З ГІРСЬКОГО ТУРИЗМУ У ШТУРМОВУ БРИГАДУ

З ГІРСЬКОГО ТУРИЗМУ У ШТУРМОВУ БРИГАДУ

На другий ефір в імпровізовану виїзну студію «Армії ФМ» у 10 Гірсько-штурмовій бригаді завітав заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення Петро Бойчук, а також старший бойовий медик роти Максим Задорожний.

 

 

 

Андрій Давидов: Почнемо з найцікавішого. Ким ви були до війни і чим займались?

Петро Бойчук: Я був приватним підприємцем. Ходив у гори, водив туристів, займався зеленим туризмом, зокрема сплавами, пішохідними екскурсіями по наших Карпатах.

Максим Задорожний: Я працював у Києві системним адміністратором. IT фахівець у великій компанії. Займався спортивним туризмом та альпінізмом, парашутними стрибками.

Андрій Давидов: Тобто не дарма люди займалися гірським спортом. Тепер вони можуть себе реалізувати тут. Що у вас було на початку чотирнадцятого року?

Петро Бойчук: Для мене все почалось раніше, у листопаді, коли почався майдан. Почались зміни в  нашій країні. Коли молодь вийшла відстояти свій європейський вибі. Коли були побиті діти я зрозумів, що не зможу стояти осторонь таких подій в нашій державі. Був на майдані, там зорганізувалися з хлопцями-патріотами, так звана чорна сотня. Забезпечували  громадський порядок , внутрішню безпеку майдану. Пізніше, на весні поїхали з волонтерською допомогою в місто Слов’янськ, до наших побратимів. Привезли їм чай, цигарки, одяг. Там ми побачили, що бракує людей, які б дійсно могли нести бойове чергування. Так тоді там і залишились.

Петро Бойчук: Після майдану період березень-квітень коли почалась анексія Криму і Гіркіна і Стрілкова не було на Донбасі, чим ви тоді займалися, як розвивалась ситуація?

Андрій Давидов: А у вас, Максиме, як склалась доля на початку чотирнадцятого року?

Максим Задорожний: Я уважно слідкував за подіями, які відбувались на майдані. Там я безпосередню участь не брав. Рішення було прийняте після окупації Криму, коли зрозумів, що насувається війна. Пішов до військомату. Запис, припис, медогляд - трохи розтягнувся у часі. Табір у Івано-Франківську влітку і у серпні ми з добровольцями вже були у Попасній, безпосередньо на лінії зіткнення. Завдання було забезпечення контрольно-пропускного режиму. Так до червня п’ятнадцятого року. Коли Національна гвардія почала відводитись від першої лінії на другу, третю, я перевівся у Збройні сили і потрапив вже у зв’язок. Пішов за фахом.

Петро Бойчук: В п’ятнадцятому році ми разом з побратимами з чорної сотні та національної гвардії  допомагали місцевому населенню Луганщини. Також виконували гуманітарні місії, щоб люди могли без перешкод взяти якусь допомогу від міжнародних фондів, які тоді надавали допомогу нашим людям.

Потім повернувся додому і пробував знайти себе в цивільному житті. Трохи працював у органах самоврядування, але той ритм мені не пішов. Я звик до військового режиму і хотів бути безпосередньо на сході України. Я розумів, що там я буду більш потрібнішим ніж вдома.

Максим Задорожний: У п’ятнадцятому році ми були мобілізовані. Я служив до квітня шістнадцятого року. У бригаді зв’язку. І демобілізовувався я безпосередньо з неї. У травні шістнадцятого я повернувся до своєї цивільної попередньої роботи.

Андрій Давидов: Як я зрозумів у цивільному житті ви не могли себе знайти?

Максим Задорожний: Виявилось що ми більше потрібні тут. Виконувати саме чоловічу роботу.

Андрій Давидов: Як ви потрапили у 10 бригаду? І чому саме сюди?

Максим Задорожний: Я перебував у оперативній черзі першого призову. Мені зателефонували з військомату у травні сімнадцятого року і повідомили, що  повинен пройти військово-польові збори з тим підрозділом, де я був приписаний. Я захотів дізнатися чогось більше ніж зв’язку. Я запитав куди я можу потрапити окрім свого підрозділу. Мені запропонували десяту гірсько-штурмову бригаду. Мені стало цікаво так як я займався і маю певні напрацювання у спортивному туризмі. Зрешто я погодився. І потрапив у Рівне на полігон. Там поспілкувався з командиром підрозділу і він мене зацікавив, тож я підписав контракт.

Андрій Давидов: А як ви стали медиком? Що вас спонукало піти на цю посаду?

Максим Задорожний: Першу ротацію я займався можна сказати за фахом. Займався розвідкою і на радіостанціях був. Треба рухатись далі. Ти живеш коли ти рухаєшся. І мені стала цікава медицина.

Взагалі коли я займався туризмом ми проходили курси червоного хреста. Певні напрацювання у мене були, я надавав медичну допомогу у першій ротації. Я сам зацікавився. Є час розкидати каміння, а є час збирати. Я подумав, що можливо вже не час стріляти, а час лікувати. Пішов у навчальний центр, у Десну.

Андрій Давидов: Як там відбувалось навчання?

Максим Задорожний: Це курс по стандартам НАТО. Дуже ефективне навчання. З перших днів ми почали працювати. Більше 60 відсотків покинули цей навчальний центр. Відбір був дуже жорстокий.

Нас тренерували українські інструктори, які проходили навчання у натівських інструкторів. І безпосередньо на всіх уроках як практичних так і теоретичних були присутні інструктори. Під час нашого навчання це були канадці. А на деяких були присутні амереканці.

