1943 рік: Битва за Дніпро та вигнання нацистів із Києва
Цього тижня ми згадували одну з найтрагічніших подій українського народу. Восени 1943 року радянська влада поклавши сотню тисяч життів звільняла Київ. Що передувало цьому та як розгорталися бої вздовж всього Дніпра в програмі Історична година.
В Україні дуже багато подій, як свята ми не можемо розглядати. Відзначати ці дати, згадувати про них. Якраз день вигнання нацистів з Києва — це одна з найгероічніших і найтрагічніших сторінок в радянській легендаристиці Другої світової. І якраз на міфів Битви за Дніпро, міфів плацдармів, міфів масового героїзму тривалий час виховувалося радянське суспільство, українське суспільство, як його складова частина. І фактично в останні років 20 відбуваються спроби переосмислити, що ж відбувалося восени 1943 року. Але те, що вчора деякі політичні сили намагалися відзначити цей день розфарбувавши його в червоний святковий колір — потрібно цього уникати. Адже це не колір перемоги, це колір втрат. Є спогади сучасників тих подій, що фактично по всій течії Дніпра, приблизно від Києва і до Запоріжжя, до грудня 1943 року Дніпро був темно-червоного кольору. Ці згадки є непоодинокими.
Битва за Дніпро — це один із факторів того, чому ми переглядаємо та оцінюємо по-іншому нашу історію. Ця подія очима стороннього глядача виглядає приблизно так. Прийшла країна А, завоювала територію нинішньої України, влаштувала масові розстріли, геноцид. Потім прийшла країна Б, яка заявляла права на цю територію, поставилася до місцевого населення, як до винних. А потім тисячами кидали їх під німецькі кулі, непідготовленими. Ми говоримо, як про інтелігенцію, так і про мешканців сіл. Це один із чинників, чому ми дивимося по-новому на нашу історію. Чи буває визволення такою ціною? Певно, ні. Це схоже на те, що один окупант вигнав іншого. Тому що відношення, що одних, що інших дуже схоже в своїй нелюдяності.
В останні роки з'явилося дуже багато спогадів. Те, що зараз прийнято називати усною історією. Нічого не скаже краще людей, що брали участь у тих боях. Фактично кожне містечко чи місто, що знаходиться на Дніпрі має свою історію тих днів. Історія зазвичай всюди однакова. Спогади Меланії Гладушко, сучасне місто Кам'янське, свідчать про, загибель брата, якого забрали у військо восени 1943 року та який загинув за декілька днів після цього. Подібне люди згадували безпосередньо після боїв. Інколи говорять про недостовірність цієї інформації, перекручування. Буцімто це можна вигадати чи щось не правильно передати. Але є й інші спогади. Наприклад, командира 1-го взводу 120-мм мінометів 814-го стрілецького полку 236-ої стрілецької дивізії, лейтенант Мішин. Він згадує про поповнення війська жителями Харківської та Сталінської області, які не встигали навіть зареєструватися у батальйонах і ротах. Загиблих ховали не знаючи звідки вони, адже не було жодних документів. Якщо ми говоримо про Битву за Дніпро — це трагедія не лише тих територій безпосередньо прилеглих до Дніпра.
Ще є спогади Героя Радянського Союзу. Людину, яку важко запідозрити в якійсь антирадянщині. Командир взводу 104-го окремого стрілецького полку 31-ої стрілецької дивізії Олександр Питкін. Розповідає про загін кулеметників, який сформували для річкового десанту. З 300 військових, які боронили 7 діб плацдарм на Дніпрі залишилося 20 осіб. По спогадах можемо зробити висновки, що на різних ділянках фронту відбувалося фактично одне й те саме.
Що цікаве, спогади про “чорну піхоту” містяться не лише у безпосередніх учасників тих подій, вони давно вже перекочували і в художню літературу. В культовому романі Олеся Гончара “Собор” є сторінки присвячені “чорній піхоті”, і як ту чорну піхоту бачили тогочасні хлопці. Приблизно в той самий час виходить книга “Батальйон необмундированих”. В якому у 60-ті роки теж піднята ця тема. Описані художньою мовою всі ці моменти. Але в радянському міфі Битви за Дніпро чорносвитникам жодного місця не знаходилося. Хоча ми маємо безліч спогадів жителів Київської області, Запорізької, Черкаської, Дніпропетровської, Черкаської.
