Ветеран АТО Віталій Карабут: В бізнесі найголовніше – знайти що і кому продати

Ветеран АТО Віталій Карабут: В бізнесі найголовніше – знайти що і кому продати

Ветеран 101 бригади, який відкрив крамничку солодощів «Смаколики» Віталій Карабут в програмі «Після фронту» розповів як війна змусила змінити роботу в Нацбанку на виготовлення полімерної плитки, та як з виробника плитки перетворитися на продавця смаколиків.

 

 

Дар’я Бура: Чим ти займався до війни, чим цікавився і яким ти був до війни?

Віталій Карабут: До війни я, мабуть, не відповів би на запитання який я і чим займаюся. А зараз вже можу. До війни з 2009 року до 2015, до мобілізації, і трохи більше року після демобілізації я був працівником Національного банку України, а саме – банкнотно-монетного двору Нацбанку.

Дар’я Бура: Якими були твої обов’язки?

Віталій Карабут: Я був фахівцем з управління матеріально-технічного забезпечення і збуту готової продукції. Управління наше займалося постачанням, образно кажучи, від туалетного паперу до дорогоцінних матеріалів.

Дар’я Бура: Розкажи як потрапив на війну.

Віталій Карабут: Не скажу, що був активним учасником Майдану. Активною учасницею була моя сестра з чоловіком, а я чим міг, тим допомагав. Після Майдану, коли розпочалася війна, я в принципі був готовий, коли почали масово приносити повістки. Для себе я вирішив, якщо мені принесуть, то я не відмовлюся. Про це знали мої рідні. Мати знала, і коли мені в неділю зранку принесли повістку, а я спав, вона мене розбудила, а не так, як зазвичай матері це робили – казали, що синів немає вдома і де вони невідомо. Мама знала, що рано чи пізно я не відмовлюся піти в армію.

Дар’я Бура: Ти кажеш, що був готовий піти в армію, а чи був готовий до війни?

Віталій Карабут: До війни неможливо підготуватися. У мене не те, що було бажання чи я рвався потрапити на війну. Але я  знав, що це обов’язок. Я йшов не заради якихось політиків. Моєму сину на той час було 2,5 роки і щоб він цього не побачив, я готовий був піти туди, щоб віна не прийшла сюди. Спеціально я не готувався. В останній тиждень перед відправленням хлопці скинулися грошима, поїхали, купили бронік. Багато мені помогли хлопці з роботи – коли ми отримали техніку і її треба було відновлювати (машина, яку я отримав, була на рік молодшою за мене).

Дар’я Бура: Скільки ти часу пробув на війні?

Віталій Карабут: 14 місяців.

Дар’я Бура: Чи був в тебе адаптаційний період, коли повернувся додому?

Віталій Карабут: Був. Десь, пару тижнів, мабуть, я не виходив з квартири – гавкав на людей. Спочатку – це постійний страх, що всі на тебе дивляться. Там знаходитися безвилазно, всі в формі, а тут всі цивільні, різні. В Києві немає війни, всі відпочивають, гуляють, ходять на концерти. І ще страшно, коли збоку автомат не висить.

Дар’я Бура: Чи вплинула війна на те, що ти зайнявся власною справою?

Віталій Карабут: На війні було багато часу для переосмислення попередніх років життя, вчорашніх днів і всього того, що було до війни. І якщо до війни все було за течією. Там – безсонні ночі, купа думок. Через півроку на війні я вирішив, що треба щось своє. Брав листочок і ручку, і рахував. Ще тоді я не вмів написати бізнес-план, але сидіти і рахувати, що треба зробити для того, щоб мрія стала реальністю – це було. Повернувшись додому, я відсотків на 90 бачив як зробити цю справу. Перекопав Інтернет, передзвонив, дізнався, показали посилання потрібні.

Дар’я Бура: Після війни ти зайнявся виготовленням полімерної плитки. Як тобі прийшла така ідея?

Віталій Карабут: Полімер-піщаної плитки. Це тротуарна плитка. Ідея взагалі не була – робити полімерну плитку. Ідея почалася з того, що я сам родом з берега Азовського моря. І постійно з дитинства бачив сміття, яке за собою лишають відпочивальники – пляшки, пакети. В мене дуже розвинене відчуття справедливості до навколишнього середовища. Я почав шукати як зменшити сміттєве навантаження на середовище. Я шукав не плитку, а що з чого треба робити. Мені треба було якесь таке виробництво, яке можна поставити на рейки. Для плитки не потрібне велике приміщення, це виробництво можна потягнути з невеликими витратами і з невеликим штатом працівників. В мене освіта інженер-механік, з металом дружу, а навчитися виготовляти плитку – це вже справа часу. Найголовніше питання в бізнесі в мене було – знайти кому продати. Для тих, хто починає – знайдіть що продати і кому. Був в мене вчитель, який казав: «Віталік, знайди мені людину, яка хоче щось купити, і я, цього не маючи, знайду, де взяти і як йому продати».

Дар’я Бура: Я так розумію, якщо ти почав це виробництво, значить, знайшов кому продати?

