Історія порятунку з Маріуполя: під прицілом снайпера, ворожими обстрілами та крізь мури Азовсталі

Історія порятунку з Маріуполя: під прицілом снайпера, ворожими обстрілами та крізь мури Азовсталі

Від початку широкомасштабного вторгнення росії звичне життя українців розлетілося на скалки. Росіяни завдають ударів по всій території нашої держави, та саме на Сході України тривають запеклі бої. Особливим болем для кожного українця зараз є Азовсталь та Маріуполь, які російські варвари намагаються стерти з лиця землі.

 

 

 

Як разом із сестрою та племінником пішки пройшла окуповане місто, щоб мати шанс дістатися підконтрольної Україні території — в ефірі Армія FM розповіла Ніколь. Вона разом із родиною перебувала у Маріуполі майже 40 днів. Як родині вдалося вибратися із блокадного міста.

Наталія Шмарко: Ви із родиною 40 днів від початку повномасштабного російського вторгнення перебували в Маріуполі, як вам вдалося вийти з міста?

Ніколь: Мені 21 рік. Маріуполь — моє рідне місто, я мешкала в ньому з дитинства і дуже його люблю. Жила зі своєю сім’єю, яка й досі залишається там. Вийшли з рідною сестрою та племінником самотужки, без зеленого коридору, бо більше не могли там залишатися. Коли ми побачили окупанта біля сусіднього будинку, зрозуміли, що час вже йти з міста.

Наталія Шмарко: Наскільки стрімко змінювалася ситуація за час вашого перебування у місті?

Ніколь: Я 24 лютого о пів на шосту ранку була свідком першого обстрілу — снаряд влучив школу. Я розуміла, що нас чекає щось страшне, але не уявляла ще наскільки. Ми вважали, що ми вже натреновані подіями, які відбувалися у 2014 році, але такого точно ніхто не очікував. Перші чотири дні ми ще жили звичним життям. Я виходила в магазин, ще змогла купити хліб. 28 лютого востаннє змогла зв'язатися зі своєю сестрою. Вона як медпрацівник ще виходила на роботу, а я залишалася разом з племінником, бабусею та братом удома. 1 березня був перший страшний обстріл. Ми одразу побігли до підвалу. У цей день снаряд влучив у сусідній будинок, який за півтори години згорів на моїх очах. Я тоді ще намагалася зателефонувати поженим, але мені це не вдалося. Тоді я усвідомила, що моє життя докорінно зміниться і я не можу на це ніяк вплинути.

Наталія Шмарко: Розкажіть про день, коли ви наважилися виходити з міста?

Ніколь: Щодень ситуація погіршувалася, і коли я вже побачила окупантів в будинку навпроти, то зрозуміла, що потрібно було йти ще вчора. Чим ближче вони підходили, тим важче було виходити з будинку. Нам вдавалося вийти за весь час лише чотири рази. Ми ризикували життям, щоб знайти їжу та воду. Четвертий раз ми вийшли, щоб залишити місто.

Ми перебували на лівому березі, і для того, щоб хоча б мати надію вийти на підконтрольну Україні територію, повинні були пройти через все місто пішки, бо машини в нас не було. Це фактично була лінія фронту, яку ми мали перетнути. Ми намалювали мапу з маршрутом через міст, який міг бути ще не підірваний. Чотири дні ще змушені були чекати через сильні авіаційні, артилерійські обстріли та вуличні бої. Ми почули по радіо, яке знайшли в будинку сусіда, що можлива евакуація з Маріуполя у супроводі Червоного Хреста, але коли дійшли на місце, то зрозуміли, що окупанти не пустили автобуси, тому були вимушені рухатися і далі самостійно.

Коли перетинали лінію фронту, потрапили під обстріл. Ми лежали на відкритій місцевості, молились, вставали, робили два роки вперед і знову падали. Ця дорога мені здавалася нескінченною. Ми прикривали собою дитину, щоб уламки від снарядів його не зачепили, бо вони вибухали в кількох метрах від нас. Досі не розумію, як нам вдалося вижити. Мабуть, янгол-охоронець був поруч.

Коли перетнули лінію фронту, були вимушені перетнути територію заводу Азовсталь. Зайшли на територію крізь пробоїну від снаряда, переповзли під локомотивами. На іншому боці заводу був двометровий паркан із колючим дротом і вже без дірки — єдиним виходом було перелізати через колючий дріт. Сталося ще одне диво: нам трапилася там людина, яка й допомогла перебратися на інший бік. Я плакала від щастя, адже це було неймовірно. Наш рятівник сказав, що міст, на який ми сподівалися, був підірваний одним із перших, тож єдиним варіантом було йти попід заводом Азовсталь. У звичний час цей шлях можна подолати пішки десь за півтори години, але не під авіаобстрілами. Та нам пощастило, що хоча б техніка тоді не працювала по заводу.

