«Я відповідаю за все, що написав» - Андрій Курков
З легендарним українським письменником Андрієм Курковим говорили про поезію, армію, літературні премії, українське кіно та багато інших цікавостей. Ви також можете послухати, або почитати, що ми наговорили.
Ви дуже зайнята людина, Андрію. Майже три місяці намагались ми зробити це інтерв’ю, а ви постійно закордоном. Де були?
В цьому році багато де! Три місяці працював, писав книжку в Австрії, у Відні. Написав документальну книгу, це історія солідарності, про допомогу бездомним у всьому світі і Україні, зараз пишу новий роман. Пишу його і в потягах, і в літаках, і в готелях. Нещодавно зі Львова повернувся, був на Форумі, і потім ще залишився на конгрес пен-клубу міжнародного. Дуже чудово нас прийняв Львів, все було організовано на найвищому рівні. А потім Бордо, і західна Франція, Франкфурт, книжковий ярмарок, потім Італія - вперше буду виступати в Палермо і в Катанії, це на Сицилії.
Володієте іноземними мовами?
Я виступаю німецькою, французькою, українською, російською, польською, англійською. І розумію італійську, вивчав японську колись, знав трошки румунську, і почав вивчати литовську мову.
Тобто ви можете взяти переклад своєї книги і оцінити?
Можу, але не роблю цього. Бо це забирає купу часу. Деякі переклади я передивляюсь, але повністю читати – дуже важко. Бо бути уважним, коли ти редагуєш, читаєш текст, можна хвилин двадцять, потім увага притуплюється і ти вже не помічаєш помилок, так що нема сенсу.
В армії були?
Був, у внутрішніх військах. В Одесі. Був і охоронцем у в’язниці, військовим поштарем…Але я пішов в армію в 24 роки, я був старшим за деяких своїх офіцерів, і вони не зовсім розуміли, як зі мною спілкуватись. Я матом не сварився, був завжди спокійним. І як вони казали – не зрозуміло було, чого від мене очікувати.
Книга про Майдан у вас є, а книга про АТО планується?
Я зараз пишу роман в якому є Донбас і сіра зона, є окупований Крим і є інша Україна, українська, Запорізька область, Херсонська. Там є один хлопець, не головний герой, який, з українських позицій, приходить в гості в сіру зону. Але головний герой – чоловік, який тримає бджіл, живе в сірій зоні, коли вже майже всі виїхали з того села. І це історія очима тієї людини, яка все життя прожила там, аж до того часу, доки та зона стала військовою.
Були на сході?
Двічі після початку подій. В 2015 році, у лютому, проїхалися ми разом з Іриною Цілик і Сергієм Жаданом, проїхались по Донецькій та Луганській області, до Сєверодонецька доїхали. І вдруге я був окремо, трошки пізніше, в Слов’янську. І планую ще десь навесні чи взимку, я ще не знаю, коли саме.
Читали щось про актуальну війну?
У нас тепер вибір величезний, але мені здається, що таких справжніх книжок ще небагато. Адже важко писати, коли події ще в сучасному відбувається, а не в минулому. Але хочу відмітити роман «Іловайськ» Євгена Положія, мені найбільше сподобався. Це не зовсім роман, окремі новели, об’єднані. Але я знаю автора, був на його презентації. І там були герої його книжки, і ми потім пили чай, розмовляли.. Це дуже чесна книга. Бо про війну, яка не закінчилась, треба писати дуже чесно, відкрито, і старатися не перетворювати літературу на пропаганду, або плаский розділ на своїх і чужих.
Українська література, від свого початку, який не співпав насправді з незалежністю, бо перша генерація українських незалежних письменників десь наприкінці дев’яностих з’явилась… Все, що вони писали було аполітичною літературою. Направленою на читача такого самого віку – студентів, молодь. Це, так звана, тусовочна література, яка була інколи якісною, інколи не дуже, інколи дуже епатажною і цікавою, але вона була поза соціумом, поза проблемами суспільства. І ось з 2004, від першого Майдану, пішли перші зміни, щось зрушилося, з’явились тексти з нотками більш серйозними, і з початку АТО, з початку анексії Криму, література замовкла, а потім заговорила іншим голосом, більш чоловічим, не в сенсі гендерному, а в сенсі грубості. Вона більш жорсткою стала, менше заграє з читачами, або б’є в лоб, або розповідає те, що не завжди хочеться чути. Вона стала на відсотків 50 більше заангажованою політично і соціально, два-три десятка активних письменників долучились до полеміки, до колонок, до створення нових смислів соціальних. І ці смисли різні. Не всі заспівали одну і ту саму пісню. Є письменники, які взагалі пішли в пацифізм. Думка письменників стала більш цікавою, особливо для тих, хто шукає не тільки розваги в тексті, а приводів подумати, проаналізувати ситуацію і знайти власне судження.
