Чому Росія досі не покарана за свої дії у Криму та на Донбасі
7-й рік триває війна Росії з Україною. Верхівка РФ може цього не визнавати, їхня пропаганда може і далі розповідати про внутрішньоукраїнську громадянську війну, це не так вже й важливо. Головна трагедія цих 7-ми років у тому, що всередині нашого суспільства чимало людей продовжують вперто не помічати очевидних фактів російської агресії проти України.
Команда «Proвійсько» на цих фактах невтомно акцентує увагу.
Мюнхенська промова Путіна 2007-го року стала однією з визначних подій десятиліття. Тези про несправедливий однополярний світ та тисячолітню історію так званої великої Росії мало хто тоді сприйняв як оголошення війни цивілізованому світу. Далі ж була війна у Грузії 2008-го року, втручання в громадянську війну в Сирії з 2011-го та зрештою агресія проти України – в 2014-му.
Усі ці події об’єднує кілька факторів. З них основний – Росія начебто в розв’язанні кровопролиття не винна. У Грузії – вони вдають миротворців, у Сирії імітують боротьбу з тероризмом, в Україні ж захищають «наляканих» російськомовних українців від «кровожерливих» націоналістів. Мюнхенська промова була оголошенням війни, але цього разу – гібридної.
Роман Безсмертний, представник контактної групи у Мінську (2015 - 2016 рр.): Треба розуміти геостратегічну, регіональну, геополітичну роль цих точок. Якісь пов'язані з мусульманським поясом, якісь - з певними точковими впливами на ситуацію, але Україна у цьому відіграє ключову роль. Це по суті геополітичний центр Європи. Ситуація, її закономірність полягає в тому, що більшість воєн на Євразійському континенті розв’язувалися на цьому майданчику. Тут відповідь на всі питання. Найяскравішими є результати 1 і 2 СВ.
Причини нападу Росії на України полягають не тільки у зміні пріоритетів РФ у зовнішній політиці чи значній ролі наших територій у геополітичних процесах Європи. Путін мав і особистий мотив для початку агресії: приєднання Криму до Росії гарантувало стрімке зростання рейтингів диктатора всередині країни. Потенційне ж приєднання Півдня та Сходу України мало б забезпечити Крим водою, покращити сільськогосподарський потенціал РФ, закрити доступ Україні до Чорного та Азовського морів і дати контроль над підприємствами Донбасу, зокрема у сфері ВПК. Така доля спіткала завод «Топаз», який займався виробництвом систем радіотехнічної розвідки «Кольчуга».
Юрій Радковець, заступник начальника ГУР МО України (2012 - 2015 рр.): Більшість наукової і науково-технологічної інформації щодо розробки «Кольчуг» і шляхів їх вдосконалення, підвищення ефективності була вивезена в Росію. Туди, зокрема, були вивезені конструктори, їхні сім’ї, провідні інженери з родинами і навіть майстри, які готували елементи до тієї складної системи.
Дату початку своєї агресії проти України РФ не приховує. Вона викарбувана на медалі «За повернення Криму», а саме: 20 лютого 2014-го. Що свідчить про попереднє планування окупації Криму, адже цього числа ще не було жодних повідомлень про зелених чоловічків, а Янукович ще навіть не втік до Ростова. Найбільше цей день запам’ятався найкривавішими подіями на Майдані.
Семен Кабакаєв, координатор проєкту "Стоп терор": На той цивілізаційний вибір, який ми зробили, – це був акт агресії в Криму і факт агресії в Донецькій та Луганській області. Хоча в часовому проміжку це були різні місяці, різні дати, але фактично це акт збройної агресії проти вибору, який ми зробили. Можна констатувати, що акт агресії проти України спланований. Питання часу, чи це відбулося б на 2-3 роки пізніше, чи в 13-14-му році.
Під час підготовки до проведення псевдореферендуму в Криму Путін неодноразово згадував про міжнародне право. Особливо наголошував на праві народів на самовизначення, гарантоване першою статтею статуту ООН.
Це пояснює і подальшу популяризацію російською пропагандою терміну «кримський народ», а згодом і «народ Донбасу». Юридична нікчемність цих висловів зрозуміла – окремих народів ні Криму, ні Донбасу ніколи не існувало, відповідно і посилання на статут ООН недоречне.