Коли ми дісталися вцілілого мосту, побачили там двох загиблих цивільних і вщент розтрощені центральні прохідні. І тут завод почали обстрілювати з важкого озброєння. Коли ми перейшли на правий беріг, побачили снайпера, який весь цей час за нами спостерігав у приціл. На щастя, ми вижили.

Ми залишилися ночувати у церкві, а вранці вирушили на інший кінець міста. Коли дісталися туди, дізналися, що немає евакуаційних автобусів. Тож були вимушені самостійно діставатися через тимчасово окуповані території. Ми намагалися уникнути так званої фільтрації, щоб не давати свої дані країні-агресору. І завдяки добрим людям нам це вдалося і ми дісталися до Бердянська. Спочатку водій автобуса нас підвіз з Нікольського до Мангуша. Оскільки і тут евакуаційних рейсів не було, нам вчергове пощастило: прийшов хлопець і запитав, кого підвезти до Бердянська. Ми ризикнули, хоча було страшно сідати в авто до невідомої людини. З Бердянська ми виїхали евакуаційним автобусом по зеленому коридору у супроводі Червоного Хреста.

Наталія Шмарко: Коли ви намагалися вийти з міста, вас зупиняли російські військові?

Ніколь: Неподалік від нашого будинку були вже тимчасово окуповані території, де проходила фільтрація. Щоб цього уникнути, нам довелося перетнути все місто. А щоб нас пропустили окупанти, треба було вигадати історію. Ми їм казали, що ведемо дитину до лікаря. На правому березі нам трапився окупант, який перевірив документи і пригостив племінника українською цукеркою. А на виїзді з міста ми запитали, як можна дістатися Бердянська або Запоріжжя, на що окупант відповів, що йдіть за людьми. На його питання: Чому такі сумні?, ми сказали: Що нема чому радіти. Він відповів: Що вони, мовляв, 8 років чекали. Ці зустрічі були неприємні.

У Мангуші, у так званого міліціонера, ми запитали, чи можна дістатися Запоріжжя. Мовляв, там у нас родичі, на що він відповів, що хай краще сюди приїжджають. А на шляху до Запоріжжя, під Василівкою на російському блокпосту окупант, сидячи за каменем, взяв автобус під приціл і повільно провів зброєю. Потім встав, помахав рукою та надіслав нам повітряний цілунок. Врешті нас залишили на ніч під блокпостом, і лише зранку ми вирушили далі. Коли я побачила перший український блокпост, неймовірно зраділа та усміхалася кожному з наших військових.

Наталія Шмарко: Чому ви вирішили виходити з Маріуполя лише з сестрою та племінником?

Ніколь: Не можна пересуватися містом великими групами людей. З нами хотіли виходити двоє знайомих чоловіків, але ми вирішили, що не варто ризикувати, адже нас постійно б зупиняли й перевіряли окупанти. Думаю, шлях під прицілом окупанта ми могли б не пройти, якби з нами були чоловіки.

Наталія Шмарко: Коли ви проходили територією заводу Азовсталь та загалом містом, чи зустрічали ви українських військовослужбовців?

Ніколь: Ми бачили наших військовиків тільки при перетині лінії фронту, навіть поговорити не змогли, бо їхні позиції почали обстрілювати окупанти. На Азовсталі не зустрічали наших армійців, адже лінія фронту тоді була не на території заводу, а бої точилися у різних частинах міста.

Наталія Шмарко: Коли ви виходили з міста у Маріуполі ще залишалося багато людей, зокрема, ваших знайомих?

Ніколь: Я вважаю, що багато. Мабуть, через брак евакуаційних автобусів люди залишалися в місті, адже не хотіли потрапити до фільтраційних таборів. Також зараз там залишається багато наших військовиків. І я дуже хочу, щоб їм допомогли, адже вони допомагали, чим могли, нам на початку повномасштабного вторгнення — роздавали питну воду та їжу. І зараз, коли я в безпеці, я дуже хочу, щоб врятували їх, щоб весь світ об'єднався заради спільної мети — врятувати наших армійців та цивільних. Вони мають право вийти з того пекла, яке створила росія.

Наталія Шмарко: Чи вдалося вам знайти нові домівку, роботу та загалом які плани на ближче майбутнє?

Ніколь: Зараз ми у безпеці, але моє місто досі окуповане. Я хвилююсь, адже не маю зв'язку зі своєю родиною. Тому я веду інформаційну боротьбу — допомагаю маріупольцям, які дісталися з міста, допомагаю всім, кому можу, зокрема військовослужбовцям. Також доглядаю племінника, адже дитячі садочки зачинені. А моя сестра як медпрацівник влаштувалася на роботу. Я не планую залишати Україну і дуже рада, що зараз у безпеці в Києві.