Коли зустрічаю людей у формі, прикладаю руку до серця і кажу: Завдяки вам, — блогерка Татуся Бо
Про смішні життєві ситуації, які трапляються з кожним, і про серйозні події, які відбуваються у країні, поговорили з письменницею і блогеркою Татусею Бо.
Дар’я Бура: У мене любов до ваших постів почалась, я порахувала, 10 років тому, ще з вашого ЖЖ, а особливо з цієї цитати: «Вона викотила йому велісопед "Україна" і сказала: "Задовбав ти мене, скатіна отака. Вон н***й із моєй жизні. І шоб на вечерю був, я разогрівать по сто раз не собираюсь"».
Татуся Бо: Це цитата моєї прекрасної тітки Валентини. Знаєте, у мене більшість родичів — це джерело цитат. Буває, збираємось десь вдома усі разом, десь 10 і більше осіб, тоді хочеться на початку усіх перебити, потім любити і обіймати, а в кінці взагалі сідаєш і записуєш за ними перли. Коли довго не бачиш рідних, бо живемо у різних містах, починаєш сумувати за ними, тоді і згадуюєш сімейні цікаві історії. Кому розповім, усім подобається і починають цитувати моїх родичів. Відтоді я зрозуміла, що потрібно усе занотовувати, а згодом взагалі вирішила записувати за чужими людьми.
Дар’я Бура: Розкажіть нашим слухачам про те, як ви створили «Полтавський вісник апокаліпсису» разом із колегами?
Татуся Бо: У нас є така Оленка Задорожна, вона підкинула ідею, тобто цю назву. Ми якось «стібалися» над потоком новин - наче усе погано, всюди усе горить, усе літає, і серед всього цього такою миленькою «вишенькою на торті» стала якась полтавська х*рня. Уявіть, навколо пекло, все погано, і тут вилазить якась реальна полтавська х*рня. І ось подібні штуки, котрі помічаю, я пишу під хештегом «полтавський вісник апокаліпсису». У нас Полтавщина не лише колиска талантів, а й колиска «прекрасних довбограїв», які подалися у політику і тепер постійно надихають нас на нові пости під цим хештегом.
Дар’я Бура: Я завжди сміюсь з ваших хештегів. А ще, окрім «Полтавського вісника апокаліпсису», у вас є сатиричний «Клуб бойового суржика Рєпка», так?
Татуся Бо: Так, під гаслом «ніякого кацапізму». Цей клуб був заснований ще нашою давньою компанією у 2014 році, це був наш маніфест, супротив російській окупації. З часом усі розійшлися своїми напрямками написання. Гумор допомагає трохи відволікатися від поганих думок. Наші військові, особливо хто після такої жорсткої «заруби», як ніхто вміють над цим пеклом жартувати. Гумор — це ресурс вижити і осмислити усе.
Дар’я Бура: Разом з гумором, без якого дуже важко зрозуміти і взагалі розповідати про те, що робиться у нашій країні, є ще суржик. Ви казали, що це допомагає спростити розуміння про що-небудь. Вам хейтери нічого про це не пишуть?
Татуся Бо: Пишуть, звичайно. Колись моя колишня викладачка написала мені: «Я розчарована, як ти могла так спаплюжити…» і тому подібне. Одна справа - писати, роблячи у слові «мама» 4 помилки, тоді я зі своєї саркастичної кишені дістаю «насипу» і відриваюсь по повній. Є такі речі, про які не напишеш літературною мовою, іноді люди не сприймають правильно те, що намагаєшся сказати. А суржик — це така можливість додати перчику і виокремити вірний сенс.
Дар’я Бура: Як віднайти золоту середину між темами, про які жартувати можна, а про які ні?
Татуся Бо: Я не служила в армії і ніколи не буду жартувати на військові теми, адже я нічого у цьому не розумію. У нас є багато цікавих і крутих військових блогерів, які мають право і повинні жартувати на цю тему. Є ті теми, на які я не дозволяю собі навіть думати сміятись, наприклад про людські вади чи щось подібне.
Дар’я Бура: Наскільки сьогодні можна бути «поза політикою» в Україні? Наприклад, коли на вулицях якісь опитування, то більшість відповідає — «а я поза політикою». Ваша думка щодо цього?
