Жителі Слов’янська і Краматорська: Той шлях, який ми пройшли за 4 роки, в звичайних умовах йшли б років 40

Жителі Слов’янська і Краматорська: Той шлях, який ми пройшли за 4 роки, в звичайних умовах йшли б років 40

В рамках радіо-марафону, присвяченому четвертій річниці від початку антитерористичної операції на Донбасі, з Денисом Бігуном та Романом Кошмалом пригадали як відбувалася окупація перших міст Сходу – Слов’янська і Краматорська, що змінила війна в цих містах та як вони дивуть зараз.

Дар’я Бура: Денис, яке відчуття від того, що твоє рідне місто стало «відправною точкою» у війні?

Денис Бігунов: Коли Слов’янськ захопили, я собі сказав, що це неможливо. Як можна захопити ціле місто, встановити над ним контроль. Але з тим як розвивалися події, ми почали вдаватися в подробиці, розбиратися ким були ці люди, які захопили міськвідділ поліції, зброю, встановили контроль, блок-пости, ми почали розуміти, це все серйозно. І особисто в мене було відчуття тотальної катастрофи. В умовах, коли після Майдану  була дезорганізована державна влада, я розумів, що дуже складно буде втримати державну владу в країні і ці загарбники. Які захопили Слов’янськ, вони дійдуть дуже далеко.

Дар’я Бура: 12 квітня захопили міськвідділ міліції, а чи були до цього передумови до таких подій?

Денис Бігунов: Так, з кінця лютого почалися перші мітинги проросійського спрямування, які організовували місцеві осередки комуністичної партії, прогресивної-соціалістичної партії Вітренко, місцеві організації радянських ветеранів, представники різних православних організацій, за підтримки церкви Московського патріархату, за підтримки місцевих бійцівських клубів, інших громадських організацій, козацтва, так званого «Всевеликого войска Донского Станицы Торской», яка розвивалась десять років. Все воно звідкись підтримувалося. Це потім стало зрозуміло, що воно фінансувалося різними структурами проросійського спрямування, які потім і стали авангардом для групи Гіркіна, яка перейшла російський кордон і захопила місто. На основі цього проросійського матеріалу, вона почали формувати так зване «ополченіє». Але до цього розкачували ситуацію мітингами, вкидалися тези а-ля розіп’ятого хлопчика, автобусів з Правим сектором, забиранням до Нацгвардії, вирізанням російськомовного населення. Ці мітинги збиралися у Слов’янську кожного тижня з кінця лютого і в березні. Була група правовірів, які прославляли царя і Сталіна. Коли вони захопили Карачун перший раз і в становили контроль над телевежею, вийшли в ефір, вони проголосили: «Ми  нанесли могущественный удар по библейской матрице сианистской пирамиде». Оцей весь проросійський громадсько-політичний спектр, який був активний, фактично штучно підтримувався і гарно фінансувався. Це все не сприяло проукраїнському розвитку. Тому, на початок оцих всіх агресій ми в Слов’янську мали нульову проукраїнську громадську активність. Були відчайдушні проукраїнські активісти, але не було мереж проукраїнських.

Дар’я Бура: Рома, а в Краматорську чи були передумови і як відбулося захоплення?

Роман Кошмал: Особливо від Слов’янська не відрізнялися, бо ці міста дуже поруч. Відбувалися ті ж самі мітинги, були ті самі люди. В Краматорську все почалося з захоплення міськвідділу міліції, а потім відбулося захоплення міськради. В той день, 12 квітня, ввечері група людей було біля міськвідділу міліції, на тодішній площі Леніна був мітинг, там було багато людей і всі вони пішли штурмувати міськраду. Міліція ніби-то намагалася завадити, але потім поступилася, і люди захопили міліцію і міськраду.

Дар’я Бура: Згадайте 12 квітня, що відбувалося в ваших містах.