У свою чергу, великий правознавець Путін мав би знати: як тільки перший зелений чоловічок почав діяти на території Криму, Росія порушила статут ООН, зокрема частину про функції та повноваження Ради Безпеки. Більше того, дії РФ ідеально підходять для ілюстрації визначення «воєнна агресія», яке дала ООН ще в 1974-му році.
Юрій Перепелиця, професор Інституту міжнародних відносин КНУ: Там дано дуже чіткі ознаки воєнної агресії. По-перше, це напад збройних сил однієї країни на збройні сили іншої країни. По-друге, вторгнення збройних сил однієї країни на територію іншої. І по-третє, скоєння такої агресії є тяжким міжнародним злочином і підлягає покаранню.
Чому ж Росія одразу не отримала належного покарання за свої дії у Криму? Все просто, Україна відповідних претензій і не декларувала. Аби продемонструвати світові, що ми є жертвою збройної агресії, необхідно було введення воєнного стану. Адже про яку зовнішню агресію може йти мова, коли жертва офіційно на державному рівні на неї не реагує. Залишається констатувати: тогочасне керівництво України не було готове до таких кроків.
Стенограма засідання РНБО від 28-го лютого 2014 р. 
В ООН Україна також не змогла повноцінно відстояти свої позиції. Так 27 березня 14-го переважна більшість членів ООН проголосували за резолюцію, в якій проголошувалось невизнання референдуму в Криму. Однак жодного слова про російську агресію і загалом причетність Росії до ситуації в Криму не було. Речі своїми іменами Україна почала називати лише в квітні 2015-го, коли Верховна Рада ухвалила закон про відсіч російській агресії. ООН визнала Росію окупантом тільки у резолюції 2017-го року.
Саме надання Росії у міжнародному правовому полі статусу агресора могло суттєво змінити перебіг подій останніх шести років, адже робота ООН - це не завжди про «висловлення стурбованості». Так Кувейт під час нападу на свої території Іраку, на відміну від України, звернувся до Ради безпеки ООН і чітко назвав дії свого сусіда актом агресії. Більше того, посилаючись на 51-шу статтю статуту організації, яка гарантує право на захист від агресії, Кувейт почав вимагати втручання ООН. Історія завершилась розгромом військ Хусейна анти-іракською коаліцією та виплатою вагомих репарацій Кувейту.
Андрій Сенченко, перший заступник голови Адміністрації Президента (2014 р.): Військові дії точилися дві доби, загинуло двісті осіб. Після цього було 7 місяців окупації. Так от загальна сума вимог, висунутих Кувейтом Іраку як агресору, становила 462 млрд доларів.
Надання Росії статусу окупанта та агресора було б надзвичайно доречним ще в березні 14-го, адже вже незабаром кількість її відверто злочинних дій почала зростати у геометричній прогресії. Розпочались бойові дії на Сході України.
Головною і беззаперечною ознакою воєнної агресії в міжнародному правовому полі є застосування збройних сил однієї держави проти військ іншої. Під час ескалації конфлікту на Сході України у бойових операціях брав участь особовий склад 15-ти військових частин Збройних Сил РФ. Також на окупованих територіях було сформовано резерв із російських контрактників, а це ще плюс 9 тисяч. Загалом же кількість кадрових російських військових, які були прямо чи опосередковано задіяні у найгарячіших боях на Сході, сягає 80-ти тисяч.
Окремої згадки заслуговують так звані казачі формування. Їхні учасники не просто брали активну участь в окупації Криму та бойових діях на Донбасі, вони були причетні до знущань над полоненими українськими військовими та обкрадання мирного населення. Усього за роки війни на Донбасі було зафіксовано близько 19 тисяч учасників із чотирьох різних козачих організацій. Образ хоч і не дуже розумних, однак простих та щирих вояків мав закріпити за казаками легенду: вони – добровольці з народу, які приїхали захищати руській мір на українському Донбасі. Однак організаційна структура цих формувань та система підпорядкування вказують на безпосередню приналежність козачих підрозділів до Збройних сил РФ.
Семен Кабакаєв, координатор проекту "Стоп терор": Деякі частини, в яких розквартировані казачі формування, за документами підпорядковані збройним силам РФ, тому ми можемо кваліфікувати їх як один із підрозділів збройних сил, які діють або в реєстровому розумінні козацтва, або в нереєстровому. Але немає різниці, тому що вони безпосередньо підпорядковані генеральному штабу. Зрозуміло, що в них свої куратори в Кремлі.
