Богдан Чабан: У Донецьку я втратив будинок і бізнес через свої погляди

Богдан Чабан: У Донецьку я втратив будинок і бізнес через свої погляди

У програмі Вони обрали Україну активіст, доброволець та член команди Veterano Group Богдан Чабан розповів про рідне місто, яке довелося залишити, власний бізнес та плани на майбутнє.

 

 

 

 

 

Ірина Зінчук: Розкажіть про ваше місто, яке воно?

Богдан Чабан: Я родом із Донецька. У моїй пам’яті це місто досить специфічне, цю специфіку ми бачимо і зараз. Але я люблю Донецьк, я там народився і прожив усе своє свідоме життя до 2014-го року. Донецьк — це велике місто: з одного боку, воно промислове, а з іншого — історичне. 

Ірина Зінчук: Коли Ви зрозуміли, що настав переломний момент і у вашому рідному місті почало коїтись щось не те?

Богдан Чабан: У Донецьку був не дуже активний Євромайдан. Люди виходили на аналог київського майдану, але  формувався і доволі активний рух антимайдану. На  ці акції збирали бюджетників, і в той час у місті почали з’являтися прапори Росії. Я думаю, що це була ситуація, коли  місцева влада намагалася показати новій українській владі свій вплив на цей регіон. Але в якийсь момент усе пішло не за планом. Російська ФСБшна агентура очолила весь цей протестний рух і почала його радикалізувати. Почалися захоплення адміністративних будівель, не лише Донецької  обласної ради, а й відділків міліції та служби безпеки. Люди, які брали у цьому участь, не виглядали інтелігентно, вони почали розбивати вікна, зривати прапори… Тому в ЗМІ формувалась картинка, що Донецьк – проросійське варварське місто, яке хоче відійти до Росії. Не всім донеччанам це подобалося, і я був саме із цієї категорії людей. Я був власником бару в центрі міста, і одного разу до мене прийшла подруга Діана Берг. Вона тоді сказала: «Богдане, треба щось робити. Ми маємо показати, що тут є проукраїнські люди, які хочуть, щоб Донецьк був українським містом». Ми за ніч зробили сторінку у «Вконтакте», назвали її «Донецк – это Украина» і запросили всіх охочих на акцію. Ми думали, що там буде 100 осіб, що нас відгамселять, але прийшло близько трьох тисяч людей. Це був шок, було дуже багато людей з українськими прапорами, а машини, які проїжджали повз, теж вивішували прапори. Ми зрозуміли, що таких людей, як ми, багато і ми маємо продовжувати боротьбу.

Ірина Зінчук: І як часто ви проводили такі акції?

Богдан Чабан: Перша акція була 3-го березня, наступна — 5-го. Вона вже потрапила під атаку від проросійських активістів, які зрозуміли, що проти нашої позиції вони можуть виступити тільки силою. Насправді бійців, які перебували в Донецьку і були до них лояльні, не вистачало. Тому щоб виступити силою, збирали людей з області, навіть 3-4 автобуси було з Ростовської області. І ці люди під кінець акції почали закидати нас камінням, саморобними вибуховими пристроями. Це вже були перші конкретні силові зіткнення з того боку. На той час основний удар на себе взяли донецькі ультраси, хлопці у той момент почали формувати своєрідну самооборону. Наступна акція була 13-го березня, вона була найтрагічнішою, адже там загинув Дмитро Чернявський. Проросійські активісти зарізали його у центрі міста. А після того наступна і остання акція відбулась 28-го квітня, коли вже йшла антитерористична операція, це був крик відчаю. Розгін акції відбувся тими, хто вже називав себе конкретно ДНР. Перед тим місцева донецька міліція здала їм свої щити та палиці, аби вони робили напади на цю проукраїнську колону.

Ірина Зінчук: Коли і як ви вирішили, що час завершувати з цими проукраїнськими акціями?

Богдан Чабан: Після вбивства Дмитра Чернявського певна категорія хлопців із проукраїнськими поглядами почала чинити силовий опір всередині Донецька і заснувала такий собі партизанський рух. Нас було 100-150 осіб. Наша групка діяла, поки в Донецьк не зайшли війська Гіркіна-Стрєлкова.

Костянтин Богатирьов: А у чому полягала ваша партизанська діяльність?

Богдан Чабан: У першу чергу це був збір інформації про те, що відбувається, передача інформації українським спецслужбам, а потім вже силові напади на блокпости та об’єкти інфраструктури. 

Ірина Зінчук: Як ваші рідні та друзі ставились до того, чим ви займалися?

Богдан Чабан: Ніхто нічого не знав. Я вивіз свою родину із Донецька. Майже півтора року вони не знали, що я там залишався, а після цього пішов воювати на рік і два місяці. Якщо говорити про друзів, то десь пів року теж ніхто нічого не знав. Як ми вийшли з Іловайська, знали 3-4 людини, що я в районі бойових дій, решта думали, що я був волонтером.

Костянтин Богатирьов: А чи залишились у вас друзі чи близькі на окупованих територіях?

Богдан Чабан: Так, з ними я й досі спілкуюсь. 

Ірина Зінчук: Чим почали займатися після того, як повернулися з передової?

Богдан Чабан: Так сталося, що в Донецьку я втратив будинок і бізнес через свої погляди. Мій бар став нашим проукраїнським осередком. Називався він «Изба-читальня» і був найулюбленішим моїм місцем в Донецьку, це був мій другий дім. Тому в Донецьку нас не дуже любили. У певний момент довелося зачинитись, бо це було небезпечно. Зараз приміщення захоплене представниками ДНР, і що там відбувається, мені не відомо.  Зрозумів, що хочу створити таке місце, де я так само буду збирати людей, але вже в Маріуполі. Друзі допомогли мені заповнити грантову заявку для відновлення бізнесу переселенців, і після цього я отримав грант на проект «Изби-читальні» в Маріуполі, а у травні 2016 року ми відкрилися.