Денис Бігунов: Я пам’ятаю, що це була субота, мене о 8 ранку розбудив дзвінком мій керівник і повідомив, що міськвідділ міліції захопили. Я не повірив, це ж режимний об’єкт. До міліціонерів неможливо було додзвонитися і я поїхав туди. Там був великий натовп, який складався з основної масовки, видресирувані кричати «Росія! Росія!». Цей натовп шарікових… Це була явно не інтелектуальна частина міста. І дійсно, там були люди, які стояли подавлені, проукраїнська частина міста була неактивна, бо це все викорінювалося. Фізично вони не мали можливості захищатися. Особливо, коли 17 квітня вбили Володимира Рибака навіть ті люди, які намагалися м’яко виказувати свою негоду з тим, що відбувається, у всіх був шок. Кожен знав, що він може бути наступним із споротим животом і викинутий в річку. Особисто я подивився на те, що відбувається, і зрозумів, що нічим вже так не допоможу. Тоді я ще не був таким активним проукраїнським активістом, був просто чиновником слов’янської міської ради і розумів, що ми не знаємо, що робити. Міський голова Неля Штепа почала робити незрозумілі  речі. Якби була оголошена війна, ми б знали, що є протоком, інструкція, евакуація, а тут незрозуміло, що відбувається. Ніхто не знав, що за цим стоїть Росія, ми думали, що це місцева бидлота, яка була в фаворі і місцевої влади, і Партії регіонів, що це вони вирішили Бога за бороду схопити, згадати дідів. Тому, ми думали, що можна їх заспокоїти. Не думали, що вони готові вбивати. 13 квітня вони розстріляли групу СБУ біля Семенівки. Ми буди в дуже подавленому стані і не знали, що робити. Це вжек потім ми намагалися формувати мережу комунікацій з ЗСУ, СБУ. Проте, було небезпечно видавати свою позицію. 2014 рік він активізував нас. Ті процеси, які ми пройшли за цю війну, ми би розвивалися 40 років. Проукраїнські структури зараз в Слов’янську є, а проросійські… Гіркін сам говорив, що він вивів 1500 «ополчення», яке набрав в Слов’янську.

Дар’я Бура: Питання від слухача: Скажіть, як боротися з переконаними сепарами, які залишися на українській території?

Денис Бігунов: Коли місто звільнили, 6 липня я зайшов в свій кабінет, я вирішив, що можна будувати наші структури, познайомити потрібних людей з потрібними людьми. Потім це відбувалося в масштабах області. На переконаних сєпарів в мене не вистачало часу. Я вважаю, якщо вдасться сформулювати конкурентоздатні більш сильні наші структури, то ці будуть на цьому тлі недієздатні. Ресурс обмежений, але ми маємо використати їх ефективно. Треба діяти точково і створювати проукраїнські мережі, які працюватимуть, як доброякісна онкологія на цьому всьому радянському, більшовицькому, нквдешному сегменті.

Роман Кошмал: У нас зараз не дуже активно ведеться інформаційна політика на Сході, Росія вже одно переважає, люди дивляться російське телебачення, люди це дивляться. Потрібно більше інформувати, давати більше цікавих програм, запускати радіо, яке добиватиме на ті території.

Дар’я Бура: Питання від слухачки: Що потрібно робити для ефективного виховання молоді, щоб вони розуміли, що Україну потрібно захищати?

Денис Бігунов: Зараз ера інформаційних технологій, молодь швидко розвивається. Держава в 90-их, 2000-их втратила певний момент у формуванні свідомості в молоді. Зараз йде глобалізація, ми повинні адаптувати патріотичне виховання до інформаційної ери, щоб молодь не лише гралась в гаджетах, а й цікавилась історією. Ми повинні думати інтерактивно, комуні кувати з усім світом.

Дар’я Бура: Чи доводилося вам спілкуватися з тими «зеленими чоловічками», як вони поводилися в місті?

Денис Бігунов: У групі Гіркіна десь десяток людей поводився ввічливо. У них був гарний російський акцент, форма, екіпіровка. У них була технологія: вони захоплювали місто, а потім з тих активістів, яких вони готували негласно, створювали ополчення і картинку громадянської війни, а потім вони зникали. Встановлювали контроль і йшли далі. Я в одного з цих гіркінців запитав: «ви росіяни?», а він сказав: «Мы свои». 

Роман Кошмал: Я не спілкувався особисто. Я працював на деякі телеканали, знімав відео і відсилав на Київ, щоб вони могли щось показати з Краматорська. Через блокпости я їздив на навчання в Костянтинівку через їхні блокпости.

Дар’я Бура: Питання від слухача: чи називають місто Слов’янськ родичі тих, хто пішов разом з Гіркіним, окупованим Україною містом «ДНР»?

Денис Бігунов: Значна частина прихильників «ДНР» відчувають, що Росія їх кинула. Ці люди думали, що все прийде, буде як в Криму, був кураж. Їм сказали: «От вам республіка, займайтеся», а вони звикли говорити про «велику російську державу». Якщо вони ненавиділи Україну, то зараз вони ненавидять і Україну, і Росію. А інша частина – це ідейні, їм хоч Марс в Землю вріжеться, вони будуть за Росію. Такі ще залишаються, але не активно. Для мене головне, що український форматор вже встановлено і в нього включаються в бізнесмени, і громадсько-політичні сили. Якщо раніше Опозиційний блок був агресивно російським, зараз це все знижується. В храмах раніше проводили агітацію і проросійську риторику, зараз цього немає.