Згадки про застосування власних регулярних військ на Донбасі Кремлю зовсім не вигідні. Це суперечить вигаданій в РФ тезі про громадянську війну в Україні. На цей випадок у Москві є відпрацьований сценарій, який був реалізований у кожному з розв’язаних Росією конфліктів на пострадянському просторі: формування так званого ополчення з місцевих маргіналів. Хоча такі дії також є грубим порушенням міжнародного права, а саме пункту F Декларації про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 1981-го року. В ній чітко прописано: члени ООН забов’язані утримуватись від підтримки груп, пов’язаних із сепаратистською діяльністю на території інших держав.
Росія не тільки організувала так зване ополчення і продовжує його фінансувати та озброювати, вона його повноцінно контролює. Наша воєнна розвідка неодноразово доповідала про створення на окупованих територіях 1-го та 2-го армійського корпусів, підпорядкованих Південному військовому округу Збройних Сил РФ. Ще одним підтвердженням контролю Росії над ополченням є матеріали у справі збитого Боїнга МН-17. Завдяки перехопленим телефонним розмовам вдалося встановити, що давав вказівки та контролював постачання бойовикам важкої техніки, зокрема протиповітряних засобів, генерал-полковник прикордонної служби ФСБ Андрій Бурлака.
Подібних фактів, які б беззаперечно доводили порушення Росією міжнародного права в Україні, накопичилось вдосталь. Зараз їх необхідно систематизувати для глобального позову України проти Росії до Міжнародного суду ООН. Виграш у цій справі надасть Росії заслужений статус агресора та додасть причин Заходу для посилення санкцій проти РФ. Поки що ж Україна повноцінно не застосовує Міжнародний суд ООН як інструмент боротьби з окупантом. Наразі є випадки виграних справ у Міжнародному трибуналі ООН із морського права та Європейському суді з прав людини, однак рішення останнього має лише рекомендаційний характер.
Юрій Перепелиця, професор Інституту міжнародних відносин КНУ: Ми ж не зверталися за скоєну агресію, ми зверталися щодо порушення прав людини в Криму. Так, він ухвалив правильне рішення, але Росія все це проігнорувала і щодо Меджлісу, і щодо утиску національних меншин, і щодо мов української, кримськотатарської. Які покарання? Жодних!
Для нашої перемоги у війні проти Росії необхідна активна робота дипломатичного корпусу, крім того, держава потребує потужних союзників у регіоні. Потенційно це може бути Туреччина, яка з Росією по різні боки в конфліктах у Сирії, Лівії та Нагірному Карабаху. Тим паче, що українсько-турецькі стосунки останнім часом динамічно розвиваються. Не варто забувати і про Польщу як ймовірного союзника в регіоні. Ця країна активно фінансує своє військо та зацікавлена в Україні як буферній зоні перед Росією. Однак дипломатія не спроможна самотужки вирішити свої завдання у воєнний час.
Юрій Перепелиця, професор Інституту міжнародних відносин КНУ: Якщо у вас слабка позиція – то дипломатія безсила. В будь-якій війні дипломатія ніколи не грала головної ролі. Дипломати ніколи не виграють війну, війну виграють війська. І тільки тоді дипломатія стає сильнішою, коли за нею стоять боєздатні збройні сили, а в Президента як Верховного головнокомандувача, є політична воля до їх застосування.
Чи достатньо тотального розгрому Росії в міжнародних судах, сильних позицій в дипломатії та потужних збройних сил для завершення російсько-української війни? Ймовірно, так. Але це не буде завершенням глобального історичного конфлікту між тоталітарною Росією та демократичною Україною.
Успіх вільної України стане вироком для РФ у нинішньому форматі, адже тоді усім стане зрозуміло: правління царя та бояр – це не шлях для сучасної держави. Тож Росія буде робити все, аби Україна не досягла успіху в подальшому державотворенні.
Попереду десятки років напруженої і безкомпромісної боротьби з Росією. Обов’язок кожного українця – стати активним її учасником.
Більше аналітити про воєнні подій дивіться в програмі "Proвійсько".
Фото: "Крим. Оточені зрадою"