Татуся Бо: Днями у нашій дамській групці з’явилася одна жіночка, яка тільки-но довідалася, що Горлівка окупована і дивувалася, що там не працює Нова пошта. «А почему это? Что это там происходит такое?»… Добрі люди почали їй пояснювати, що і як, потім зайшли на її акаунт, а вийшло, що вона консультант депутата. Її люди почали тролити, а вона сказала, що поза політикою. Як взагалі у нашій країні, враховуючи такі часи, можна бути поза політикою? Це бути поза контекстом, чи як? Це піти у дауншифтери. Десь у лісі викопати собі землянку і там жити, але все одно тримати свою руку на пульсі, хвилюватися про те, чи її у тебе не відберуть. Звичайно, що я не пишу на усі політичні теми, бо десь у чомусь можу погано розбиратися, проте я не залишаюсь десь «аутсайд». Все одно когось підчеплю, хто розуміється на цьому і скажу — «поясни людською мовою».
Дар’я Бура: Коли у нас відбуваються події державного масштабу, то дуже видно, що люди живуть у такій створеній мильній бульбашці у Фейсбуці. Як тримати зв'язок із реальністю?
Татуся Бо: Знаєте, я не маю такого якогось рецепту. Люди схильні прирівнювати оточуючих до себе. Ми вміємо критично мислити і чомусь думаємо, що вийдемо на вулицю, а люди там теж мають це критичне мислення. Але люди все одно дивляться якісь «зашкварені» канали, отримують звідти інформацію і не намагаються її аналізувати та піддавати критиці. Можливо, це ось результат завченої безпорадності [прим. «Завчена безпорадність» — стан людини, в якому індивід не робить спроб до поліпшення свого становища, хоча має таку можливість. З'являється після декількох невдалих спроб впливати на негативні обставини середовища і характеризується пасивністю, відмовою від дії, небажанням змінювати вороже середовище або уникати його]. Це наслідки радянської безвольності, коли людині не давали ні свободи дій, ні свободи думки. Їй вкладали ті газети в рота, як тому горобчику маленькому, та й змушували їсти. Тож ми звикли отримувати інформацію та сприймати її на віру, не помічаючи маніпуляцій. Ми прекрасно бачили, як людям згодували ідею зубожінням. Але деякі продовжують їздити закордон і купувати дорогі речі, автомобілі, говорячи, що бідність жахлива, люди зубожіли, неможливо купити кілограм цибулі. І це мені розказували ті, хто повернувся з, умовно, Балі, Мальдів, Шрі-Ланки. А їм просто про це розказав телевізор, і вони у це повірили.
Сергій Жуковський: Вам легше переказувати розповіді із власного життя, пов’язані з рідними і близькими, або ж власну думку? За що більше відчуваєте відповідальність?
Татуся Бо: Власну думку легше висловлювати, бо тільки я за це несу відповідальність. А переказувати слова рідних, друзів, знайомих - може прилетіти «атвєточка». Тому я змінюю імена, зашифровую їх. От я згадала свою тьотю Валю і її чоловіка, а ввечері люди зателефонують і скажуть: «Валя, тут цей, Танька ваша по радіо розказувала. Уявляєш? Скотиняка!», а вона ввечері мені подзвонить і скаже: «Як ти могла? Безсовісна!». Через те якось важче знайти таку грань, аби передати гумор ситуації, не образивши людей. Щоб навіть якщо вони себе впізнали, то перепостили собі з фразою «це ж про мене!».
Сергій Жуковський: Питання для армії блогерів-початківців: якоїсь техніки дотримуєтесь?
Татуся Бо: Ні, воно прийшло так. Мені розповідали, що треба в певний час робити пости, але мені так важко. Я ж мати двох дітей: я їх вклала, тиша така, і раптом «бабах» в голові — понеслись думки, а його ж треба записувати-записувати-записувати. А куди його записати? У Фейсбук, звісно. Так о першій ночі тиснеш опублікувати, а на ранок там вже «срач» на 130 коментарів, півтори тисячі лайків, в репостах — «мочилово».
Сергій Жуковський: Ви перед публікацією з кимось радитесь?
