В Україні з'явився тритомник, присвячений загиблим бійцям
Львівська журналістка і волонтер Ірина Вовк написала тритомник «На щиті». У книгах вона зібрала історії про загиблих українських воїнів, які на Сході боронили українську землю від російської навали. У цій війні жінка втратила друзів, чию смерть важко переживала. Тож Ірина вирішила розповісти про тих, кого вже немає, аби про них пам’ятали.
Сергій Жуковський: Ірино, скільки Вам знадобилося часу, щоб зібрати три томи спогадів про загиблих військових?
Ірина Вовк: Близько 3 років збирала, розшифровувала, складала до купи, адаптувала під художній текст. Спогади родин загиблих армійців вже видані, книги додруковуються в Харкові у видавництві «Фоліо».
Сергій Жуковський: Коли у Вас виникла ідея опублікувати книги?
Ірина Вовк: Після Майдану я подалась у Донецьк. У квітні 14-го року поїхала фільмувати ті події, фотографувати весь жах, який творили тодішні сепаратисти. Десь наприкінці травня я почала їздити в зону АТО як кореспондент і волонтер заодно, бо хотіла якось допомогти нашим воякам. І це тривало до кінця 16-го року, коли почала проєкт на каналі ZIK. Я зрозуміла, що багато людей не готові говорити про війну на камеру. Проте вони можуть розповісти набагато більше без телеапаратури. Я почала записувати ці розмови. Тоді і виникла ідея, що треба писати книжку.
Я з багатьма спілкувалася. Рідна для мене 93-тя бригада, бо там служив мій чоловік. Я знаю багатьох хлопців холодноярівців. І звичайно, «Правий сектор». Ми насправді були в дуже багатьох підрозділах, це і львівські наші 80-ка і 24-ка. З 25-ї бригади смерть мого друга вразила мене найбільше, бо вона була перша. Це Дмитро Жуков, він був заступник командира батальйону. І в цій книзі багато розмов із тими, кого я знала.
Сергій Жуковський: Розкажіть детальніше, чи важко було готувати матеріали для публікації?
Ірина Вовк: Важко, бо це історії про смерть, наприкінці кожної – загибель. Я намагалась зберігати стиль мови людей, з якими розмовляла. Наприклад, у 128-й бригаді люди з Закарпаття, у них свій діалект, але загалом зрозуміло, про що вони говорять. Ось останнє смс бійця 128-ї бригади в Дебальцевому: «Сокоти дітей, бо я можу загинути». Тобто оберігай дітей. Такі моменти я залишала. Ще одна історія. Мамі наснилося, що її загиблий син просить кави. Вона зривається вночі, заварює каву і несе на могилу. Кладе йому каву, два пампуха і каже: «Нарано Різдво. Христос си рождає!» Тобто ця книга – не хроніка бою, не описи військових дій, а емоції, які відчували рідні.
Сергій Жуковський: Ви думали з самого початку, що буде тритомник?
Ірина Вовк: Спочатку було 100 історій. Чимдалі їх більшало, бо мені дзвонили і казали: «А поруч з нами є подруга, яка також втратила сина» - і ми їхали туди. Так зібралося 155. На цьому ми зупинилися, бо об’єм велетенський, більше 1000 сторінок. І тоді я почала пропонувати книгу видавцям, але здебільшого вони відмовляли. А от коли я написала головному редактору «Фоліо», він запропонував зустрітися і одразу погодився видати.
Сергій Жуковський: Який наклад видання?
Ірина Вовк: Здається, тисяча примірників. В інтернеті на сайті «Фоліо» можна вже замовляти. Перша книга – це спогади, пов’язані з Луганськом, Донецьким аеропортом. Друга книга – про загиблих у «котлі» Цвітних Пісків, про донецький форпост – ДАП. Третя – оповіді про оборонців Дебальцевого, про непохитних вояків Світлодарської дуги, про героїв Авдіївки, Зайцевого й Мар’їнки. Можна замовити цю книгу окремими томами або ж одразу три, можна - електронну версію чи друковану.
Сергій Жуковський: Чи не пропонували Вам продовжити роботу над 4 томом чи участь в інших проєктах?
Ірина Вовк: Хочу спочатку закінчити з презентацією і передати книги родинам. Щодо інших проєктів, то була пропозиція від «Фоліо». Ми з Дар’єю Бурою написали разом книгу під назвою «Ізоляція» про секретні тюрми Донбасу. Там зібрані 22 історії цивільних і військових, які пережили полон в Донецькій і Луганській області. Вражає, що бойовики дозволяли собі робити з нашими полоненими.
Воїнам шана, честь і уклін! А ще я б дуже хотіла, щоб читали книги, пов’язані з війною, бо ми про неї насправді дуже мало знаємо. Підтримуйте ветеранські книжки, купуйте і читайте їх. Війна не закінчена, вона триває!
