Зараз в ефірі:

«Кіборг» і нардеп Роман Костенко — про депутатську діяльність в оборонній сфері

17.01.2022
«Кіборг» і нардеп Роман Костенко — про депутатську діяльність в оборонній сфері

Які переваги законів про військових капеланів та про національний спротив та що потрібно, щоб українська армія стала високотехнологічною, в ефірі Армія FM розповів кіборг, член комітету ВРУ з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат Роман Костенко.

 

 

 

 

Катерина Даценко: Головна мета ухвалення закону про військових капеланів?

Роман Костенко: Його розробляли священники всіх конфесій. Стратегічне завдання повернути історично інституцію військового капеланства у ЗСУ. Адже священники завжди допомагали нашому війську в складні часи, аж поки не були знищені радянською владою. А з 2014 року священники всіх конфесій пішли на фронт, підтримуючи наших військовослужбовців і не маючи ніякого соціального забезпечення. Тепер, згідно з законом, вони є офіцерами.

Катерина Даценко: За законом церква відокремлена від держави, як було вирішено цю колізію під час ухвалення закону?

Роман Костенко: Так, лунали вислови про порушення Конституції. Але всі ми пам’ятаємо, що коли Україна ставала незалежною, Основний закон держави писали комуністи, які вкрай негативно ставились до релігії. Звісно, у нас церква відділена від держави. Згідно з ухваленим законом, капелани підписують контракт з армією, отже стають військовослужбовцями і повністю підпорядковуються командиру. Капелани будуть надавати душпастирську опіку всім армійцям, незалежно від їхніх релігійних поглядів.

Катерина Даценко: Яке коло обов’язків капеланів?

Роман Костенко: Вони підпорядковані командиру і надають душпастирську опіку військовослужбовцям. Також капелани є радниками командира з релігійної обстановки. Якщо частина кудись переїздить, то капелани налагоджують співпрацю з місцевим населенням. Вони не можуть ходити в наряди або займатися стройовою підготовкою і не мають права брати в руки зброю. Для людей, особливо які виросли в релігійному середовищі, дуже важливе таке спілкування. Та й на війні атеїстів не буває. Я бачив, як сильні мужики стоять на колінах і моляться, коли летить 152-й або «Град». Пам’ятаю, в Донецькому аеропорту стояли ящики один з іконками, інший з хрестиками. І кожен брав жменю, клав у кишеню і йшов далі. Тож, думаю, ми все зробили правильно. Під час зустрічі зі Вселенським патріархом Варфоломієм він подякував, що ми ухвалили такий закон.

Катерина Даценко: Із 1 січня набув чинності Закон України «Про основи національного спротиву», тож чому було вирішено об’єднати територіальну оборону і рух опору?

Роман Костенко: До цього закону ми вже готуємо зміни, адже є моменти, які гарні на папері, а на практиці неефективні. Щодо цих змін є воля всіх політичних фракцій. Закон «Про національний спротив» це посилення нашої обороноздатності. Вивчали ми досвід інших країн, а пішли шляхом, коли за основу беруться військові частини і резервісти на випадок війни доукомплектовують ці підрозділи на місцях. Перший законопроєкт розробляв Сергій Кривонос. Пройшов деякий час, альтернативний проєкт вже не можна було подавати, і згодом деякі депутати вирішили об’єднати територіальну оборону і рух опору. Отак народився Закон «Про національний спротив». Той самий закон про тероборону це закон про нацспротив, який ми зараз коректуємо. Якщо тероборона це місцеві жителі, які воюють проти ворога на своїй території, то рух опору це люди, які діють на окупованих територіях під проводом командувача ССО. Чому об’єднали саме зараз? Мабуть, настав час. Раніше не вистачало голосів, а зараз є монобільшість, до того ж його підтримали майже всі фракції. Ми розуміли, що потрібно створити, а потім вже регулювати, тож зараз просто доопрацьовуємо деякі моменти. Закликаю всіх записуватися, робити свій внесок в тероборону, адже це можливість бути долученим до захисту країни. Суть всеохоплюючої оборони показати ворогам, що в нас вся країна готова стати до лав ЗСУ та долучатися до захисту держави.

Катерина Даценко: В одному з інтерв’ю ви сказали, що нам потрібна високотехнологічна армія. На вашу думку, які для цього треба зробити кроки?