Ірина Зінчук: А чому саме в Маріуполі?

Богдан Чабан: Це друге за розмірами місто в Донецькій області, а ще — найближче до мого рідного дому. Зустрів Маріуполь мене неоднозначно. Це місто дуже багато чого отримало від війни, почало розвиватись. Воно насправді дуже позитивне. І я вважаю, що саме розвиток звільнених міст та деокупованих територій — один з чинників, аби окуповані території скоріше повернулися до нас.

Ірина Зінчук: А чи встигли ви Маріуполь полюбити, чи стало місто вам рідним?

Богдан Чабан: Якоюсь своєрідною любов’ю. Звичайно,  я знайшов там друзів, але останнім часом більше перебуваю в Києві.

Костянтин Богатирьов: А як вам так вдається одночасно працювати і в Києві, і в Маріуполі, адже міста не близькі?

Богдан Чабан: Насправді я ще в Одесі, Кривому Розі та Борисполі буваю. Після того, як ми почали займатися розвитком мережі Veterano Pizza, то у моєму житті міст та місць стало ще більше.

Ірина Зінчук: Veterano Pizza у Маріуполі особлива, адже тільки ви можете запропонувати таку послугу, як «піца в окоп». Як розвивається ця ідея?

Богдан Чабан: «Піца в окоп» - це не послуга. Ми, на жаль, не зможемо доправити піцу хлопцям на позиціях. Ця система діє трішки інакше. У нас є послуга «Підвішена піца», тобто будь-хто може зайти на наш сайт, обрати піцу і «підвісити» її для наших бійців. А ми раз на тиждень розвозимо її по лінії розмежування, яка доступна нашій найближчій логістиці. Це круто, коли ми можемо приїхати до наших хлопців і нагадати, що багато людей підтримують їх і пам’ятають, що вони роблять важливий внесок у захист нашої країни. 

Ірина Зінчук: А як військовослужбовці вас зустрічають?

Богдан Чабан: Насправді по-різному. Нові ротації, звичайно, дивуються, а їхні командири жартують на цю тему. Інші, звичайно, радіють. 

Ірина Зінчук: А як місцеві жителі сприйняли ідею ветеранського бізнесу?    

Богдан Чабан: Можу з упевненістю сказати, що ми — одна з найпопулярніших піцерій. Я не певен на 100%, що нас сприймають саме як ветеранський бізнес, більше як якісну доставку смачної піци. Ми хочемо, аби слово «ветеран» асоціювалось у людей з якістю, сервісом, високою планкою бізнесу.

Ірина Зінчук: А за чим в Донецьку Ви сумуєте найбільше?

Богдан Чабан: Багато за чим, але я буду стандартним донеччанином і скажу, що до душі терикони. Символ рідного краю викликає ностальгію. Багато місць згадується, але найбільше — сквер біля «Донбас Арени», де ми грали на гітарі. 

Ірина Зінчук: Коли все ж Донбас повернеться під контроль України, чи повернетесь туди ви?

Богдан Чабан: Швидше за все, я залишусь жити в Києві, бо цього потребує розвиток бізнесу. Але я певен, що моє життя буде пов’язане з Донецьком. Наші піцерії у Маріуполі як раз до того. Повинні бути люди, які готові не тільки відвойовувати наші території, а й потім їх відновлювати та розвивати. Головне, щоб Донецьк деокупований не став таким, яким він був до окупації. Це загравання з проросійською елітою та олігархами, які створювали образ красивого та шикарного міста із стадіонами, аеропортами, дорогами, заплющуючи очі на освіту, науку, виховання дітей, на інші інфраструктурні та побутові проблеми  і призвело до окупації. 

Костянтин Богатирьов: Як думаєте, чи змінилося ставлення людей на окупованих територіях до української армії за роки війни?

Богдан Чабан: Не думаю. Я не бачу причин для того, аби їхнє ставлення змінювалось. Не слід забувати, що окуповані території вже шостий рік без якісного українського контенту. І важливо працювати, щоб якось впливати на це.

Ірина Зінчук: Якось ви сказали, що внутрішньо переміщені особи – це люди, які втратили свою зону комфорту і їм вже нічого втрачати. Вони можуть стати основою української економіки та реформ. То як ви вважаєте, що ці люди здатні змінити в Україні?

Богдан Чабан: Важко сказати, чи зможуть вони багато змінити. Я можу згадати друзів, для яких ситуація в країні стала поштовхом, тож вони в принципі своїм життям змінюють країну. У мене є добрий друг Стас Корольов — він музикант, грав у Донецьку у моєму закладі. У нього було багато музичних проектів, найвідоміший— YUKO, який він створив вже після того, як виїхав із окупованої території.

Ірина Зінчук: Розкажіть про ваші особисті плани на найближче майбутнє.

Богдан Чабан: Ми розвиваєм мережу Veterano Pizza, хочемо відкрити ще одну піцерію в Києві, в районі Позняки, яка буде працювати на доставку, і ще хочемо розвивати мережу по Україні. Хотілося б побажати нашим хлопцям на передовій бути гідними захисника, завжди пам’ятати, що в Україні є люди, які їх підтримують. Те, що вони роблять, є дуже важливим і для нас, і для нашої країни.