Звільнений з полону Владислав Овчаренко про перші дні після обміну, життя на "подвалі" та плани на майбутнє

Звільнений з полону Владислав Овчаренко про перші дні після обміну, життя на "подвалі" та плани на майбутнє

Вболівальник, який рік з лишнім провів у полоні бойовиків через свою прихильність до футболу та допомогу своїй країні, лишився вірним своїм ідеалам. Нині він у піднесеному настрої, працює та живе на повну. Про свою пристрасть, яка ледве не коштувала йому життя,  він поділився зі слухачами Армія ФМ.

Сергій Жуковський: Чому луганська «Зоря»? Не тільки ж через те, що ви з Луганська? Адже багато людей живе в Києві, і не всі вони вболівають наприклад за столичне «Динамо»?

Владислав Овчаренко: Це від батьків. В мене тато затятий футболіст. Коли ще був маленький, мені було 6 років. Він повів мене на футбол, на стадіон. І з тих пір все почалось. Побачив м’яч, побачив поле. Пізніше почав більше цікавитись, активною підтримкою. Дивився на хлопців з ультрас, і думав, що цікаво туди потрапити, якось сходити. І в процесі, далі вже потрапив на сектор і  цю любов вже ніяк не відняти. Вона народилась в серці і вже до кінця зі мною.

Сергій Жуковський: Можна було залишитись вболівальником, а ви стали ультрасом. От в чому різниця?

Владислав Овчаренко: Звичайні вболівальники просто сидять на стадіоні і дивляться футбол, а мені хотілось активно підтримувати команду. Хотілося їздити за нею у інші міста, хотілось щось робити. Різноманітні шоу, які ми влаштовували, модульні, банерні розтяжки. Це все дуже гарно, і мені це цікаво.

Сергій Жуковський: Ця любов внесла суттєві корективи у ваше життя. Зараз ви не перестали бути фанатом «Зорі»?

Владислав Овчаренко: Ні в якому разі! Я не шкодую про те, що було, я тільки радий, що в певний момент це все сталось.

Сергій Жуковський: Розкажіть, як розвивались події. Як вас взяли у полон. Все це пішло саме через ультрас…

Владислав Овчаренко:  Так, через те, що ми були ультрас. Там, на території так званих «ЛНР», «ДНР» ультрас асоціюються з радикалами, з полком Азов, тобто більшість хлопців ультрас пішли туди. З рухами добровольців, ідеологічно заряджені хлопці, патріоти, тобто для них це вороги. Гірше нема куди. І відповідно, всі хто був в ультрас вони всі вже були в базах усіх цих МГБ. У нас у Луганську МГБ базується у колишній будівлі СБУ, а коли СБУ наше вийшло, то всі документи лишились там. І відповідно ми були в базі СБУ, усі ультрас, і врешті ця база лишились там у них зараз в діючому МГБ. Нас коли приймали у них були наші фото ще 2012 року, ну звідки?

Сергій Жуковський: Футбол припинився після окупації. Як ви жили? Продовжували вболівати по телевізору?

Владислав Овчаренко:  Через інтернет дивились. Артем Ахміров мій друг, їздив все одно, в 2016 році, їздив на футбол. Не забували все одно. Кожен матч дивились, вболівали, переживали. Це нікуди не ділось.

Сергій Жуковський: Чому вас затримали?

Владислав Овчаренко:  Спочатку нас хотіли взяти аби з нами поговорити. Далі у нас було відео зі спаленням прапору ЛНР, далі вже пішли розбори, хотіли сказати, що це було замовлення СБУ, пішла розкрутка.  Нам хотіли впаяти, що ми підірвали пам’ятники у Луганську, біля будівлі МГБ та інше. Ледь не до вбивств окремих ополченців дійшло. Хотіли повісити. За два місяці розкрутили нас на шпіонаж.

Сергій Жуковський: Приклеїли?

Владислав Овчаренко: Ну скажімо так: десь приклеїли, а десь і таке було.

Сергій Жуковський: Ваші батьки теж там? Вони знали, не знали?

Владислав Овчаренко: Про те, що я спілкувався зі Збройними силами, про це ні. Батьки знали тільки, що в мене друзі в Азові, а за ЗСУ взагалі ніхто нічого не знав. Це був сюрприз для них, звісно.

Сергій Жуковський: Що ви маєте на увазі під «спілкувався з військовими»?

Владислав Овчаренко: Давайте я не буду розкривати всі секрети (сміється). Були факти передачі інформації про певних людей та про місця дислокації військової техніки на території ЛНР.

Сергій Жуковський: Скільки часу ви були у полоні?

Владислав Овчаренко: 14 з половиною місяців.

Сергій Жуковський: Ви можете розказати про цей час, чи не будемо…

Владислав Овчаренко: Можемо поговорити, звісно. Перші два місяці ми знаходились у спецізоляторі МГБ, на підвалі, там було найскладніше. Там були тортури, побиття, допити, і таке інше. А через два місяці, 6 чи 5-го грудня нас перевели вже у Луганське СІЗО. Там вже було трошки полегше. Там вже не було цих тортур. Тобто були, але там вже приїздив спецназ, оці управління виконання покарань, так звані «маски», вони вже там били всіх підряд. А саме нас мучили два місяці. З 10 жовтня по 6-те грудня.

