Бої українських повстанців після 1945 року
У програмі Історичний фронт історик Іван Патриляк розповів про бої українських повстанців після завершення Другої світової війни та до початку відновлення Незалежності України.
Андрій Давидов: Рухи опору були в України, і у країнах Балтії. Достеменно відомо, що в країнах Балтії повстанці вдало воювали десь до кінця сорокових, український же рух існував десь до середини п’ятдесятих. Чи можна їх порівнювати?
Іван Патриляк: Український повстанський рух пройшов декілька стадій. Почався зі збройного підпілля ОУН і завершився так само збройним підпіллям. На початку 1943 український підпільний рух розгорнувся до форм масового повстансько-партизанського, але із закінченням Другої світової війни тактика українських повстанців почала змінюватися.
Оперувати великими з'єднаннями, де були тисячі людей, ставало щораз складніше, адже щільність військ противника в Україні зростала. На території ж Балтійських країн, особливо Литви, де повстанський рух був найпотужнішим, литовські лісові брати ніколи не об’єднувалися у з'єднання понад 700 осіб. В Україні і 5 тисяч було, якщо йдеться про бої під Гурбами. Тож у нас масштаб був більший, і дві третини внутрішніх військ НКВС зосереджувалися на нашій території.
До великих блокад перших повоєнних років залучалося до 400 тисяч війська: заблокувати лісові масиви, дороги, прилісові села, щоб відрізати повстанців від допомоги. Тож впродовж 1946-1949 років повстанське командування змінювало тактику боротьби, розділяючи курені на окремі сотні, а їх — на окремі чоти (до 40 осіб), а далі на окремі рої (до 12 осіб). Вони воювали, застосовуючи партизансько-диверсійні методи боротьби. У 1949 році сотні УПА були тільки в кадрованому вигляді, тобто залишався офіцерсько-старшинський кістяк, всі інші люди перейшли у збройне підпілля ОУН, яке в тій чи іншій формі проіснувало до початку 1960-х років.
Звичайно, великим ударом по підпіллю був березень 1950 року, коли у Білогорщі біля Львова загинув головнокомандувач УПА та керівник підпілля ОУН Роман Шухевич. Проте цей удар не був смертельним для українського Руху опору і для Національно-визвольного руху. Керівництво перейняв Василь Кук, відомий під псевдонімами Леміш або Медвідь. Він керував боротьбою до травня 1954 року, доки його не отруїли і не захопили в полон у несвідомому стані.
На 1 січня 1953 року, за даними Міністерства держбезпеки СРСР, на території України було 72 райони охоплених повстанським рухом. Здебільшого в західних областях і на Житомирщині. На обліку в органах МДБ перебувало 66 підпільних груп. Тож боротьба тривала.
Коли після смерті Сталіна у Кремлі почалася боротьба за владу між Берією та угрупованням Хрущова-Малінкова, то в цей період спостерігалася певна лібералізація у ставленні до визвольних рухів як в Україні, так в Балтії. Берія вів мову про необхідність переговорів із повстанськими рухами. Тож це піврічне послаблення дало можливість УПА та ОУН відновити дещо свої сили. Та в 1953 році Берію усунули від влади — почався новий етап боротьби.
Скажімо, для захоплення головного проводу ОУН на українських землях було виділено спеціальну групу чисельністю 1015 осіб. І це тільки одна група, яка мала розшукувати Василя Кука та його оточення. Але навіть отруєння Кука не призвело до припинення боротьби. За кілька місяців після його захоплення, 22 липня 1954 року відбулася оперативна нарада працівників КДБ, на якій було констатовано, що попри успіхи у боротьбі з підпіллям на території західних і Житомирської областей продовжують діяти Рівненський, Золочівський окружні, Ківерцівський і Рогатинський надрайонні проводи і 17 боївок збройного підпілля різної чисельності.
На весну 1955 року на території України продовжувало існувати 12 повстанських боївок, загальна чисельність підпілля оцінювалася у понад 500 осіб. Тобто ми маємо інформацію, що організований опір весною 1955 ще тривав. У 1956 році керівники КДБ відрапортували про повну ліквідацію збройного підпілля "буржуазних націоналістів". Щоправда, протягом цих двох років, зазначалося в документах, що було зафіксовано 35 акцій підпілля, зокрема 10 ліквідацій представників влади, кадебістами захоплено 450 одиниць зброї. Тож рапорти свідчать, що тоді не було досягнуто мети комуністичного режиму. Ще в 1957 році на території Станіславівщини було арештовано 6 осіб керівного складу ОУН. Ці захоплення тривали і в наступні роки.
Загалом у 1954-1959 роках постала нова проблема перед владою, адже близько 60 тисяч учасників Українського визвольного руху повернулися на територію України із заслань. Це спричинило нову хвилю замахів проти органів державної влади. Тож на початку 1960-х років було заборонено повертатися учасникам підпілля і УПА, які відбули заслання, в райони свого попереднього проживання.
Останньою організованою ланкою підпілля, яка протягом 1959 року виявляла активність, була група члена колишнього члена Подільського окружного проводу ОУН Петра Пасічного на Тернопільщині. Їм вдалося ліквідувати лейтенанта КДБ Стороженка. І у 1960 році, щоб впіймати групу із трьох осіб, було залучено 220 солдатів і ще й оперативні співробітники КДБ. Групу було виявлено на хуторі Лози. Під час бою Пасічний та Цетнарський загинули, а Марія Пальчак вистрелила собі в голову, але вижила. Її після лікування засудили до 15 років таборів. Після того кадебісти ще виявляли поодиноких повстанців у різних районах України, але багатьох їм все ж не вдалося викрити. Поодинокі перестрілки були зафіксовані ще в 1965 році.
Лише на початку сімдесятих років вийшов із криївки та легалізувався повстанець Іван Біда із села Старич на Львівщині. Сховок підпільника Дмитра Козловського працівники КДБ виявили тільки на початку вісімдесятих років. Ілля Оберишин вийшов із підпілля лише у грудні 1991 року, а до того він зачаївся, втративши зв'язки зі своїм командуванням. У 1992 році із підпілля вийшла Ольга Перенчак, яка переховувалася на Франківщині. Це були останні підпільники, які, очевидно, не вели якоїсь вже активної роботи, але не здавалися на милість влади та фактично чотири десятиліття переховувалися самотужки. Ось такі приклади неймовірної самопожертви, коли люди вірні присязі таки дочекалися незалежності України.
Андрій Данилов: На вашу думку, де люди брали сили для протистояння?
Іван Патриляк: Насамперед це внутрішній моральний стержень. Люди усвідомлювали, що вони борються за буття, існування свого народу, і це не давало їм можливості відступити в цій боротьбі. Тобто ця війна, як і нині, це не лише боротьба за територію чи ресурси — це боротьба за існування України як окремого суб’єкта та існування українців як окремої нації. За даними КДБ, за роки боротьби від 1944 до 1956 — на території України діяли 563 проводи, тобто керівні організаційні структури, а також 1888 збройних груп.
За роки боротьби, під час всіх каральних експедицій, загинуло понад 155 тисяч повстанців, членів підпілля, симпатиків і випадкових осіб. За даними КДБ, понад 103 тисячі осіб були захоплені під час боротьби, з яких майже 90 тис. були засуджені до позбавлення волі. Свої втрати Совєти визнали у понад 30 тисяч осіб. Різного роду репресіям на території України були піддані майже півмільйона людей — за участь у повстанському русі або за його підтримку. Це була велетенська структура, яка 12 років чинила спротив, а потім ще приблизно 5 років тривав локальний опір. Тобто це була велетенська всенародна боротьба.