Чи можливо в сучасному світі письменнику сидіти в хатині в лісі, ні з ким не спілкуватись…
Можливо! Є такі письменники, які сидять і пишуть. Але на них також це впливає. Навіть якщо письменник-затвірник, який пише на біблійські мотиви, про щось вічне, то є таке поняття як драматизм часу, який все одно пробереться в його мозок, думки, текст. І він може не контролювати цей драматизм, але відбиток, віддзеркалення часу знайде своє місце в тексті так, щоб його помітив читач. Можна писати детективи, і там можна абстрагуватись від реальності. Особливо, якщо ці детективи не мають спільного з сьогоднішнім часом, або ретро, або в абстрактному місці відбуваються. Це нормальний процес. Не всі йдуть на війну, не всі пишуть про війну. Не всі хочуть думати про неї. І так само письменник – в нього одне життя, одна ручка, один комп’ютер. На одному комп’ютері, звичайно, можна писати одразу кілька текстів, але він сам вирішує, що йому хочеться писати. І наскільки він себе відчуває відповідальним перед читачами, перед тими, серед кого живе.
Є у вас власна улюблена книга?
Так. В мене є, перш за все, найскладніша моя книжка, яку не всі дочитують до кінця – «Бігфордів світ». Який я писав з 1985 по 1989 рік, і потім сам брав гроші в борг, щоб видати 25 тисяч примірників, у 1993 році вже, і мав багато пригод, але й досвіду. Це книжка про війну, яка не закінчується в голові у людей. Про радянську ментальність, дія відбувається з 1945 по 1962 роки, по кінець хрущовської епохи. І от цікаво, що війна в Україні знову поновила інтерес до цієї книги. Її знову почали купувати, перекладати, перевидавати. Хоча вона така фантасмагорична, її важко переказати. Ще серед моїх книжок, мені дуже подобається самому, я ніколи не відмовлюсь від трилогії «Географія одиночного пострілу». «Остання любов президента» – роман, офіційно заборонений в Росії, я його теж дуже люблю, він мене не покидає, його герої. Є пару книжок, до яких я ставлюсь не те, щоб з меншим інтересом, але не часто про них думаю, але вони і перевидаються не так часто. Все одно я відповідаю за все, що написав.
Вам було важко починати писати?
Важко – не те слово! Було нереально! Коли я писав, видавати було нереально, навіть розповсюджувати рукописи було нелегально на початку 1980-х, і в мене були друзі, які нелегально робили копії моїх текстів, повістей, на ксероксах, які були під контролем КДБ, вони стояли тільки в науково-дослідних інститутах і ще десь, і за кожним ксероксом дивились. Але мої друзі спромоглись якось робити копії, відправляти в інші міста, де їх читали, я отримував фідбеки, мене запрошували читати на кухнях в Москві, в Тамбові, в Ризі, навіть в Юрмалі я побував! І я таким чином поїздив за рукописами, навіть не за книжками, слідом. А перша книжка моя вийшла за кілька місяців до розвалу Радянського Союзу в 1991 році, в Києві, у видавництві «Радянський письменник», яке тепер називається «Український письменник». І вийшла завдяки Валентину Тарнавському, письменнику, моєму товаришу, який замаскував мої три повісті під наукову фантастику. І парадокс був в тому, що я терпіти не міг наукову фантастику, фентезі теж не дуже люблю. Але у мене завжди були елементи сюрреалізму, чи абсурду в моїх оповіданнях, в текстах, і це теж можна було прийняти за фантастику, ну але не наукову. Книжка вийшла тиражем у 15 тисяч примірників, і вона встигла продатись до розвалу, тому що тоді був попит. А потім наступив повний вакуум. Зникли видавництва, книгарні, і тоді я вже видавав дві книжки, за досить великі гроші, 16 тисяч доларів, які я взяв в борг. І з кінця 1990-х пішло вже легше. Почали брати видавці мої книжки, і з 1999 року в мене ніяких проблем нема. Книжки виходять по всьому світу. І тут теж розбирають все, що я пишу. Але я слідкую за тим, щоб я дурниць не писав. А то перестануть брати. Перестануть читати. Репутацію важко здобути, легко втратити.