Сергій Жуковський: Хтось надавав лікарську допомогу?

Владислав Овчаренко: Ну, коли в мене був струс мозку – до мене пустили лікаря, щоб вона подивилась. Кололи магнезію мені, ну дивилась, щоб я не помер там. Ніхто не був зацікавлений у тому, щоб нас вбивати.

Сергій Жуковський: Вам давали можливість бачитись, чи хоч якось зв’язуватись із рідними?

Владислав Овчаренко:  З рідними я бачився вперше 13 листопада 2017 року. Це через рік тільки, після того, як мене взяли. Тоді у нас було перед засідання у СІЗО. А вже після того, як нас судили, був офіційний дозвіл на побачення.

Сергій Жуковський: Який термін вам дали?

Владислав Овчаренко: 17 років особливого режиму.

Сергій Жуковський: Коли ви дізнались, що будете залучені до обміну полоненими?

Владислав Овчаренко:  Скажімо так. Я дізнався, що саме 27 грудня буде обмін здається десь числа 25 грудня. По російському телебаченні продемонстрували, що планується масштабний обмін. А 26 нас викликали і сказали: чи хочемо їхати на обмін і якщо так, то пишіть заяви про помилування на голову республіки. І вже 26 точно знав, що обмін відбудеться.

Сергій Жуковський: І зрештою все так і сталось? Які відчуття тоді були?

Владислав Овчаренко: Ту ніч з 26 на 27 я навіть і не спав. Просто щось неймовірне в середині творилось. І навіть коли ми вже їхали на обмін в голові крутились думки, що ще щось може трапитись і все зірветься.

Сергій Жуковський: Коли після цих всіх подій і купи журналістів, коли вже нарешті десь у шпиталі, чи іншому місці вдалось присісти, що перше захотілось зробити?

Владислав Овчаренко: Першу ніч я був не в шпиталі. Мене забрали від всіх мої побратими з «Азову». Ми з ними прокатались по Києву, потім заїхали поїли і тільки після цього я поїхав відпочивати.

Сергій Жуковський: Як вам ось це враження перше від мирної столиці?

Владислав Овчаренко: Навіть тоді я у це все не вірив. Мені навіть у голові не вкладалось, що таке може бути. Що я вільно можу пересуватись вулицями міста і мене ніхто не буде переслідувати. Нам ще тоді, коли ми були на суді і у в’язниці нам весь час повторювали, що ви нікому не потрібні, що можете про все забути. Але ми вірили, що все буде гаразд.

Сергій Жуковський: Так і сталось, адже Україна своїх не кидає. На відміну від «іх там нету».

Владислав Овчаренко: У цьому ми особисто переконались. І справді країна про нас не забула.

Сергій Жуковський: Після всіх тих подій, як зараз ви влаштувались?

Владислав Овчаренко: На даному етапі все гаразд. Дякую волонтерам, які допомогли з квартирою. І робота є. Тому скаржитись немає на що. Там у Луганську в нас лишилось усе. І дім і всі речі. Що з ним буде, невідомо.

Сергій Жуковський: Після першої ночівлі всією родиною, що зранку ваша мама вам приготувала?

Владислав Овчаренко: Мама вже в перший вечір вже почала готувати, підкормлювати сина. Ранку вона не чекала!

Сергій Жуковський: Де ви зараз працюєте?

Владислав Овчаренко: Президент Федерації футболу України Андрій Павелко запропонував посаду і я звісно відразу погодився. Від такого не відмовляються, адже це робота у рідній сфері, де ти реально можеш бути корисним.

Сергій Жуковський: І який у вас зараз графік, чим доводиться займатись щодня?

Владислав Овчаренко: Поки нас особливо не навантажують. Дають час ознайомитись, оговтатись і зрозуміти структуру. Нашим основним завданням на майбутнє буде організація соціальних проектів із вболівальниками, зокрема військовими та переселенцями. І мені це подобається адже з футболом я знайомий давним давно, а віднедавна і з українськими військовими теж став тісно співпрацювати.

Сергій Жуковський: Про що шкодуєте і що б змінили  власній автобіографії?

Владислав Овчаренко: Все що було у моєму житті все було не дарма. Навіть якби щось повертати я б нічого не змінив. Тоді у Луганську ми робили те все що могли. Демонстрували свою громадянську позицію і як на мене ми все робили вірно.

Сергій Жуковський: Що побажаєш нашим слухачам?

Владислав Овчаренко: Всім людям хто чує нас там – вірте. Просто вірте, що Україна незабаром прийде. Це все наша територія. Цих орків немає чого боятись, вони такі ж люди як і ми. Щоправда трохи неадекватні і мало що розуміють! Всім нашим хлопцям, які на передових позиціях сказати величезне спасибі. Ви ідеал нашої нації, ви найкращі. Дякую вам!!!