Військові 37 батальйону: Найкраще завдання – з якого повертаєшся без втрат
Армія fm під час виїзного ефіру поспілкувалася із військовослужбовцями 37 батальйону 56 ОМБр Володимиром та Оленою.
Наша порада – не лише прочитайте інтерв’ю, а й прослухайте його у записі, адже це виявилися дуже співочі гості з чудовими голосами.
Олена Кравченко: Розкажіть про свій 37 батальйон.
Володимир: Наш батальйон був створений у місті Запоріжжя 3 вересня 2014 року. Він створювався як територіальний батальйон, складався на 100% з добровольців. За 4 роки він дійсно пройшов практично усі напрямки, де були активні бойові дії: Широкино, Авдіївка, Павлопіль, Гнутово, Сартана, Талаківка, Старогнатівка. Зараз ми Донецьку область знаємо краще, ніж нашу Запорізьку.
Олена Кравченко: Володимире, ви не відразу приєдналися до батальйону. До того часу чим ви займалися?
Володимир: Я приймав активну участь у формуванні запорізької самооборони, на базі якої потім формувався наш батальйон. В травні 2015 року я був мобілізований в Національну гвардію України, рік відслужив там, 9 місяців в зоні АТО (2 на передовій, 7 – на другій лінії). Так як я був в хороших стосунках з командиром батальйону, при мобілізації попросив, щоб мені дали відношення на службу у 37 батальйон. І з вересня 2016 року я в цьому батальйоні.
Олена Кравченко: В яких місцях були найскладніші бойові завдання?
Володимир: Знаєте, простих бойових завдань ніколи не буває. Напевно, найкраще завдання, коли звідти виходиш без втрат. В 2017 році ротно-тактична група 37 батальйону була прикомандирована до 28 бригади, за 7 місяців при достатньо частих вогневих контактах з противником, ми не втратили жодного бійця, а зміну сували противнику достатньо багато народу.
Олена Кравченко: У вас була історія про підбитий танк. Розкажіть про неї.
Володимир: В серпні 2017 року була спроба збити один з моїх взводних опорних пунктів. Вийшов танк. Танку було нанесено вогневе ураження з СПГ-9, він був пошкоджений. Сєпари намагалися його дістати, а ми їх кошмарили. Крім танку в них ще тоді були втрати.
Олена Кравченко: Олено, а ким ви були до війни?
Олена: В мене мирна професія, я співачка і до війська відносилась тільки тим, що батько мій офіцер. Виросла серед солдат. Батько пішов на пенсію у 1994 році. Я радилася з ним, чи вступати мені до військового інституту, а батько мене відмовив, мовляв, з ким ми будемо воювати. А 18 лютого 2014 року сказав, що з Росією у нас почалась війна. Як тільки почали бити майданівців, він це і сказав.
Олена Кравченко: Ваш батько також був на війні?
Володимир: Ви коли до нас їхали, проїжджали блок-пост, там праворуч стоїть пам’ятник – два прапори – червоно-чорний і жовто-блакитний. Там у переліку загиблих бійців Донбасу, останнє прізвище – це батько Олени.
Олена Кравченко: Після цього ви вирішили піти на війну?
Олена: Не спочатку. У мене в той час ще служив молодший брат і якби я пішла на війну, мама би з’їхала з глузду, мабуть. Зараз їй не легко, бо я і середній брат у війську. Мама у нас справжня офіцерська дружина.
Олена Кравченко: Що це за історія з запорізькими варениками?
Олена: У нас в Запоріжжі є відомий рух «Волонтерські вареники». Ми починали з Надією Мороз наприкінці 2015 року. На той час волонтерам було досить складно збирати гроші і ми їх заробляли. Ми ліпили ці вареники, продавали і купували те, що було потрібно армії.
Олена Кравченко: Я знаю, що ви проходили курси у американців, ветеранів В’єтнаму. Розкажіть про них.
Олена: В 2014-2015 році я трошки волонтерила як кризовий психолог і їздила на курси до Френка Пьюселіка. Він сам пройшов В’єтнам, він знав всі ветеранські проблеми після війни. Я пройшла тижневий курс, але ці знання не встигла докласти нікуди, бо пішла в армію на іншу посаду.
Олена Кравченко: А що вас наштовхнуло все ж, піти в армію?
Олена: Прийшов час. Мама трохи заспокоїлась, молодший брат повернувся додому. І я маму попереджала, що піду в армію. Моя донька минулого року вступила у військовий інститут при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка за спеціальністю військовий журналіст. І вона зараз служить. Це було її рішення. Я попереджала, що плакатиме, що це нелегко. Так і сталося одразу. А потім втягнулася. Коли приймала участь у параді, була дуже задоволена. Я нею пишаюся.
Олена Кравченко: Скільки жінок військовослужбовців у вашому батальйоні?
Володимир: Напевно, жінок 30 є.
Олена Кравченко: Володимире, жінка в армії – це прийнятно чи ні?
Володимир: Я б не хотів так гендерно ділити. Є нормальні люди, є ненормальні. Є мотивовані, є немотивовані. Так само є різні жінки і різні чоловіки.
Олена Кравченко: Розкажіть про професіоналів батальйону.
Володимир: У нас є кістяк батальйону, який з 2014 року. Там є бійці, яким можна аплодувати. Люди, які вміють стріляти з усіх видів озброєння. Вони вже професійні воїни.
Олена Кравченко: Які у вас є традиції в батальйоні?
Володимир: Шеврони з нашим знаком, персні, підвіски, медаль зі знаком батальйону. Зараз особовий склад не в основному запорізький. Але в Запоріжжі є вулиця, яка називається Вулиця імені героїв 37 батальйону. 3 вересня ми святкуємо День народження батальйону. В Запоріжжі обов’язково збираються хлопці з перших хвиль.