Віталій Карабут: В тому-то і справа, що я зайнявся виробництвом, думав, що зроблю і в мене черга вигрібатиме цю плитку. Вкинув гроші, привіз обладнання, зробив першу партію плитки. А потім виявилося, що люди, не дуже знаючи, що воно таке, не надто і цікавилися. А кожній людині пояснити що це і з чого воно зроблене – складно. Мабуть, ще більше грошей треба було вкладати в рекламу і в пояснення що це і для чого. Насправді, це дешевше бетонної плитки,а  по фізичних властивостях значно краще. Виробництво на даний час стоїть. Тобто, я можу зайти, увімкнути рубильник і за дві години почати випускати плитку. За зміну у 12 годин робиться приблизно 20 квадратів плитки. В одному квадраті 9 плиток.

Дар’я Бура: Як ти з виготовлення плитки перейшов на продаж солодощів?

Віталій Карабут: Ідея з солодощами належала моїй дружині. Так як плитка взимку і не робиться, і не продається, бо не будівельний сезон, ми довго думали, що робити. Були ідеї і м’ясного магазину, і кав’ярні… А потім вирішили, що треба зайнятися солодощами, бо в нас у районі дійсно немає де придбати солодощі з того асортименту, який хотілося б. Почалося все з МАФу. Через інтернет знайшли людину, яка продавала МАФ, знайшли стелажі, прилавки я сам зробив з піддонів. Бізнес-план не прописували.  В принципі, я все робив сам. Бойовий побратим допоміг з проводкою. Поїхали, накупили солодощів. На третій день як ми відкрилися, до нас зайшла жіночка, яка мала кав’ярню на Академмістечку, подивилася на наш асортимент і сказала, що мине 4 місяці і я стану кондитером. Мала на увазі, що я знатиму, що з чого робиться, яке на смак. І дійсно, зараз розбираюся. Всі думали, що будемо все підряд їсти. Їв я солодощі рівно тиждень. Колись думав, що солодкоїжка. А зараз це для мене не важливо.

Дар’я Бура: В дитинстві всі мріяли бути продавцями морозива. Ти зайнявся солодощами, чи не з дитинства це бажання?

Віталій Карабут:  В дитинстві ми не були обмежені у солодощах. Батько у нас працював в постачанні, тому вдома завжди все було. І залежності в мене від солодощів немає.

Дар’я Бура: Які цікаві солодощі у вас є?

Віталій Карабут:   Виявляється, що до цього я нічого не знав ні про солодощі, ні про тістечка.  Не знав, що їх є стільки. Не знав, що їх можна компонувати. Наприклад, торт «Три зустрічі» - це торт, в якому є все. Починаючи від бісквітного коржа, мак, згущене молоко, горішки, кокосова стружка, крем… Може 15 інгредієнтів.

Дар’я Бура: Де ви берете ці солодощі?

Віталій Карабут: На оптовій базі, куди звозяться солодощі з усієї України, а також з Європи. У нас є вітрина з шоколадом з Польщі, Німеччини, Бельгії, Білорусі, Швейцарії, Туреччини… Ми працюємо і з великими постачальниками. Великі корпорації привозять самі до нас. Але зараз навколо Києва, в кожному селі є маленькі виробництва смаколиків, і в Ірпіні, і в Гореничах, і Макарові… Я завжди прислухався до наших клієнтів. Бувало, приходить, дивиться, є Харківські, Дніпровські, і питає: «А у вас немає Рівненських цукерок?». Я собі нотував, знаходив і домовлявся. Мені люди розповідали про такі виробництва, про які я навіть не знав. І так я їх знаходжу, і привожу собі.

Дар’я Бура: Зараз солодощі можна купити в будь-якому магазині, чи важко на такому конкурентному ринку працювати?

Віталій Карабут: Поряд з нами є великі магазини, в яких можна купити солодощі, але в нас значно більший асортимент. В інших магазинах беруть по кілька видів печива і цукерок, бо крім солодощів, вони продають ще й інші продукти. У нас цей асортимент розширений дуже сильно. Люди дивуються нашому асортименту, коли заходять. Але в нас третя частина від того, що я міг би поставити, наразі немає куди.

Дар’я Бура: Прагнеш вирости в мережу?

Віталій Карабут: Звичайно, було б добре зробити мережу таких невеличких крамничок біля дому. Дружина одразу сказала, що один – це не магазин. Один – це для підтримки штанів.

Дар’я Бура: Ви вдвох займаєтеся чи є хтось, хто допомагає?

Віталій Карабут: Перші кілька місяців я сам всім займався, іноді дружина допомагала, іноді мама. А тепер у нас є дівчата, які на постійній роботі в нас працюють. В мої обов’язки входить керування, слідкування за асортиментом, вчасно привозити товар, робота з постачальниками.

Дар’я Бура: Що тобі найбільше в твоїй роботі подобається?

Віталій Карабут: Напевно торгувати, стояти за прилавком. Я люблю спілкуватися з людьми. Іноді людина приходить, взяти каву і по 40 хвилин спілкуємося. Вчу дівчат як спілкуватися з людьми, як вітатися.

Дар’я Бура: Де знайти твій магазин із шоколадками з усього світу?

Віталій Карабут: У Києві на проспекті Перемоги, 125. І щоб було зрозуміліше, хто орієнтується – автостанція Дачна.