Битва під Оршею 1514 року: талант полководця Костянтина Острозького
У рамках програми Історичний фронт Володимир Гуцул розповість про битву під Оршею 1514 року. Її значення для Східної Європи, сучасників і яким чином вона вплинула на України.
Андрій Давидов: Яка склалася ситуація у східній Європі на початку XVI століття?
Володимир Гуцул: Я пропоную спочатку визначитися в термінах. Річ у тому, що на початку XVI століття такого поняття як Європа чи Східна Європа не було. Натомість ми можемо вживати такий термін — Християнський світ. Себто території, де живуть християни. На момент битви під Оршею християнський світ ділився на латинський та візантійський, де Україна являлася контактною зоною, що охоплювала дві категорії. Якщо розглядати політичне становище, то більшість сучасних українських земель на той час були поділені між Литовським князівством та Короною польською, котрі знаходилися в унії — це означало знаходження на троні однієї й тієї ж особи. Битва під Оршею стала кульмінаційною подією із кінця XV століття, коли Велике князівство Литовське стикнулося із надзвичайно агресивним сусідом — князівством Московським. Така агресія Московського князівства пов'язана з ідеями Візантійської імперії про необмежену владу монарха, котра впала на московитський ґрунт. У російській імперії це називають "збиранням російських земель". Хоча насправді являло собою просто загарбання всіх уцілілих князівств із часів Київської Русі.
Андрій Давидов: Чи можемо ми назвати момент одруження Івана III із візантійською донькою точкою відліку створення такого міфу як Третій Рим?
Володимир Гуцул: Розумієте, із часом нічого не змінилося в тому розумінні, що москва завжди була в культурному та історичному факторові дуже бідна. На той час, коли по всіх князівствах розвивалася економіка, різноманітні цехи та друкарська справа, москва займалася лиш війнами зі своїми сусідами, тому, що це було необхідно для самого існування вищого класу московських еліт. У сусідів же вибору великого не було. Оскільки московія татарських сусідів боялася, тому агресувала до мирних християнських сусідів.
Андрій Давидов: Що ж взагалі привабило в цій битві сторони?
Володимир Гуцул: Для початку варто розуміти, що битва стала кульмінацією подій, котрій передувало взяття із 3 спроби Смоленська, котрий на той час належав ВКЛ, за рахунок зради одного із князів. Смоленськ являвся східними воротами до ВКЛ і знаходився не так вже й далеко до столиці, а саме 200-300 км. На той час для московської кінноти не така вже й далека відстань. Тому ВКЛ в небажанні подальшої внутрішньої експансії загарбниками розпочали збирати військо для відсічі на території сходу.
Андрій Давидов: Хто командував військами та яка кількість воїнів була по обидві сторони?
Володимир Гуцул: Називаються фантастичні числа, котрі важко можуть відповідати дійсності. Вказується про наявність 80-ти тисяч московитів і близько 30-ти тисяч воїнів в союзі ВКЛ, польської корони та українців-русинів на чолі із князем Острозьким. Насправді ж документи, котрі дійшли до наших часів свідчать про задекларованих військ зі сторони ВКЛ, польської корони та українців-русинів близько 14-ти тисяч. Зі сторони московитів близько 15-16 тисяч. З московською версією все трішки важче. Адже попри офіційне задекларування існував термін бойових холопів, котрі були майже при кожному дворові. Фактично вояками вони не вважалися, бо це були просто якісь полонені, але практика відправлення на війни цих холопів доволі розповсюджена.
Для того, аби ще чітко розуміти контекст цих подій, необхідно згадати, що перед цим в західній Європі відбувалися італійські війни. Звідти до нас вже прийшла вогнепальна зброя, гусари та легка кіннота, котрі всі використовувалися у комбінуванні. Щодо керування — це була справа ВКЛ. Головне командування взяв на себе князь Костянтин Острозький, але посполитим рушенням керував Юрій Радзивіл. У московитів була проблема із командування, оскільки основне командування здійснював боярин Черяднін, а під ним було декілька князів, котрі не хотіли слухати боярина, оскільки в цивільному житті вони займали вищий від нього ранг.
Андрій Давидов: Як відбувався перебіг битви?
Володимир Гуцул: Сама битва склалася із низки атак і контратак. Спочатку московитів пішли у наступ, а ВКЛ їх відбили.
Опісля польські найманці пішли в атаку і московити їх відбили. Все це тривало до того моменту, допоки князь Острозький не висунув абсолютно нову тактику не тільки в Східній, а й по всій Європі загалом. Йому вдалося у засідці зосередити кінноту й артилерію до того моменту, поки польські війська удаваним відступом не заманили загарбників прямо під дула гармат. Саме цей момент став переломним, оскільки вони завагалися й розпочали форсований відступ. До того ж внаслідок засідки Острозького загинув один із польових командувачі московитів Арестовський, що надало морального удару.
Андрій Давидов: Виходячи із того, що у цій битві брали участі литовці, українці та поляки, як вона відбивається в історії різних країнах?
Володимир Гуцул: На диво, цю битву найбільше люблять на території сучасної Білорусі. Та в силу позаакадемічних факторів, а саме політичної диктатури Лукашенка, котрий жадає дружити із московитами, можливість вивчення цієї битви зводиться до неможливості. На московії дослідження цієї битви ведуться на гарному академічному рівні. Просто під подачею малого значення для її переможців і не важливості програшу для самих росіян. В Україні хотілось би приділяти куди більше уваги цій битві та розголосу, оскільки ми з 2014 року знаходимося у стані війни із росією. Тому такі битви мають не тільки важливу історичну вагу, але й символічне підґрунтя.
Андрій Давидов: А як литовці висвітлюють цю подію?
Володимир Гуцул: Литовці ставляться до неї спокійно та без зайвого ідеологічного вивчення за західними стандартами науки.
Андрій Давидов: На той час яке враження справила битва під Оршею?
Володимир Гуцул: Ми маємо купу історичних джерел і творів мистецтва, котрі дійшли до наших часів. Є факти, що князь ВКЛ відсилав полонених московитів до різних країн як подарунки. Тож можемо зробити висновок — це була однозначно дуже голосна подія.
З точки зору сучасної мілітарної справи, ми не можемо назвати цю битву успішною, оскільки головної задачі, а саме відвоювання Смоленська втілити в життя не вдалося. Проте ми не маємо права накладати сучасні стандарти на ті часи. Оскільки тоді кожному гетьману найголовніше було зберегти людей, бо то воювали не просто воїни, а еліта шляхти. Також раніше битва сприймалася за божий суд, де у ВКЛ показувалися добрі та погані люди. Тому після феєричної перемоги в битві витрачати своїх дорогоцінних людей на смоленські мури необхідності не було.
