«Це була когорта найкращих», — мама загиблого «кіборга» Ігоря Брановицького
Якими були воїни із незламною силою духу, патріоти і просто люблячі та чуйні сини — в ефірі Армія FM розповіли мами «кіборгів» Ігоря Брановицького та Максима Ридзанича.
Ірина Сампан: Я вас вітаю зі Днем захисника України. Хочеться хоча би доторкнутися до героїзму ваших синів. Тільки світлою пам’яттю ми можемо продовжити їхню справу.
Ніна Брановицька: Я бажаю, щоб швидше закінчилась війна, щоб не з’являлись нові імена на Дошці пам’яті. Найкращою пам’яттю про наших дітей буде вільна, багата Україна, в якій діють закони і яка розвивається в унісон з усім світом.
Ірина Сампан: «Адам» був одним із тих, хто до останнього тримав аеропорт. І коли всі вже вийшли, він ще дві доби там перебував. Що ви знаєте про останні дні життя вашого сина?
Світлана Ридзанич: Я мало спілкувалася з сином, бо не хотіла його турбувати. Його комбат, Біба Віталій Анатолійович, зараз він нас усіх групує, завжди підтримує. А здогадалися ми, що Максим в аеропорту, 18 січня на мій день народження. Він завжди перший мене вітав, а тут подзвонив аж надвечір. І я кажу чоловіку: «Він – в аеропорту». Про те, що він там був ще два дні, ми дізнались від побратимів. Він нічого не розказував. Телефонував із різних телефонів. Він був командиром снайперів і розвідників. Як у мене син, як у Ніни, — дай Боже, щоб всі були такі. Він жив гаслами: любити, охороняти, захищати. Мій єдиний син прожив 37 щасливих років, а в сина - 3 діток. Коли загинув, дітям було 9, 10, 11 років.
Ірина Сампан: Пані Ніно, вашого сина катували в полоні. Зараз Ви намагаєтесь довести, що його смерть – це був воєнний злочин. Чому Ви так вважаєте і чому це важливо?
Ніна Брановицька: Ігор — солдат Збройних Сил України. Є Женевська конвенція, в якій прописані правила ведення війни. Там зазначено, зокрема, що над полоненими не знущаються. І не має значення — оголошена війна чи ні. Якщо є конфлікт збройних угруповань на території країни, ці правила мають діяти. Наші хлопці, які були визволені з полону, казали, що їх катували представники російської розвідки. Відкрито кримінальні провадження. Справа по «Гіві» в суді, але досі ще не було жодного засідання по суті. Друге кримінальне провадження відкрито в СБУ по факту вбивства в полоні Ігоря. Військові злочини не мають строку давності, тоді як притягнення до відповідальності за іншими статтями має такий строк. Тож можна затягнути справу, доки вийде строк.
Ірина Сампан: Призупинили справу, бо не можуть визнати факт смерті «Мотороли» та «Гіві», адже на підтвердження цього є лише документи «ДНР». Якщо їх взяти до кримінальної справи, це значить їх автоматичне визнання.
Ніна Брановицька: Так, але треба продовжувати цю справу, так само інші. А чого ми чекаємо?
Ірина Сампан: Зараз гострополітичне питання про загальну амністію бойовиків, про подальший рух в Мінських домовленостях. Що Ви думаєте з цього приводу?
Ніна Брановицька: Я так думаю, амністія має бути, але дивлячись яка. Чому я говорю про військові злочини. Людей, які безчинствували, треба оголошувати військовими злочинцями, і тоді вони не зможуть виїхати нікуди, крім Росії. Якщо людина працювала лікарем, який же це злочинець? Я кажу про тих, хто вбивав, катував, вів пропаганду.
Світлана Ридзанич: Я так само вважаю, що повинна бути амністія. Ми спілкуємось з багатьма батьками, які досі чекають своїх дітей з полону і сподіваються, що потраплять коли-небудь ці діти на обмін. Ми надіємось, що ці діти потраплять коли-небудь додому, і мами обнімуть своїх синів. Пишуть, що в полоні 242 воїни.
Ніна Брановицька: Треба створювати переговорні групи, активніше вимагати доступу до наших полонених, до заручників. Хлопці розповідали, що їх вивозили в Росію на допити, потім знову привозили сюди. Це також злочини. Треба кричати на цілий світ. Чому зараз всі мовчать на державному рівні? Останній раз обміняли тільки 4-5 солдатів.
Ірина Сампан: Розкажіть про своїх хлопців, якими їх пам’ятають друзі, родичі? Пані Світлано, чому позивний сина «Адам»?
Світлана Ридзанич: Тому що в мене батько Адам. Він був учасником Другої світової війни, танкістом, кулеметником. І син взяв його ім’я як позивний.
Ірина Сампан: Я знаю, що Максим ще був і підприємцем.
Світлана Ридзанич: Максим дуже готувався йти на війну, але не знав, як нам сказати. Він був повністю забезпечений. Він казав: «Я йду, щоб вони сюди до нас не прийшли». Коли був Майдан, він туди поїхав із запаленням легень. Ніколи йому було лікуватися. День на роботі, вечір і ніч — на Майдані. Врятував товариша батька, якого беркутівці сильно побили. Він був лідером. Всьому прагнув дати лад. Він приховував, що має краповий берет. Коли йшов в армію, вже був старшиною. Служив в Нацгвардії, в Сімферополі в 1996 році, як спецпризначенець. Він дуже гарно грав на гітарі. Якось я відкрила чохол і знайшла там пісню Кузьми Скрябіна «Мам». У 2014 році (ми ще не знали, що це прощання) на дачі до шести ранку сиділи, слухали, як він грав на гітарі. Він ніколи не вихвалявся, і його всі любили. Вчора була на цвинтарі. Підходить до мене родина і питає: «А оно ему надо?» — «Надо, — говорю, — Він там був для того, щоб ви могли вільно тут жити». А ще люди питають, які пільги ми отримуємо. І це дуже боляче.
Ірина Сампан: Пані Ніно, яким запам’ятали друзі Ігоря?
Ніна Брановицька: Для мене мій син, звичайно, найкращий. Але таке враження, що це була когорта найкращих. Як є час, я проходжу біля Стіни пам’яті і вдивляюсь в обличчя — які ж вони всі гарні! Вони різні, але дуже красиві. Про таких чоловіків тільки мріяти треба, щоб мати такого під боком. Кли мені було важко, Ігор завжди приходив на допомогу. Він так умів підставити плече, що я відчувала себе сильною. Якось я повернулась з театру і забула увімкнути звук в телефоні. О першій ночі дзвінок у двері. Відчиняю — там Ігор. І тоді я згадала, що телефон без звуку. Я людина емоційна, а він завжди казав: «Мамо, чим голосніше ти кричиш, тим гірше я тебе чую».
Ірина Сампан: Коли ви приходите на цвинтар, про що розмовляєте із синами?
Світлана Ридзанич: На всіх фото він усміхнений. Розповідаю, хто мені дзвонив. Я знаю, він нас чує. Згадую його останній дзвінок перед смертю. Я йому говорю: «Синочка, я тебе люблю». А він: «Нет, мусичка, я тебя больше всех люблю». І це ми так закінчували свою розмову.
Ніна Брановицька: Ми, по-моєму, не перестаємо говорити. Розповідаю про все – хороше і погане. Коли розкисаю, завжди згадую, як він казав: «Ну все, поплакала, вытирай нос и что-нибудь делай». І ще хотіла сказати, вони, як ніхто, вміли дружити і цінували своїх друзів.