По-перше навчання за стандартами НАТО вона у вісім разів ефективніша загальновійськової медицини, яка була раніше. Той протокол за яким ми навчаємось, його актуалізують щорічно 42 медичних інструктори НАТО. Як військових так і цивільних. Це повний курс медичної допомоги навіть до розгортання польового шпиталю. Тобто сортування поранених, зупинка критичних кровотеч, надання допомоги при пробиттю легень і відновлення дихання, переломи.

Нам показували багато роликів більшість із них були реальні бої, реальні поранення, щоб людина звикала психологічно так як не у всіх там був бойовий досвід.

Ці натівські ролики зроблені безпосередньо для навчання. Потім інструктори показали на собі найпростіші дії. Постановка внутрішньовенного катетора для надання подальшої допомоги. Потім ми тренувалися на манекенах. Пізніше нас розбили на пари і ми тренувались один на одному. Що стосується внутрішньовенної інфузії в нас був фінальний іспит. Ставили катетор в транспорті. Було три види транспорту це була санітарна машина, Камаз і Хамер. Складнощі полягали в тому, що мало місця, а працювали два санітари з двома пораненими. Камаз великий було три поранених і три інструктора. Там треба було координувати свої рухи. В кожного був свій наплічник, щоб не заважати один одному.

Андрій Давидов: Петро, щодо вашої нинішньої професії заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення, як ви потрапили сюди? І чому саме така посада?

Петро Бойчук: Я коли приїхав додому, бригада почала дислокуватися в місті Коломиї. Багато моїх побратимів пішло в морську піхоту. Хотілося б піти далі з ними служити, але я подумав, де я, а де морська піхота. Плаваю я погано, по горах хожу ліпше. Воно мені ближче. От і вирішив піти служити в 10 бригаду. Коли проходив співбесіду з заступником командира бригади він запропонував мені таку ланку. Прийшов, постажувався. Він надавав мені допомогу у моїх перших спробах. Допоміг вивчити керівні документи. Я хочу сказати, що у нас дуже багато чого змінилося. Зараз дуже великий акцент на патріотичне виховання.

Воно змінюється, ми можемо проглядати це у шевронах, символіці, формі. І взагалі в інформуванні. Ми вже не цураємось своєї історії, традицій. Ми навпаки шануємо і згадуємо наші славні перемоги і нашу славну військову традицію. Так як сьогодні день злуки між УНР та ЗУНР. Ми повинні про це пам’ятати. Це важливий крок у нашій історії. Мусимо продовжувати справу наших попередників.

Ми волелюбний народ. Нікому нас не вдалось захопити силою. Тільки якимось обманом, підступністю - так як наші сусіди. Їм це вдавалось тільки таким способом.

Андрій Давидов: Ви згадуєте про бої в яких ви брали участь?

Петро Бойчук:  У п’ятнадцятому році перебуваючи якось на спостережному пості у мене був такий випадок. Вийшла група військовослужбовців. Кожен був у тому що мав. І йшли собі без ознак якоїсь армії. Йшли дуже валяжно, недотримуючись засобів маскування. Спочатку, коли я їх помітив я доповів по рації, що до нас ідуть гості. Спинило від відкриття вогню те, що у військовослужбовця була синьо-жовта стрічка, які передають діти сюди на передову. Так вона була затерта і я подумав що окупант не міг так довго носити наш прапор на руці. Я запитав на чистій російській «Хлопці далеко зібралися». Вони всі поприсідали і почали на ламаній українській говорити, що свої. От такий випадок мав місце. Боїв було в чотирнадцятому-п’ятнадцятому, обстрілювали нас. Такі часи були, зараз інші.

Максим Задорожний: Мені запам’яталась ця гучність. Я давно цікавився військовою справою, багато зібрано хроніки військової, зокрема і про сучасні війни. Але я не міг уявити собі, що воно буде так гучно. Перші обстріли ще в чотирнадцятому році відбулися. В п’ятнадцятому ми були у Кримському в нас була трофейна протитанкові гармати і зенітна установка. Я не міг звикнути до такого шуму. Потім друзі подарували балістичні навушники, щоб я міг продовжувати воювати. Це таке найбільш  яскраве, що мені запам’яталося.

Андрій Давидов: За вашим фахом ви вже надавали комусь медичну допомогу?

Максим Задорожний: Так, безпосередньо після навчання було. З травмами нам поки, що щастить не багато роботи, але трапляється.

Андрій Давидов: А яка ситуація у вас із медичним обладнанням?

Максим Задорожний: Укомплектовані ми дуже добре. У мене є наплічник там інструменти для проведення не складних хірургічних операцій, тобто у зоні, де немає загрози життю. Зазвичай це уламкове поранення, куля не може завдати такої шкоди це має бути щось велике.

Андрій Давидов: Петро мені відомо що ідуть напрацювання по вашому фаху, а саме по зміні статутів. Як на вашу думку в якому напрямку краще працювати?

Петро Бойчук:  Потрібно рухатись вперед, починати зміни зверху і донизу. Я не такий великий керівник, щоб міняти статут. Для цього є спеціальні люди. А я буду слідкувати за тим, щоб його дотримувались.

Андрій Давидов:  Яка різниця у забезпеченні між чотирнадцятим роком і тепер?

Петро Бойчук:  Забезпечення зараз набагато краще. Будучи добровольцями ми забезпечувались тим, що нам привозили волонтери. Самі везли з собою якісь припаси. Тилові служби наразі забезпечують всім необхідним. Тобто дають можливість комфортно себе почувати.