Богдан Логвиненко: «Люди, які подорожують світом, дуже часто розповідають про Україну через Ukrainer»

Богдан Логвиненко: «Люди, які подорожують світом,  дуже часто розповідають про Україну через Ukrainer»

Ukraїner розповідає про найвіддаленіші куточки, людей, мистецтво та бізнес в Україні. Понад 200 волонтерів створюють унікальні історії, які показують інакшу Україну. Як виникла ідея і як втілюється в життя, ми дізнались в одного із засновників Богдана Логвиненка.

 

 

 

 

Анастасія Сіроговська: У нас дуже цікавий і різносторонній гість – Богдан Логвиненко, журналіст, письменник, автор мультимедійного проєкту «Ukrainer». Це досить потужний проєкт. Як зародилась думка, що треба подорожувати Україною?

Богдан Логвиненко: Коли їздив Азією, надзвичайно багато людей запитували, що таке Україна, що можна побачити в Україні. І в якийсь момент я почав розуміти, що Індонезію знаю краще, ніж Україну. І треба повернутися, дослідити. Люди, які подорожують світом, вже дуже часто розповідають про Україну через «Ukrainer». Через велику  кількість волонтерів нас перекладають на 9 мов, тобто у нас сайт доступний 10 мовами. Це можливість презентувати власну країну. До минулого року ми знімали історії про невідомих людей, але це люди, які щось роблять цікаве, змінюють свій регіон, впливають на своє містечко, село. У нас не виходило жодної історії з Києва, а ми існуємо 3,5 роки. Минулого року запустили серію, де через відомих людей розповідаємо про їх рідні міста – «Амбасадори». Ми маємо величезну базу людей, контактів, місць -  і ми всім «амбасадорам» відкривали щось невідоме їм самим у їхньому місті. Це бачать люди, що і в моєму місті багато цікавого. Не обов’язково їхати в Південно-Східну Азію, щоб робити якісь відкриття.                                                                                                                         

Нікіта Гросс: Який був найгірший випадок з цієї подорожі, який не хочеться пригадувати, і найкращий?

Богдан Логвиненко: Найгірший не був пов'язаний з людьми. Я був у регіоні з болотами і поширенням малярії, у мене загубився репілент. Мені здавалось, що на мене почали злітатись комарі всього регіону. Я їхав на фурі дуже повільно, чекав магазину, щоб купити засіб від комарів. Ще кілька разів заблукав у джунглях. Але це не порівняти, з тим, як ще до початку війни я їздив Росією. Відчувалось, наскільки інакші люди. Я подорожував автостопом. Там зі мною траплялись безліч історій,  що не хотілось згадувати.  В Україні ще здавалось, що немає ніякої інформаційної війни, що братні народи, але люди, які їхали на розбитих коритах, імперськими меседжами кидалися – Грузія наша! Україна наша! І я розумію, наскільки це інакший світ.

Нікіта Гросс: Який було пройдено шлях від задуму, що було б непогано поїздити Україною, і до того, що зараз все настільки масштабно?

Богдан Логвиненко: Коштів потрібно досить багато. Ми починали з ентузіазму, всі готові були абсолютно безкоштовно працювати. Люди, які вже три роки в проекті, зрозуміло, мають отримувати якісь винагороди.  Рік я намагався знайти можливості, як можна з ідеї щось зробити. Кілька людей запропонували мені підтримку, так ми отримали  перші гроші. Було кілька великих компаній, які хотіли рекламу в моєму Фейсбуці. Але я не практикую приховану рекламу. Запропонував відкрито підтримати проект і таким чином запартнеритись. Так  ми запустились з 5-6 комерційними спонсорами, це були наші стартові гроші фактично. Нас було 5-6 на початку. Зробили анкету на волонтерство - за кілька днів заповнили сотні людей. Ми зрозуміли, що є люди, які хотіли б допомогти, яким подобається ця ідея, які теж відчувають, що треба розповідати про Україну інакше, ніж традиційні ЗМІ. Вже за рік ми виросли до такої великої волонтерської організації.

Нікіта Гросс: Яким чином відбирали учасників?

Богдан Логвиненко: Людина може не підійти за якимись критеріями. А може бути, що на якихось позиціях дуже багато охочих волонтерів і ми не можемо фізично всіх взяти. Ми два роки шукали волонтера-бухгалтера. Ми постійно намагаємось зростати. Торік у нас вийшло понад 200 короткометражних історій, один повнометражний фільм. 2019 року ми зібрали мільйон гривень на нашу діяльність – це наші підписники, читачі, глядачі. Одна з останніх ініціатив –  поділитись всіма короткометражними історіями з водіями маршрутних перевезень, які транслюють іноді не дуже хороший контент. І це швидко поширилось мережею. За кілька днів тисячі поширень цього повідомленняСеред них 40% - небайдужі пасажири і 20%  -  власники компаній.                                                                                    

Анастасія Сіроговська: Які цікавинки або несподіванки у селах траплялись? До речі, 2020 рік номінований роком мандрівок селами.

Богдан Логвиненко: Одразу згадується село, де всі займаються вінникарством, плетуть віники. Не згадаю назву, це в Савранському районі на Східному Поділлі. Все село – це такий кластер з виробництва віників. І є в цьому Саврані базар, на якому торгують оптово віниками. Це, напевно, найшвидший базар в Україні, бо він відбувається хвилин 20 з 6 ранку.

Або ще одне село, де нас спочатку досить агресивно сприйняли, - Утконосівка на Бесарабії. І це село, де всі займаються помідорами. Ми з квадрокоптера сфотографували – село виглядає з неба як космічна станція. Не видно хат – самі теплиці. Цікаво було поспілкуватись, бо є села, де люди знайшли і вирощують якийсь сорт помідорів, а в іншому просто роблять віники.

Одне село на Волині змінилось 10 років тому, коли з заробітків хтось приїхав з саджанцями пекінської капусти і полуниці -  почали вирощувати капусту і полуницю. Вони працювали у польського фермера, який сказав: «Та візьміть вдома посадіть, чого тут працюєте?» І вони посадили.

Це фермерський досвід, а ми фіксували дуже багато різних історій. Було  ще до початку «Ukrainer» село Дубове на Закарпатті, ми гуглили про це село такі прес-релізи з МВС, хтось повісився, втопився, і ми не могли знайти нічого цікавого в мережі. Почали розпитувати місцевих, що у них є незвичайного. Насправді там є ромський табір. Ми поспілкувались із ромським бароном – цікавий чоловік, музикант. В селі був вертолітний завод, який закрився, але колишній його головний інженер у себе в гаражі збирає електрокар. Ми знайшли чоловіка, який зробив власний музей села. І про жодного з них нічого не можна було знайти в мережі. Так ми формуємо свій інформаційний простір. Навіть живучи на якійсь вуличці в селі ми не знаємо, що нас оточує.