«В інших країнах потребують інформації про нашу війну», - режисерка фільму «Війна химер» Марія Старожицька

«В інших країнах потребують інформації про нашу війну», - режисерка фільму «Війна химер» Марія Старожицька

Як робота над кінострічкою стала своєрідною терапією ПТСР, чому фільм має назву «Війна химер» та як сприйняла його ветеранська спільнота, в ефірі передачі «Інформаційний фронт» розповіли режисерки та безпосередні очевидиці подій, які показані у фільмі – Анастасія та Марія Старожицькі.

 

 

 

«Війна химер» – український документальний фільм 2017 року, знятий Анастасією та Марією Старожицькими. Це історія війни, любові і смерті очима бійців-добровольців, які пройшли «Іловайський котел», втративши побратимів.

Костянтин Богатирьов: З вашої біографії дізнався, що ви були журналістками, як вийшло, що вирішили знімати кіно?

Марія Старожицька: Сценаріями художніх фільмів ми займалися ще задовго до війни, а поштовх до того, щоб стати режисерками і зняти власний фільм нам надало саме життя.

Костянтин Богатирьов: Вашу кінороботу бачили в багатьох країнах, як на неї реагували за кордоном?

Марія Старожицька: Реакції різні. До прикладу, в Буенос-Айресі, Швейцарії люди про наші події дізнавалися вперше, до них не доходила правда. Люди в інших країнах потребують інформації про нашу війну, у них дуже багато питань. Ми очікували валу стрічок, адже це перша війна, яку повністю знімають учасники, але навіть на останньому фестивалі документального кіно практично не було фільмів про війну, і це дивно.

Анастасія Старожицька: Наша історія починається навіть не з війни, а з Майдану. Був задум художньої стрічки про те, як хлопець здіймає революцію. Він іде на Банкову, бо навпроти є дім, де роками химери накопичують ненависть. Сповнені злоби, вони оживають. Коли ми були на Майдані, то зрозуміли, що треба фільмувати все, що відбувається навколо. Потім ми потрапили на «Михайлівську січ», звідки і починається «Війна химер». Страшно втрачати: ти приїздиш на зйомки у навчальну частину і за кілька днів вже товаришуєш зі всією розвідротою, а потім вони гинуть в Іловайську.

Костянтин Богатирьов: А як ви визначаєте жанр цього фільму?

Анастасія Старожицька: Ми назвали цей жанр – печворк. Такі уривки життя, з'єднані у клаптикову ковдру. Це художня історія на документальному матеріалі.

Костянтин Богатирьов: Ви цілеспрямовано збирали матеріал для кінострічки?

Марія Старожицька: Ми були такими собі дівчатками з флешкою. Євген Роженюк, який нас супроводжував як прес-офіцер, допомагав збирати відео по клаптиках. Унікальне відео було відзняте військовими журналістами, які опинилися в Іловайському котлі і дивом вискочили звідти - це Макс Левін та Макс Дондюк. До нас також потрапило відео, яке готували до Гааги. Бійці з позивними «Лєкс» і «Заноза», перебуваючи в полоні, передавали флешку один одному, аби вберегти зафільмовані кадри.

Костянтин Богатирьов: У кадрі видно, що наших добровольців проросійські найманці обстрілювали, навіть знаючи, що там є і свої…

Марія Старожицька: Росіянам було все одно. Вони розстрілювали своїх, а наші російських військовослужбовців, які зайшли на нашу землю, прикривали власними тілами. Є така сентенція, що скільки б ми не вигадували для кіно, правда завжди буває цікавішою і сильнішою.

Костянтин Богатирьов: Ви удвох проробили всю роботу, чи допомагала команда?

Анастасія Старожицька: Нас було двоє. Ми не могли ризикувати ніким, крім себе, тому фільмували самі на фотоапарат.

Костянтин Богатирьов: Ви запровадили таку ініціативу, як «Народна дистрибуція». Розкажіть про це починання?

Анастасія Старожицька: Можемо говорити про тимчасовий успіх цієї ініціативи, тому що зараз ми поставили крапку. А ідея була така: школи, виші, хаби, паби, бібліотеки – всі вони мають можливість зібрати зацікавлених людей і показати певну стрічку. Кожен може через соціальні мережі зв’язатися з авторами уподобаної стрічки й отримати кінокопію для безкоштовного або благодійного показу. Ми можемо записати переднє слово до глядачів, можемо запросити бійців-добровольців.

Костянтин Богатирьов: Фільм створювався на початку війни. Якою вам запам’яталась тоді війна на Сході і якою її бачите тепер?

Марія Старожицька: Різниця величезна. Тоді були мотивовані добровольці. Власне, всі вони були на Майдані і їхали провести таку собі роз’яснювальну бесіду на місцях. Ніхто не очікував, що зайде Росія фаховою армією. Наші не були готові до такого зіткнення. У 2014-2015 роках все трималось на натхненні і бажанні швидко все завершити. Ніхто не думав, що все так затягнеться. Саме це спричиняє певні психологічні проблеми у тих, хто пішов на війну ще на початку. Мало з них залишаються нині на фронті. Дуже прикро, але зараз є чимало людей навіть серед армійців, які взагалі не знають, з чого все починалося.

Костянтин Богатирьов: Наскрізною ниткою у фільмі проходить історія Анастасії і «Лавра». Чи не страшно було виносити особисту історію на загальне бачення?

Анастасія Старожицька: Загалом всі ми створенням цієї стрічки намагалися переосмислити події. Для тих хлопців війна тривала всього три місяці, але це був Іловайський котел, «зелений коридор», смерті на очах побратимів. А потім життя у Києві із усвідомленням, що не вдається прилаштуватись до мирного укладу і бажання повернутися назад. Направду завдяки фільму стало зрозуміло, що цей другий раз нічого не вирішує. «Лавр» повертається через рік у батальйон «Дніпро», але там вже немає саме його війни. Створюючи стрічку, ми прагнули зрозуміти себе, а тепер цікаво її передивлятися, бо це вже пам'ять про тих нас, яких вже немає.

Костянтин Богатирьов: На вашу думку, чи вдалося вам досягнути мети, яку ставили перед собою на початку створення кінострічки?

Анастасія Старожицька: Ми хотіли так зняти фільм, щоб війна закінчилася. От цього не вдалося.

Марія Старожицька: Так, це була величезна мрія: завершити стрічку і завершити війну. Чи все вдалось? Гадаю, ми сповна виклали історію подій. Можливо, через якийсь час ми до цього фільму повернемося. Є усвідомлення, що глядачам, особливо закордонним, потрібні певні пояснення. Можливо, додамо відео, які не долучали до стрічки, бо тоді ще надто боліло.

Костянтин Богатирьов: Які відгуки після перегляду кінострічки були серед наших військовослужбовців, ветеранської спільноти?

Анастасія Старожицька: Прийняли. Це нам було дуже важливо, бо вони дуже прискіпливо дивляться кінострічки.

Марія Старожицька: Наші всі з Донбасу сказали, що все було чесно. Друзі були нашими військовими консультантами. Тут дуже важливо було не схибити.