Дар’я Бура: Чи можете згадати як відбувалися бойові дії у ваших містах?

Роман Кошмал: Мені пощастило, я жив в тому районі, куди снаряди не долітали. Вони летіли зі Слов’янська і були в місті руйнування, навіть снаряди  падали на центральну площу міста. Але, якщо порівнювати ті бойові дії, які були в Краматоську і зараз є в Донецьку, Авдіївці і інших прифронтових містах – це небо і земля.

Денис Бігунов: Бойові дії відбувалися поступово. Перше бойове зіткнення відбулося 13 квітня, коли група Гіркіна атакувала СБУ. Спочатку було чути постріли, автоматні черги, а потім почалась мінометна війна. Але велика кількість людей говорить про провокативні обстріли. Вони з одного району обстрілювали інший і там дуже швидко з’являлися російські телеканали. Для мене це було свідченням того, що мета цього – розпалити конфлікт. Це був відпрацьований сценарій. Який Росія використовувала і в інших країнах. Проте, ми чомусь цього не бачили. Міни розривалися, ранили, вбивали людей. Це весь період окупації, 84 дні, відбувалась мінна війна.

Дар’я Бура: Як зараз ситуація в містах?

Денис Бігунов: Ті зміни, які відбулися після війни і в результаті тих потрясінь, той шлях, який ми пройшли за 4 роки, в звичайних умовах ми би йшли років 40. У нас досі би були осередки проросійських груп. І ми були б змушені з ними спілкуватися і вони робили б погоду в місті. У нас зараз громадсько-політична сфера значно вільніша стала. 

Роман Кошмал: Я поїхав до звільнення міста десь за місяць і повернувся вже в українське звільнене місто. Якби зараз це жорстоко не звучало, але не було би щастя, так нещастя допомогло. До війни Краматорськ був депресивним містом, люди не знали нічого крім роботи і дому. Зараз місто розвивається. Його можна не впізнати у порівнянні з 2013. Зараз плануються масштабні реконструкції центральної площі, вулиць, реконструювали парки, будують льодову арену, басейн.

Дар’я Бура: Денис, можеш згадати день звільнення?

Денис Бігунов: В останні дні я виїхав в Святогірськ, і коли мені повідомили, що місто звільнено і губернатор Тарута всіх, «хто вижив» з міської адміністрації, повертатися на місця, ми повернулися. З північної частини ми заїжджали і там була колонна 95 бригади і вони везли ковбасу, хліб, тому що їжа в місті закінчилася. І уявіть, їдуть військові з українськими прапорами і тиша – нікого немає. І тут їдемо, їдемо і я бачу, що хтось вітає з балкона, хтось махає, хтось виходить з підвалу… Ми виїхали на центральну площу і дуже велика кількість голодних людей, почали бігти до цих машин, солдати давали їм їжу. Я почав питати в людей як їм республіка, вони матюкалися і лаялися. Ці люди відчули, що Росія їх кинула. А тут прийшла Україна, яка нагодувала ковбасою і хлібом. На той момент реакція населення – це було розуміння, що війна закінчилася і навіть проросійсько налаштовані зрозуміли, що Україна принесла мир в місто. У нас в місті є свобода і демократія і ми готові розвиватися. Є групи, які прагнуть повернути свій вплив, але нова хвиля цивільного суспільства цього не дозволить.

Дар’я Бура: Я пам’ятаю вашу організацію «Теплиця» і Шовковичний парк…

Денис Бігунов: І «Теплиця», і Шовковичний парк, і центральна бібліотека – це головний конферанс-зал, де проходять всі громадські, культурні заходи. 

Дар’я Бура: Рома, а як в Краматорську?

Роман Кошмал: «Теплиця» пішла від «Вільної хати», яку в Краматорську організували хлопці зі Львова. У місті раніше нічого подібного не було. Зараз вона активно функціонує, з’явилися подібні організації. Вони роблять щось цікаве для міста. Цим займаються представники бізнесу, молодь і старші люди.

Денис Бігунов: Аналогічно і в Слов’янську. У нас є комунальна установа Центр територіальних послуг, які займаються роботою з людьми похилого віку. У нас з’явилася організація «Фундація підтримки осіб старшого віку». Вони роблять неймовірні речі. Влаштовують танці, курси комп’ютерної грамотності, курси етикети за столом. Поступово люди похилого віку долучаються до цього. На фотографіях у цих людей щасливі обличчя. Проїдьтеся в тролейбусі у Слов’янську і Краматорську, подивіться на ті обличчя бабусь і дідусів, це такі астральні очі – тролейбус-базар-дім. Якщо є бажання, можна зробити все.