Ветеран Антон Вальянос: У бінокль я бачив будинок, де в студентські роки винаймав квартиру

Ветеран Антон Вальянос: У бінокль я бачив будинок, де в студентські роки винаймав квартиру

Ми спільно з Міністерством у справах ветеранів розпочали новий цікавий проєкт під назвою Вони обрали Україну. Ця програма про людей, які відчули війну найгостріше -  про тих, чиї домівки окуповані в Донецькій, Луганській областях та в Криму. Це люди небайдужі, вони не покинули своєї землі, а пішли за неї воювати. 

Антон Вальянос з Луганщини розповів про своє дитинство, військовий шлях і що для нього означає — обрати Україну.

Дар’я Бура: Розкажіть трохи про себе, яким було ваше дитинство і звідки ви родом?

Антон Вальянос: Моє походження, як я люблю казати, це тема для тролінгу росіян. За національністю я грек, народився в м. Норильськ Красноярського краю, а виріс на півдні Луганської області в одному шахтарському містечку. Моє дитинство мало чим відрізнялось від дитинства пересічного юнака з індустріальних регіонів нашої країни. Враховуючи, що воно припало на яскраві 90-ті, то я добре пам’ятаю затримання заробітної плати, різноманітний дефіцит і тому подібне. Проте мої батьки намагалися забезпечувати мене усім необхідним. У 1993 році був такий переломний момент, який вплинув на мій світогляд — у мене загинув батько. Мати багато працювала і залишала мене на нашу сусідку, третю бабусю, як я її називаю. Вона була членом Народного руху України, а також вчителькою історії України та Всесвітньої історії. Тому замість казок на ніч я слухав розповіді саме про гетьманів, козаків і так далі. Через це у мене були проблеми з вчителями історії, тому що я знав її добре і не погоджувався із навіюваннями їхніх думок, бувало, навіть із уроків виганяли. 

Дар’я Бура: Розкажіть про цікавинки вашого регіону. 

Антон Вальянос: Я точно пам’ятаю, що для мого шахтарського містечка не була характерною депресивність. Воно було яскравим і квітучим, де шахтарі заробляли доволі непогані гроші. Мені згадується дуже красивий заповідник Провальский степ і Королівські скелі, це там проходить Донецький Кряж, і, якщо не помиляюсь, там поруч відбувалися події Слово о полку Ігоревім.

Дар’я Бура: Пригадайте початок війни, що відбувалося у вашому місті ще до того, коли прийшло розуміння, що це є війна?

Антон Вальянос: На початку війни мене вже у місті не було, я переїхав до Києва. Проте до останнього не хотілося у це вірити, хвилювався за своїх рідних, які були там. Коли прийшло усвідомлення, то думки були не радісні, адже у 2014 році наша армія була не готова і я це розумів. Потім розпочався добровольчий рух, і у мене з’явилася надія на краще. На фронт я потрапив десь у червні 2014 року. 

Дар’я Бура: На початку війни ви мали якісь контакти зі своїм регіоном? Що розповідали місцеві мешканці?

Антон Вальянос: Ох, різного я наслухався: від чуток про те, що нацгвардійці їдять дітей і що американський підводний човен десь у ставку чергує. У самому містечку, звідки я родом, не було тоді заворушень, усе відбувалось навколо нього. Дзвонив, дізнався, намагався отримувати інформацію від адекватних людей.

Дар’я Бура: Розкажіть про якусь найяскравішу подію, яка сталася біля вашого міста у 2014 році.

Антон Вальянос: Чесно кажучи, для мене найяскравіше було тоді, коли переповнювала гордість, та і зараз пишаюсь, за прикордонників з силових структур мого міста, вони ледь не єдині, хто залишився вірними присязі. 

Дар’я Бура: Як і коли у вас виникла думка піти захищати Україну, вже зі зброєю?

Антон Вальянос: Я особливо довго не розмірковував. До війни брав участь у різних патріотичних рухах, і було б лицемірством, якби я залишився осторонь. Взагалі російська агресія розпочалася ще задовго до 2014 року. Ще в період навчання в університеті ми з моїми однодумцями намагалися щось робити, займалися пропагандистською діяльністю у поширені національних ідей. Були ті, хто вже ходили і на противагу розповідали про кровожерливих бандерівців із заходу, про смертельну заборону говорити у Львові російською мовою. Проте мене гарно виховали й завжди казали думати своєю головою. Тим паче, я гарно знав історію, і це дало свої врожаї.

Дар’я Бура: Розкажіть про ваш бойовий досвід, про те, як усе розпочалося.

Антон Вальянос: Десь червень-липень 2014 року я потрапив до батальйону Айдар. Є що згадати та є чим пишатися, тому що у цьому батальйоні, для мене, були найкращі й надійні люди.

Дар’я Бура: Ви захищали Луганську область. Як це — воювати за свою землю безпосередньо на цій землі?

