Вадим Довгорук: «В ССО найбільше цінується відношення – це наша друга сім’я»

Вадим Довгорук: «В ССО найбільше цінується відношення – це наша друга сім’я»

Вадим Довгорук — військовослужбовець 3-го полку спеціального призначення в ефірі Армія фм розповів про свою службу в ССО, що допомогло вижити у найстрашніший період, чому навчає дітей та про пісню, яку Святослав Вакарчук йому присвятив.

 

 

 

Яна Холодна:  Почемо з того, що Святослав Вакарчук присвятив вам пісню «Мить», чи можете розповісти, чому саме ви стали героєм цієї композиції?

Вадим Довгорук: Цю історію я сам дізнався з інтернету. Пісня була написана задовго до нашого зі Святославом знайомства, але, як він мені сказав, він не міг її закінчити. А після нашого знайомства, він розповів, що повернувся додому і зміг написати останній рядок пісні.

Яна Холодна:  За яких обставин ви познайомилися?

Вадим Довгорук: Це було в Києві, в опіковому центрі, він там відвідував свою знайому. Йому сказали, що в лікарні лежать хлопці з АТО. Він ходив провідувати хлопців і так познайомилися.

Яна Холодна: Ви в ССО служите з 2010 року. Можете розказати про ваше перше бойове завдання, яке ви отримали, коли почалася війна?

Вадим Довгорук: Перше, куди я потрапив – це був ДАП. Серпень 2014 року. Пробув я там не довго. 3 вересня двоє військовослужбовців, в тому числі і я, отримали поранення і були евакуйовані з території аеропорту.

Яна Холодна: В одному з інтерв’ю ви розповіли, що після першого поранення, коли ви були в Дніпровському військовому шпиталі, побачили багато поранених хлопців і сказали, що з вас досить шпиталю і час повертатися на війну…

Вадим Довгорук: Трохи не так було. Ми були з товаришем. Це була п’ятниця, під вечір. Ми  подивилися, що було дуже багато хлопців, їх довозили з Іловайська, ліжка доносили в коридори. І ми вирішили, що поговоримо з лікарем, щоб зробили перев’язку і ми, щоб не займати чиїсь місця, поїдемо додому. Наші поранення були не складні. Ми так і зробили.

Яна Холодна: Ви повернулися на фронт, коли вже були Дебальцевські події.

Вадим Довгорук: На той час ми не стояли в самому місті Дебальцеве, а супроводжували вантаж колоною. Задача була – завезти вантаж в Дебальцеве, забрати поранених хлопців і загиблих, та довезти колону до Артемівська. Під час одного з виїздів, 16 лютого рано вранці ми завели колону в Дебальцеве, сформували іншу колону і при виїзді з міста потрапили в засідку. Щільна засідка – у них була і броньована техніка, і кількість бойовиків в десятки разів перевищила наших. Наш командир групи (Юрій Юрійович Бутусов, загинув) прийняв рішення приймати бій, аби колона з пораненими змогла розвернутися і поїхати назад в Дебальцеве. Там була вузенька дорога і БТР не міг швидко розвернутися. Коли ми прийняли бій, БТР підбили з двох сторін з протитанкових гранатометів. Ми ще намагалися трохи від’їхати, але БТР застряг на залізничному переїзді. Коли я прийшов до тями, то хлопців уже не було, залишилися тільки загиблі. Я почав відходити, думав наздогнати. Просто, не міг зрозуміти, що відбувається. На той час в мене вже була відірвана ліва рука. Коли я відходив, то зрозумів, що далеко не відійду, бо чути було багато техніки бойовиків і в мене була велика втрата крові. Було тяжко йти, кожні 5-6 метрів потрібно було сідати. Я вирішив, що треба дочекатися темряви і спробувати через поле вийти на дорогу. Спробував виповзти, але побачив, що на відстані у 100 метрах стояв танк бойовиків і біля нього було багато людей. Я повернувся назад. Потім приїхало ще два танки. В мене була надія, що то наші. Але на стволі танка побачив напис білою фарбою «За Донбасс». В полон здаватися не хотілося. Я вирішив чекати. Там була посадочка, вона була замінована, по ній ніхто не ходив. Я мав надію дочекатися наших. Але 19 лютого, вже після обіду, мене знайшла комендатура «ЛНР». І потім вони передали мене «ДНР», потім в Луганськ…

Яна Холодна: Що вам в той момент допомогло вижити?

Вадим Довгорук: Вважаю, що дуже допомогло те, що ще до 2014 року в нас часто були навчання взимку, ми завжди ночували на керематах, в спальному мішку і на вулиці. Може такий досвід допоміг. І бажання жити.

Яна Холодна: Про що ви думали в ті моменти? Якщо ви можете про це говорити.

Вадим Довгорук: Багато про що думав, тому, що часу було багато – 4 дні. Про батьків думав, були думки, що це кінець, шкодував, що немає власної сім’ї і дітей… За день мене передали з полону додому.

Яна Холодна: Після періоду реабілітації ви повернулися в 3 полк, чим ви зараз займаєтеся?

Вадим Довгорук: Виховую, як то кажуть, молоде покоління. Я займаюся музеєм, який є у нас  на території частини. Сюди приходять і діти, і дорослі, приїжджають з інших міст, і ми розповідаємо чим підрозділ займається як в мирний час, так і в зоні бойових дій.

Яна Холодна: Чи є найдорожчий предмет для вас в цьому музеї?

Вадим Довгорук: Прапор, який хлопці привезли в ДАП, потім забрали з собою. Там кожна річ дорога. У нас стоять манекени, на них речі загиблих хлопців, які родичі їхні передавали. Кожна річ по-своєму дорога.

Яна Холодна: Чим на вашу думку, ССО відрізняється від інших родів військ?

Вадим Довгорук: Відношенням. Ми тут, як одна сім’я. Не даремно кажуть: «Я б з ним в розвідку не пішов» - в кожному потрібно бути впевненим, довіряти. Тому, що, якщо ти людині не довіряєш, чи є якась загроза, успішність виконання завжання також опиняється під загрозою.