«Досі не вкладається в голові, що за таке можна вбити», - мама Народного Героя України Степана Чубенка

«Досі не вкладається в голові, що за таке можна вбити», - мама Народного Героя України Степана Чубенка

Українська асоціація футбольних репортерів заснувала відзнаку «Гідність і спорт» на честь воротаря ФК «Авангард» з Краматорська, Народного Героя України Степана Чубенка, якого жорстоко вбили сепаратисти за проукраїнську позицію. На Армія FM завітала мама Степана – Сталіна В’ячеславівна Чубенко. Вона розповіла про захоплення та мрії сина, а також про те, чи покарані винуватці злочину.

 

 

Валерія Подкіч: Пані Сталіно, розкажіть трішки про себе ...

Сталіна Чубенко: Я - вчитель: викладаю російську мову, зарубіжну літературу та основи здоров’я.

Валерія Подкіч: Як відбувалося формування патріотичного світогляду вашого сина?

Сталіна Чубенко: Він багато читав, особливо історичні книги, і часто казав, що нас вчать не тієї історії. А ще до його патріотичного виховання причетний навіть Василь Шкляр. Є книга, я не знаю звідки вона, яку пан Василь особисто надіслав Степану. Він не дивився телебачення, а читав, дізнавався, вишукував. Також українське коріння та генетика взяли своє.

Валерія Подкіч: Коли він активно почав проявляти свою проукраїнську позицію?

Сталіна Чубенко: Скоріше за все, в 2014-му році. Хлопці, які з ним були в Києві, відзначали його гарне знання української мови та історії. Вони навіть виходили на мітинг з українськими прапорами. Коли всіх забрали в поліцію, окрім Стьопи, бо він був неповнолітній, то він прийшов сам і сказав, що він організатор. Я прийшла до відділку після дзвінка з поліції. Вислухавши його, я зрозуміла, що він все правильно зробив.

Валерія Подкіч: Чим ваш син захоплювався в дитинстві?

Сталіна Чубенко: М’яч дома лежав завжди. Дуже любив греко-римську боротьбу. Не міг дочекатися, поки виповниться 6 років, щоб піти на тренування. Навчився грати у футбол. Брав участь у всіх шкільних заходах. Йому навіть пропонували роль у театрі, але не вийшло через початок бойових дій. Брав участь у конкурсах «Безпека життя» та «Найкращий читач».

Валерія Подкіч: Ваш син мав чуйне серце, адже був частим гостем у дитячих будинках. Звідки така любов до дітей і коли він почав здійснювати такі візити?

Сталіна Чубенко: Дітей він любив завжди. Бавився з малечею на вулиці, його також залишали наглядати за молодшими дітьми. Із директором дитячого будинку «Антошка» ми знайомі були ще до народження Стьопи. Все якось вийшло само собою. У Стьопи гарні організаторські здібності, тож ми там проводили гарно час. Пропонувала йому навіть піти в дитбудинок на роботу, на що він відповідав: «Я ж їх тоді всіх усиновлю».

Валерія Подкіч: Яким Степан був у шкільні роки?

Сталіна Чубенко: Йому гуманітарні науки давалися легше та були цікавішими, а на уроках математики ледь не засинав. Був звичайною дитиною, іноді поводився як розбишака.

Валерія Подкіч: У 2014 році вашого сина, на жаль, не стало. Розкажіть, що тоді трапилося і за яких обставин?

Сталіна Чубенко: Я постійно собі ставлю це запитання: чому? Адже людина просто любила Україну - свою державу. Це ж абсолютно нормально для будь-якої людини. Він потрапив у руки тим, хто через його проукраїнську позицію вирішили його долю. Вирішили, що він не гідний жити на цій землі. Але вони звели зі світу не лише його, а й нас, батьків. А все чому? Тому що їм дали у руки зброю і вони уявили себе бозна ким, а насправді це боягузи і негідники.

Валерія Подкіч: Коли сталася трагедія і як ви про це дізналися?

Сталіна Чубенко: Його затримали за нез’ясованих обставин і катували, а потім відправили у Донецьк. Один з ополченців передзвонив нам і сказав, що наш син затриманий. Ми поїхали на пошуки, але, на жаль, не змогли забрати його живим, привезли лише тіло. Ми думали, що вони його побили і десь тримають. Досі не вкладається в голові, що за таке можна вбити. Окрім паспорта, нам нічого не віддали. Кажуть, що він був сам на той момент.

Валерія Подкіч: Від кого ви дізналися, що сина більше немає серед живих?

Сталіна Чубенко: Захарченко сказав, коли під’їхав з охороною. У мене не було страху. Лише хвилювалася, щоб не втратити зв'язок. Намагалася тримати язика за зубами, тому що розуміла, з ким розмовляю. Я лише сказала, що намагаюсь знайти свого неповнолітнього сина. Мені відповіли, що теж будуть шукати, а на наступний день повідомили, що його розстріляли.

Валерія Подкіч: Кримінальну справу було заведено. Як триває слідство і чи затримані винуватці злочину?

Сталіна Чубенко: Їх затримали, а потім відпустили на окупованій території. Потім знову затримали, але матеріали були не готові на той час. Екстрадиції не відбулося. А заочно їх засуджено до пожиттєвого ув’язнення. Ми так і хотіли, щоб вони відбували термін, а гроші переказували на благодійність. Один із них, Погодін, перебуває в Криму, Москальов - у Чебоксарах, а Сухомлинова, напевно, вже й немає.

Валерія Подкіч: Ви і досі живете в Краматорську?

Сталіна Чубенко: Так.

Валерія Подкіч: Українська асоціація футбольних репортерів заснувала відзнаку на честь вашого сина, який був воротарем ФК «Авангард». На Армія FM ви завітали просто з презентації. Розкажіть про це?

Сталіна Чубенко: Захід відбувався в Інституті журналістики КНУ ім. Т. Шевченка. Мені написав директор вишу Юрій Бондар. Сказав, що у них створена Асоціація футбольних репортерів. Він надіслав статут, фото і запитав нашого дозволу. Дуже приємно, що сина пам’ятають. Цією медаллю будуть нагороджувати спортсменів. Девіз відзнаки - «гідність та спорт».

Валерія Подкіч: Ваш син - народний герой України. Коли йому присвоїли це звання?

Сталіна Чубенко: Це сталося 7 чи 8 травня 2016 року в Києві, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Там також експоновані його книга і бутси.