50 км під ворожим вогнем заради своїх: командир роти ССО розповів про надскладну евакуацію поранених

Понад 50 кілометрів під вогнем, 15 годин евакуації та повернення за загиблим побратимом. Військовослужбовець із позивним «Вісімнадцятий», командир 8-ї роти спеціального призначення 3-го загону 4-го полку Сил спеціальних операцій «Рейнджер», розповів Армія FM про одну з найскладніших евакуацій у своїй практиці. Після засідки на російських військових група ССО потрапила у надзвичайно складну ситуацію: кілька бійців отримали важкі поранення, а двоє військовослужбовців залишилися прикривати та рятувати побратимів. Командир особисто вирушив їм на допомогу, а захоплені ворожі радіостанції дозволили українцям слухати ефір противника, не видаючи своєї присутності.

— Розкажіть, з чого почалася ця операція і як розвивалися події?

— Групі поставили завдання зробити засідку на шляху противника. Група успішно виконала завдання: знищила чотирьох противників, захопила цінні документи, радіостанції, телефони та кодування. Усе це передали мені, а я — на вищий штаб. Після цього групі дали вказівку на ексфільтрацію, і вона почала рух. Коли група зайшла в лісовий масив, там виявився ще один противник. По ньому відкрили вогонь, але один із наших військовослужбовців отримав важке поранення. Група одразу почала повертатися для його евакуації. Під час евакуації стався підрив, унаслідок якого ще четверо наших військовослужбовців отримали важкі поранення. У результаті спроможними залишилися лише двоє бійців. Вони надавали пораненим першу медичну допомогу, перетягували їх в укриття. Тоді було прийнято рішення залучати інші групи, зокрема мою. Я вирішив висунутися безпосередньо в район, щоб максимально швидко забрати поранених, оскільки вони були у важкому стані.

— Ваша підгрупа подолала понад 50 кілометрів, щоб забрати пораненого, доставити його до точки евакуації, а потім повернутися за тілом загиблого побратима. Як ви психологічно та фізично готувалися до такого складного рейду?

— Прямо до такого ніхто не готувався. Це була нестандартна ситуація, у якій потрібно було швидко приймати рішення і працювати. Але загалом до таких ситуацій ми готуємося на тренуваннях. Саме тренування показують, на що ми здатні. Тут була ситуація, коли потрібно було просто взяти й зробити. Думаю, що психологічно та фізично всі були до цього готові.

— Які небезпеки чатували на вас під час операції? Ви також захопили ворожі радіостанції. Як швидко росіяни зрозуміли, що в їхньому тилу працює українська група ССО? І що вдалося почерпнути з їхнього ефіру?

— Противник взагалі не зрозумів, що ми там працюємо, і не зрозумів, що ми захопили ці радіостанції. Ми себе не видавали й не вели переговорів по них — просто прослуховували ефір. Це дало нам можливість розуміти, де противник пересувається і де він перебуває. У нас також уже було кодування, яке ми захопили разом із противником.

— Як поводилися бійці після поранень і підриву? Що відбувалося в перші хвилини після цього?

— Коли стався підрив, сам медик також був поранений. Але хлопці зібралися і працювали злагоджено: ховали поранених, надавали їм першу медичну допомогу та продовжували евакуацію. Часу на роздуми не було. Група працювала злагоджено навіть у такій ситуації.

— Ви залишили безпечний пункт управління і особисто вийшли назустріч групі через відкриті ділянки, попри небезпеку. Що стало тригером для такого ризикованого рішення?

— Сама ситуація була нестандартною, важкою і складною. Потрібно було приймати важкі та швидкі рішення. Я розумів, що мені потрібно максимально швидко заходити й забирати своїх людей. Час уже грав не на нашу користь. Поранені були важкі, їх було багато, і всі вони були лежачими. Ось у чому була проблема.

— Коли ви зустріли своїх бійців у сірій зоні після багатогодинного самостійного відходу, які перші слова їм сказали?

— Коли я їх побачив, вони навіть усміхнулися. Я сказав: «Не хвилюйтеся, все буде добре. Ми вас заберемо, витягнемо. Всі повернемося додому».

— Евакуація важкопоранених тривала близько 15 годин, люди постійно змінювали одне одного під час руху. Звідки бралися сили продовжувати?

— Насправді сама евакуація поранених тривала близько п’яти діб. А коли моя підгрупа вийшла допомагати, ми витягували найважчого пораненого, якого потрібно було максимально швидко доставити до точки передачі. Це тривало близько 15 годин. Ми його несли, тягнули, бігли з ним — використовували всі можливі способи. Маршрут моєї підгрупи становив понад 50 кілометрів. Часу на роздуми не було. Всі розуміли, що це потрібно зробити. А як це зробити — це вже питання підготовки особового складу, моєї підготовки та постійних тренувань.

— Ви маєте значний бойовий досвід. Наскільки він допомагає розуміти стан бійця, який перебуває під вогнем або в екстремальній ситуації?

— Звісно, на бойових посадах цим потрібно користуватися. Особовий склад розуміє, що в них є командири, які пройшли певний шлях і мають відповідні знання. Вони можуть дати правильну пораду. Мій досвід також допомагає. Я сам працював у різних ситуаціях, де потрібно було приймати рішення. У таких випадках я насамперед ставлю себе на місце бійця й думаю, що б я зробив у цій ситуації. А потім уже даю хлопцям підказки або пропозиції.

— А психологічно ви також допомагаєте бійцям після таких подій? Адже після важких виходів, втрат і виснаження потрібно зберігати мотивацію до подальшої служби.

— Звісно. Я як командир підрозділу розумію, що нам потрібно про це говорити. Ми збираємося в неформальній обстановці й розбираємо нашу операцію — незалежно від того, була вона вдалою чи невдалою. Дивимося, що могли зробити краще, що могли покращити, як усе вийшло. Спілкуємося з хлопцями, вони діляться своїми враженнями. А відновлення — це найголовніше. Відновлення хлопців — це можливість поїхати до рідних, побути з ними, поспілкуватися. Саме так вони найкраще відновлюються. Після цього повертаються до нас у район, і ми вже займаємося підготовкою до наступної операції.