Татуся Бо: Деякі пости читаю чоловікові — людині, яку не можна цитувати. Ось він мій головний критик. Іноді послухає й скаже: «Ні, отут не смішно». А я йому: «Та це зараз не смішно, а як опублікую, зразу «ржачні» коменти підуть». Але зазвичай він дає нормальні поради, тож я дослухаюся до нього.
Дар’я Бура: Як Ви ставитесь до того, що в Україну повалили російські блогери і наша публіка, виявляється, ходить на них?
Татуся Бо: Ось буквально вчора подруга запитувала про те, чому наші діти озираються не на українських блогерів, а на російських. Я завжди говорю так: «Ось у нас є «Антоша из Москвы» і «Антон з Києва». Вони говорять на одну й ту ж саму тему на Ютубі. Один із них говорить правильні й якісні речі українською, отже він охопить частину України, ба, навіть не всю. І є «Антоша из Москвы» з менш якісним й структурованим матеріалом. Так от цей «Антоша» охопить значно більшу територію: Росію, Білорусію, частину України, частину закордонних російськомовних мешканців. Відповідно, коли заходить рекламодавець, то він бачить нашого «Антона» з аудиторією у 150 тисяч і «Антошу», у якого півтора мільйона. І він не звертає увагу на якість контенту, він всі свої рекламні «плюшки» віднесе цьому «Антоше», навіть якщо рекламодавець американський. Він дасть йому круті пропозиції, круті речі й гаджети, подорожі. І люди дивляться: «Антон» цікаво розповідає, але у «Антоши» круті речі й «плюшки». Ось через це ми маємо таких от крутих «чувачків». До того ж варто врахувати комплекс меншовартості [прим. «Комплекс меншовартості» — вияв непристосованої структури особистості, що страждає від відчуття переваги оточуючих над нею. Комплекс виникає внаслідок помилок чи невдач і суттєво впливає на поведінку людини]. Багато молоді ним страждає. Моїй дитині сім років, вона у нас виховується у проукраїнських засадах, книжки у нас українською чи англійською, фільми й мультики так само. Вона знає, що у нас на Сході йде війна, що там гинуть люди. У нас в оточені теж є ті, хто не повернувся. Вона знає що таке малювати для військових, писати їм листи, як це все переживати. І от час від часу я її ловлю на тому, що вона сидить і дивиться своїх російських дитячих блогерів. Питаю: «Надю, що це таке? Що за кацапізм?», а вона мені: «Ой, мамо, я більше не буду, але тут щось цікаве було». І тоді я починаю шукати їй українські, японські, американські відповідники, щоб переключити. І все це буде продовжуватися доти, доки тотальна більшість споживачів інформації не вивчить англійську так, щоб розуміти інформацію, яку нам кажуть з-за кордону. А все для того, щоб зрозуміти, що російське — насправді нецікаве, неоригінальне, вторинне. Адже безліч інформації англійською мовою є первинною і цікавішою, кращою й крутішою. Коли у нас блогери намагаються озиратися на російське для того, щоб відповідати якомусь образу, то виходить дурня. Перемагають ті люди, які не озираються на Росію, а дивляться вперед і зважають на те, що робиться у світі. А взагалі, я вважаю, що це просто треш. Коли приїжджає «ватяна курка» з порушенням українського законодавства, й виходить натовп її захищати й підтримувати. І ти думаєш: «Господи, ідіоти, що ж ви робите, ну ви ж озирайтеся на те, що у нас відбувається в Україні». Ось так у нас і живуть люди поза політикою.
Дар’я Бура: Питання-порада для хлопців й дівчат на Сході, які нас слухають: як не зійти з розуму у цьому всьому, що робиться?
Татуся Бо: Слухайте один одного, бережіть один одного. Іноді треба відійти на відстань, щоб почути. Не намагайтеся перекричати, зберігайте почуття гумору. І тримайтеся разом, ми з вами. Я завжди, коли зустрічаю людей у формі, прикладаю руку до серця і кажу: «Завдяки вам». Адже завдяки вам я можу спокійно взяти дітей на прогулянку, подивитися на сонячний Київ і радіти тому, що можу жити в мирному місті. А все це завдяки тому, що ви героїчно й мужньо утримуєте усе те, що там сидить на східному кордоні й намагається пролізти. Велике вам спасибі, дуже-дуже я вдячна всім і кожній!