Антон Вальянос: Це дуже тяжко морально. Красний Яр на пагорбі. Коли ми його звільняли, у бінокль я бачив будинок, де в студентські роки винаймав квартиру. Або коли ми замикали кільце навколо Луганська, перерубували Краснодонську трасу, то в певний момент до мене дійшло, що я безліч разів їздив цим шляхом в університет, коли повертався після вихідних із дому і проїжджав це село. Це дуже важко. Треба завжди цінувати те, що у тебе є. Чесно кажучи, я не можу сказати, що сильно любив своє місто до війни. Але коли ти його втрачаєш, боляче, коли не можеш поїхати туди, де виріс. Я спілкувався з багатьма друзями, які у такій самій ситуації. Думаю, що багато хто підтвердить, що часто сниться один і той самий сон, що ти вдома, але в окупованому місті. І ти уві сні починаєш думати: "Господи, а як же я буду звідси виїжджати?" Нам сниться продовження мислення й роздумів. Коли часто про щось думаєш, то не дивно, що воно являється тобі уві снах.

Дар’я Бура: Чи є у вас змога спілкуватися з тими, хто залишився на окупованих територіях і дізнаватися достовірну інформацію від них, а не з сєпарських ресурсів? 

Антон Вальянос: Так, через знайомих, хто туди періодично їздить, та й через їхніх знайомих намагаюся бути в курсі справи. Звісно, все це не через телефон, бо не хочу нікому неприємностей робити. Востаннє вдома я був ще до війни, на Різдво 2014-го року. Тож коли моя знайома повернулася звідти, запитав, як там справи. Вона сказала, що це пекельна суміш 1937-го року та 90-х. З одного боку, репресії МГБ, з іншого — розквіт бандитизму.

Дар’я Бура: Ви самі у себе питали про те, чому пішли на війну?

Антон Вальянос: Чесно, не можу відповісти конкретно. Як на мене, це настільки природно, що я навіть не розумію, як може бути інакше. Мені дуже подобається вислів, що у такі часи, як у нас, солдатом ти можеш і не бути, але волонтером бути зобов’язаний.

Дар’я Бура: А про якісь яскраві події з життя в армії можете розповісти?

Антон Вальянос: Перше — це бойовий вихід, своєрідне бойове хрещення. Ми звільняли селище Трьохізбенка, і на підйомі на трасу потрапили у засідку, де нас добряче обстріляли. Це зараз я розумію, що ідея була ідіотська, але хто тоді думав про розвідку? Ми тільки вчились. І тоді я думав: "Господи, куди я поперся, якщо виживу, то заберу речі та поїду додому займатися волонтерством". Але хлопці нас добре прикрили, тож повернення додому затягнулося на 3 роки. Страх, звісно, нікуди не дівся, але я намагаюся його приборкати.

Дар’я Бура: А чи пам’ятаєте зустрічі з місцевим населенням?  

Антон Вальянос: Так, але вони були дуже різними. В одному з селищ була жіночка, яку ми пожаліли й сухпайки свої дали, бо умови були важкі. А потім дивимось випуск російського журналіста,  ця жіночка розповідає, як її безжалісно мучили, як Збройні Сили України їх обстрілювали.

Дар’я Бура: А були люди, які вас підтримували?

Антон Вальянос: Так, звичайно, різні люди були. На превеликий жаль, значній частині населення все одно, який прапор висітиме. Якби десь поруч був Китай, і їм запропонували на 1000 гривень більшу пенсію, то бігало б з китайськими прапорами і кричали, що це давня китайська земля.

Дар’я Бура: Чи є у вас бачення завершення цієї війни? 

Антон Вальянос: Я не вірю у швидке закінчення цієї війни, але будь-яка імперія розпадається, тож коли-небудь сучасна Російська імперія розпадеться. І тоді ці території, які вона вкрала у сусідів, будуть повернуті додому. У нашому випадку ключі від миру знаходяться не в Україні, тобто не все залежить від нас. Про домовляння. Ну, я не вірю, що діалогом щось закінчиться.

Дар’я Бура: Що для вас Луганщина зараз? Повернулися б туди?

Антон Вальянос: Це земля моїх пращурів, вони відкривали перші шахти, але ні, не повернувся б. Як би сумно не було, але занадто там все просмерділось руським миром. Я не хочу, щоб мене з тими місцями щось пов’язувало. Життя одне, а чекати поки місцеве населення змінить свою думку у мене часу немає.  

Дар’я Бура: Ви Батьківщиною називаєте всю країну?

Антон Вальянос: Звичайно всю, адже містечковий патріотизм — хибний шлях. Родина — вона цілісна. Ми можемо бути різними, але не можна нікого відокремити. Так само з Україною.  

Дар’я Бура: Чим ви займаєтесь після війни?

Антон Вальянос: Повернувся до цивільного фаху, я працюю програмістом. Також посилено займаюся спортом — джиу-джитсу, виступаю, вів групу для ветеранів, та змушений був перервати. Але у лютому відновлю програму. У неділю лечу у Португалію на Чемпіонат Європи. І поки що намагаюсь заробити собі на житло.

Дар’я Бура: Що б ви сказали для тих, до кого ще можна достукатись на окупованих територіях?

Антон Вальянос: Найтемніше перед світанком. Просто пам’ятайте це.