«Донецький аеропорт - свідчення, що людські душі сильніші за бетон», - ветеран російсько-української війни Олекса Бик

«Донецький аеропорт - свідчення, що людські душі сильніші за бетон», - ветеран російсько-української війни Олекса Бик

Про творчість, бойовий досвід та роботу речника «Правого сектору» в ефірі Армія FM розповів поет і бард, ветеран російсько-української війни Олекса Бик. Він автор пісні «Добровольці Божої чоти», що стала неофіційним гімном українського добровольчого руху завдяки однойменному документальному фільму Леоніда Кантера та Івана Яснія про захисників Донецького аеропорту.

 

 

Катерина Даценко: Як ви потрапили на війну?

Олекса Бик: Як і більшість у 2014 році. Я був у Києві і займався журналістикою, а події вже відбувалися. Сидіти і чекати набагато гірше, ніж брати безпосередню участь. Каталізатором стало інтерв’ю, яке я брав у засновника фонду «Повернися живим» Віталія Дейнеги. Він розповів багато важливих речей про війну, які мене зачепили. Якось він запропонував допомогти розвантажити машину. Купив у нього бронежилет, а каску він мені подарував. І я пішов до військкомату. Але оскільки армії не служив, сказали залишити свої дані і чекати. Я дзвонив їм впродовж наступних кількох місяців. Це не дало результату. Як потім з’ясувалося, вони загубили особову справу, і не тільки мою. Одного дня мені подзвонив Борис Гуменюк, який з Миколою Коханівським їхали до Яроша у «Правий сектор», і я до них приєднався. Записав з ним інтерв’ю і залишився там.

Катерина Даценко: Яким було ваше перше завдання?

Олекса Бик: Нас підняли о 4 ранку. Всі побігли у зброярню: хтось встиг схопити зброю, а комусь не вистачило. Перше фото: я в білій футболці, поверх неї бронік і гранатомет «Муха» на шиї. По мені можна було пристрілювати арту по цій футболці, і таких було багато. На щастя, не було активних бойових дій і не довелося перевіряти, чи під щасливою зіркою я народився. Але тоді лінії фронту чіткої не було: вчора тут «наші» стояли, а сьогодні цього блокпоста немає. Взагалі, для мене честь називатися добровольцем цієї війни і що я до неї причетний.

Катерина Даценко: Які найяскравіші спогади з війни?

Олекса Бик: На війні було багато крутих людей. Ще запам’ятався запах людського тіла, яке горить на металі. Одного разу я забирав поранених з Донецького аеропорту, яких було десь 20, а ми могли забрати лише 4. Нам їхати хвилин 40, якщо без подій, тож треба було обрати тих, хто 40 хвилин протягне. А потім ми ще мали повернутися, тож слід було обрати групу, яка протягне декілька годин. І цей момент вибору дуже непростий, коли життя інших людей в твоїх руках. Я колись про все це напишу.

Катерина Даценко: Як речнику «Правого сектору» про що було найскладніше говорити?

Олекса Бик: Коли твої побратими зробили щось погане або дурницю. Головою ти розумієш, що люди заслуговують публічного осуду, але оскільки знаєш їх із війни, то не можеш ставитися до них погано.

Катерина Даценко: Якщо говорити про творчість, за час війни ви писали активніше і чи змінилися теми?

Олекса Бик: Можливо, навіть менше. Ти розумієш недосконалість мови і рівня її знання, бо щоб описати ці події, слова занадто бідні. Коли ти щось описуєш, потім читаєш і думаєш: «Ну хто так пише, це ж було набагато гостріше і яскравіше!» Мені стало комфортніше більше мовчати. Хоча я написав кілька достойних речей і видав 2 книжки, а до війни - жодної.

Катерина Даценко: Про що більшість ваших пісень?

Олекса Бик: Більшість моїх текстів і пісень не про війну. Навіть коли я пишу про війну – я пишу про любов, мужність, про характер, про історичний момент, про емоції в першу чергу. Але я рідко замислююсь, як я пишу, іноді дуже дивні тексти виходять. Як писав один із письменників: «Поезія - це коли ти замкові шпарини своєї душі вишиковуєш у рядок так, щоб промінь через них упав на папір».

Катерина Даценко: Що оборона Донецького аеропорту значить особисто для вас і України загалом?

Олекса Бик: Це колосальний символ і навчальний посібник, що війну можна витягнути зусиллями ентузіастів, але, на жаль, неможливо виграти. Донецький аеропорт - свідчення, що людські душі сильніші за бетон. Це пафосні слова, в яких залишися мало сенсу, бо вони зіпсовані поетами-пропагандистами. Я б хотів повернутися і побачити, що від нього лишилося. Це був би чудовий меморіальний комплекс для всіх поколінь. Я пишаюся, що можу називати цих людей своїми побратимами, що ми сиділи з ними в одному окопі на одній війні.