У сучасному світі, в сучукрліті, що варто робити, аби швидко видатись.
В нас письменники динамічні, розумні, самі себе піарять добре. Вони розуміють, що зараз, коли у нас нема книжкової реклами, і бути не може, бо ринку нема, у видавців нема грошей. Все залежить від автора – якщо у нього є сили, є бажання, є хист, він сам собі організовує виступи в бібліотеках, містечках, школах, університетах. І так завойовує собі аудиторію. І це легше робити в он-лайні. Але головне - бути присутнім. Звісно, в Інтернеті легше бути присутнім, ніж в реальності. Я слідкую за кількома письменниками. І мені цікаво, як вони це роблять. Вони роблять таке, що б я не зміг зробити. Бо я виріс в інший час. Але, наприклад, Богдан Коломийчук – дуже гарний письменник зі Львова, який пише історичні романи. Лицарські романи, з елементами фентезі, але мені подобаються. Він організував собі навіть сам, без видавництва, виступи по Німеччини для українських громад. І це теж цікаво, бо зараз громади українські в Європі стали набагато активнішими. І я вже сам кілька разів їздив в Європу не на запрошення театрів, чи видавництв, бібліотек, а на запрошення українських громад. В Страсбурзі був, там сильна група українських юристів, і інших, довкола Ради Європи, і Суду з прав людини. Там працює багато українців. В Бордо був, в Мюнхені, в Барселоні, в Римі. В принципі я думаю, що зараз для українських письменників, якщо не золотий час з точки зору гонорарів, то золотий час з точки зору можливостей, щоб поїхати і показати себе, презентувати книжки і таким чином затвердитись серед читачів, як професійний письменник.
Гадаєте літературні премії в Україні віддзеркалюють сучасний стан речей в літературі?
Ні. У нас досі не створено, на жаль, такої премії, яка могла б вплинути на літературний процес, або книжковий ринок. Є премії з гарною репутацією. Це «Українська книжка року ВВС», «Смолоскип». Є премії з сумнівною репутацією, яку постійно пробують ремонтувати, інколи вдається, але потім вона знов падає – це Національна премія Шевченка. Є премія, яка ще не отримала репутацію, але й поганих рис не отримала. Це державна премія президента України – Жадан її отримав, і віддав одразу гроші в свій фонд допомоги дітям війни чи пораненим. Є дуже багато премій, які не дають ні грошей, ні статуеток, це просто інформаційний привід для місцевої преси. Такі премії є по всьому світі, наприклад, можуть вам в якому-небудь німецькому селі видати премію, медальку, бо в тому селі народився якийсь письменник, і вирішили його пам'ять так закріпити медаллю і щорічним нагородженням іншого письменника, який ще живий.
Чому в Україні бестселерів менше, ніж закордоном?
Для того, щоб були бестселери, має бути величезна кількість книгарень. І вони мають бути в райцентрах, само собою, але й у великих селах. Тому що у нас села – село Довге в Закарпатті, там тисяч сім чи вісім живе, село Суворове в Одеській області – п’ять тисяч людей. Тобто і в Німеччині, і в Польщі в таких населених пунктах є книгарні. Коли є книгарні, тоді з’являються мас медіа, які працюють на книжки, на інформацію для читачів. І тоді можна слідкувати – запустили книжку, зробили презентацію, показали по телебаченню, з’явились рецензії – і книжка продається одночасно в 2000 книгарнях. Ну в Німеччині, наприклад, 3 тисячі книгарень. І ось уявіть собі, в кожному місті чи селі знайдеться хтось, хто читає, або той, хто слідкує за новинками. Якщо за один тиждень 3000 книжок купили – ось вам український бестселер. Питання, чи утримається він до наступного тижня на першій чи другій сходинці чи ні. У нас нема статистики реальної з продажів книжок. У нас дуже мало книгарень і нема де почерпнути інформацію про нові книжки. Тому говорити про бестселери можна буде, коли виникне цивілізований ринок, і коли видавництво і продаж книжок стане справжнім бізнесом.
Кіно українське дивитесь?