Роман Костенко: Я вважаю, що пропозиції скорочувати армію, які висувалися за одного з попередніх президентів, є злочинними. На мою думку, у війську має бути 300 тисяч, а розуміючи, що Росія і надалі поводитиметься агресивно, її потрібно і далі збільшувати. Це щодо кількості. Якщо говорити про високотехнологічність, ми повинні мати можливість завдавати превентивних ударів по території противника. Для цього потрібні ракети, щонайменше середньої дальності. Зараз усі можливості у нас для цього є. Щодо договору про нерозповсюдження ракет малої і середньої дальності ніяких зобов’язань у нас немає, тож ми можемо над цим працювати. Зараз затверджена таємна ракетна програма до 2031 року. Протикорабельна ракета «Нептун» вже надходить на озброєння. Думаю, наступного року дивізіон вийде на бойове чергування і будемо мати ще один. Також є комплекс «Сапсан», після розпаду Союзу залишились «Точки», які б’ють на 120 км. Але нам треба розвивати і своє. Проблем чимало, адже мало створити ракети, треба ще десь їх випробувати, а для цього потрібно домовлятися з іншими країнами.

Нещодавно я був на заводі в Стамбулі, де виготовляють «Байрактари. Будемо сподіватися, що один із таких заводів буде побудований в Україні. Зараз над цим працюють Міноборони та Мінекономіки.

Катерина Даценко: Є таке твердження, що важко в навчанні легко в бою. Як ви здобували освіту та будували військову кар’єру?

Роман Костенко: В армії казали: легко в навчанні помреш в бою. А якщо серйозно, то всьому потрібно навчитись. Я закінчував факультет аеромобільних військ в Одеському інституті сухопутних військ. Потім став командиром взводу в 79-й аеромобільно-десантній бригаді, далі заступником командира розвідувально-десантної роти, виконувачем обов’язків, а потім перейшов в підрозділ «Альфа», де зустрів війну.

Катерина Даценко: До річниці оборони Донецького аеропорту ми говоримо і про «кіборгів», ви один із них…

Роман Костенко: Про себе я так не думаю. Ми всі виконували свою роботу так, як треба. Там було звичайне життя українських солдатів. Можливо, героїзація зараз і потрібна, але я себе не вважаю «кіборгом».

Катерина Даценко: Ви були в Донецькому аеропорту двічі, можете детальніше про це розповісти?

Роман Костенко: Пам’ятаю, в жовтні якраз там були сильні бої, там стояв командир розвідроти Євген Жуков, а Максим Миргородський керував обороною аеропорту. Коли почала надходити інформація про загибель бійців «сімдесятдев’ятки», у мене залишалося 10 днів відпустки. Я сказав вдома, що викликають у відрядження. Взяв бронежилет свій особистий, щоб командира не підставити, в одній з військових частин взяв автомат, підствольники. Все інше мені дали, посадили на БТР в Краматорську і відправили в Тоненьке. На наступний день ми разом з кавалером 3 орденів «За мужність» Павлом Чайкою туди зайшли зі стрільбою. Я там відсвяткував свій день народження. Ми розуміли, що цей об’єкт потрібно держати, бо він важливий. Хоча вже потім були розмови, що ці посадкові смуги можна було тримати з дистанції артозброєнням, але тоді було завдання тримати аеропорт, який став символом супротиву та незламності. Щодо останніх подій там це питання історії. Коли зараз говорять про програні бої та операції, то з тих операцій, що я провів, зараз би 80% здійснив по-іншому, хоча більшість із них були успішними. Але на той час ми не мали тих знань, які є зараз, і про це важливо пам’ятати.

Катерина Даценко: Який урок ви для себе винесли після оборони Донецького аеропорту?

Роман Костенко: Я побачив, що коли прийшов час воювати, цивільні люди взяли до рук зброю, а деякі професійні військові, які позиціонували себе як Рембо, чомусь вирішили, що це не той час, коли їм потрібно помирати, а тепер знову десь там їздять і знову себе показують героями. Тоді проявилася сила українського народу, і попри професії, ми всі об’єдналися. Це так мотивувало, що хотілося з хлопцями бути до кінця.

Катерина Даценко: Який ваш найпам’ятніший спогад про ті часи?

Роман Костенко: Мені дали команду виходити. За мною надіслали БМП. Всередині аеропорту є місце, яке прострілюється. Тільки БМП зупинилася, в бік їй прилітає СПГ аж люки відкрились. Ми хотіли хлопців дістати, але по тим почали стріляти, механік прийшов до тями та поїхав. Не знаю, що з ними сталося. Наші кажуть, що вони не змогли вийти. Але я залишився, а в цей час почався обстріл із кулемета. Я відчув сильний удар в плече, а поряд хлопець вхопився за обличчя. Він присвітив і дістав сердечник від великокаліберного кулемета, який застряг в моєму бронежилеті. Він зрикошетив, а якби напряму, то мене б вже не було. Багато ще є історій, можливо, колись в мемуарах їх опишу.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток