"Життя після війни є, і воно прекрасне!" - Валерій Ананьєв

"Життя після війни є, і воно прекрасне!" - Валерій Ананьєв

Понад 1800 кілометрів пішки, оновлена свідомість та філософія, що ґрунтується на власному досвіді – з таким багажем до нас примандрував Валерій Ананьєв. І він готовий ділитись враженнями. Про причини походу, психологічну реабілітацію,  пропаганду та книги слухайте у «Ранковій каві».

Як ти зібрався йти, чому-куди-навіщо?

Вимкнув фейсбук, закрив ноутбук і пішов. Насправді, все було дещо складніше. В мене після звільнення були деякі проблеми зі здоров’ям, які я довгий час ігнорував. В 2016 вони повилазили. І я був змушений лягти в лікарню. Ну і мене звільнили з армії. Я мав приймати серйозні ліки. І тут я зрозумів, що в 18 років пішов у армію, і в мене немає ні освіти, ні роботи. Ну зараз вже все ок (сміється).

Але тоді я був дуже агресивним. Я міг раз на місяць втрачати свідомість. Треба було щось з собою робити. В мене були і емоційні проблеми, тому я подумав, що треба кудись вирушити, туди, де мене ніхто не розуміє, де я нікого не розумію. Це була моя перша подорож. Я ніколи до того не був закордоном. Я вирішив вибрати один із маршрутів, які вже існують і зупинився на Ель Каміно де Сантьяго. Я думав, з чого почати свій похід. Вирішив з Парижу. Заради галочки. Мене ніколи не приваблювали міста. Мені дорожча природа, а все, що зроблене людьми, мене не цікавить.

Що найскладніше було?

Нічого!

Ну, насправді я зібрався йти ще до того, як безвіз з’явився. Я думав поїхати восени, бо влітку в Іспанії та Франції дуже жарко. Я думав, що в мене шкіра злізе з носа.

Але коли дали безвіз – почалась хвиля пропаганди від російських ЗМІ, про цю подію, що це погано. А потім і наші підхопили. І я зрозумів: люди бояться чогось нового, бояться щось змінювати. І таким чином просто виправдовують свій страх. Я ж не маю великих фінансів, ніколи не був за кордоном, не знаю мови країни, куди збираюсь. Два місяці пішки – дві країни, хто зна, що може статись. Тому я вирішив зробити свою подорож публічною. І довести всім, що відкриті двері - це круто.

Ця моя подорож не була туризмом. Це був особистий проект реабілітації. В мене з собою були камери, квадрокоптери. Але я хотів пройти прощу.

Перший день я пройшов 28 кілометрів. В мене так боліли ноги! В мене все було суцільна рана. Я думав, якщо все буде так болітиме кожен день, то я зійду з розуму. І боліло кожен день!

Важко було йти, поки м’язи, кістки, суглоби звикнуть до навантаження. Потім я постійно збільшував відстань для того, щоб мені постійно було важко, щоб я був втомлений. Я намагався розібратись в собі. Мені приходили думки, які б в звичайному житті ніколи не прийшли. Я навіть забував, що я йду.

В цей момент, коли ти вже втомлений – ти не відчуваєш ніяких емоцій. Твоя свідомість як пластилін. В кінці свого маршруту я йшов по 60 кілометрів.

Ти не шкодував, що пішов один?

Ні! я йшов в компанії два дні. З бельгійцем та французом. З ними було приємно поспілкуватись, бо вони не були туристами, вони йшли через якісь внутрішні проблеми. Каміно – не туристичний шлях. Ідуть не щасливі люди, а люди, які хочуть стати щасливими. Але я попрощався з ними, бо це не моє. Я усвідомлював, що я втрачаю час. В мене на наплічнику був український прапорець, до мене підходили білорус, поляк, ми розмовляли. Всі, з ким я спілкувався, адекватно сприймають ситуацію з Україною та Росією. Вони розуміли, що таке російська пропаганда, що таке Росія, як вона починає війни. Я не зустрічав росіян на маршруті. Може це через прапорець, вони не комунікували зі мною. А от в туристичних містах, коли я зупинявся – російську мову чув там часто. Я бачив, як себе росіяни там ведуть. Негарно, мені було неприємно. Вони думали, що їх ніхто не розумів там.

Результати походу?

Серед моїх товаришів в армії було багато суїцидів. І коли навколо тебе таке відбувається, важкий емоційний стан, і ти сам про це задумуєшся. Ну це як бути в лісі і не думати про дерева. І це була одна з причин, по якій я пішов. Хлопці, на війні ми отримуємо досвід, якого в цивільному житті люди не отримують. Ми побачили світ без стереотипів. Твоя картина світу розбивається як пазл. Відношення до смерті, до життя, до людей, до релігії змінилось. Там все не таке, як ми звикли бачити. І цей досвід треба інтегрувати у своє теперішнє сприйняття світу. Коли ти цього не робиш – їде дах. Коли ти навчишся з ним жити – починаєш жити інакше. Ви стаєте набагато здоровіші, ніж багато з цивільних людей, просто треба навчитись використовувати цей досвід.

Книжку пишеш?

Так. Але не спішу. Я не хочу бути в тренді – зараз багато хто про це пише. З наступного року в мене не буде часу. Я пишу її ще з 2015 року. Але іноді я відчуваю, що в деяких місцях потрібно зупинитись. Дуже багато буде вилітати звідти, бо я пишу все, що хочу, але дещо з того не пропустить моя внутрішня цензура. Я не люблю пропаганду. Пропаганда погана завжди, навіть за здоровий спосіб життя. Не бажаючи бути пропагандистом за одну сторону, я можу мимохіть стати пропагандистом за іншу. Тому потрібно негатив повикидати з книги, не хочу, щоб вона була попсовою і схожою на якесь пропагандистське чтиво. Може я навіть почекаю кілька років.

Книги надихають тебе?

Я прочитав за війну більше, ніж за все життя. «Пікнік на узбіччі» Стругацьких. Так, вона мене вразила. Цікаво, що великі ідеї – такі прості! Але не маючи досвіду, на який ти можеш накласти ці ідеї – ти їх не зрозумієш. Без практичного досвіду – ти можеш прочитати хоч 40 розумних книжок – це байдуже. За все, що ти маєш, потрібно платити потом і кров’ю. Проща – це контрольований процес саморуйнування. Я мушу себе трохи поламати, щоб побудувати себе нового.

Повну версію ефіру слухайте тут: https://soundcloud.com/armyfm/rankova-kava150917-gst-valery-ananv