Дивлюсь! «Червоний» дивився, прилетів прямо з Франції на прем’єру. Перше враження було супер. Глядацьке враження дуже позитивне. Перших хіт, перший фільм, який тримає увагу. Де цікаві всі персонажі, де для масовки набрали такі обличчя, такі характерні постаті, і думаєш, що цю масовку можна розібрати на окремих головних героїв для майбутніх фільмів. Щодо драматургії, як кінодраматург, я можу сказати, що певні недоліки там є, є речі, які можна було б додати або прибрати, але це питання до продюсерів. Бо я знаю, що таке зйомки фільму, і перед монтажем у продюсера, у режисера завжди матеріалу на два фільми, а йому треба зарізати його до одного. Скоротити, викинути, переформатувати. І мені, не те, щоб не сподобалось, але кинулось в очі, що у фільмі кілька разів згадують литовських лісових братів, але жодного не показують, і постійно там цей начальник табору каже, що українці, литовці, а в кадрі там тільки українці, і неукраїнці, але литовців не видно. Про інше можна сперечатись, але в будь-якому разі я вважаю, що для масового кіно це прорив беззаперечний.
Зі своїх романів, який би хотіли екранізувати ще?
В мене екранізований «Приятель небіжчика», це українсько-французький проект. Я дуже задоволений. Прем’єру міжнародну мав на фестивалі в Каннах в 1997 році. На замовлення каналу Інтер я писав колись сценарій на 8 серій по роману «Остання любов президента», для серіалу, у 2009 році. Але виграв вибори Янукович і мені сказали, що поки що фільм зніматися не буде. Але я був би радий, якби до цього сценарію повернулись. І звичайно, був би радий, якби зняли фільм за романом «Львівська гастроль Джиммі Хендрікса». Тому що це дуже візуальна історія, Львів дуже візуальний, нам не вистачає фільмів українських, знятих у Львові, з любов’ю, з відчуттям історії, епохи, з відчуттям нерву сьогоднішнього дня.
Ваша улюблена книга?
Змінюються постійно. В мене є улюблений автор – Даниїл Хармс, дуже цікава постать. Батько російського абсурдизму, він був ще до Іонеску і до Беккета. Писав чорним гумором. Людина важкої долі і страшної фінальної кінцівки свого життя. Він помер від голоду під час блокади в Ленінграді, в психіатричній лікарні. Але все, що він написав, вкладається в одну книгу. Страшно подумати – людина все життя пише, а все, що він написав, влізає в 150 сторінок. І ця книжка для мене безцінна, завжди була і є. Андрій Платонов мені страшно подобається. Всі його жорсткі романи. Їх теж небагато – три з половиною. Про тупу самовідданість Жовтневій революції і ідеї побудування нового комуністичного світу. Це і «Котлован» роман, і «Душа». Це Гоголь. Обов’язково. Я взагалі страшно радію, коли дізнаюсь, що всі інтелектуали закордоном знають Гоголя і читають і можуть цитувати. Це Кафка, «Процес» і «Замок», книжки, які найкраще розуміли в Радянському Союзі, бо читали про один абсурд, знаходячись у іншому абсурді. Про сучасну літературу – це «Солодка Даруся» Марії Матіос, це «Танго смерті» Юрка Винничука, і це всі чудові книжки Мартіна Поллока, австрійця, який любить і знає Галичину і всю Україну. І ось він написав «Цісар Америки», книжку про еміграцію з Галичини в Америку і в Канаду. Документальна історична книжка читається як детектив. Зараз в нього вийшла книжка в Чернівцях про Галичину, про поїздки на потязі Галичиною сто років тому, і про поліетнічну Галичину, про традиції, про єврейські міста, румунські, польські, галицькі. Ну і далі шукаю, що мені сподобається.
А поезію читаєте?
В мене головний поет – Марселіус Мартінайтіс, литовець, який, на жаль, два роки тому вже помер, з яким я був знайомий по телефону, а потім затоваришував з його вдовою – Гражиною, і був в гостях на дачі, де вони прожили останні 30 років, біля Вільнюса. Після нього читати важко. В принципі раніше я добре знався на поезії. Слухати я можу! Слухати Жадана я можу з великою радістю і легко, і не тільки його. А от читати поезію – в мене нема достатньо спокою. Тому що, мені здається, що треба заспокоїтись, і тоді ти читаєш поезію, і вона тебе захоплює або романтикою, або пафосом, або чимось іншим, а коли ти живеш, як я, в постійній динаміці, прочитати вірш на ніч – нема сенсу, краще три сторінки роману прочитати. Але все одно – поезія жива і буде жити вічно, тому що поетів серед нас є багато, але, слава богу, не всі з них пишуть вірші.
