Колумбійські бійці ГУР взяли окупанта в полон: деталі операції
Як іноземців готують до української війни, чому навіть пілоти мають пройти піхотний досвід і як колумбійські бійці взяли в полон російського військового? Про це в ефірі Армія FM розповів «Кужума» — командир роти спеціального призначення Міжнародного легіону Департаменту активних дій ГУР МОУ. Військовий, який пройшов бої за Гостомель, Бучу, Мощун, Харківщину, прикордоння Росії та форсування Дніпра на Херсонщині, розповів про особливості роботи з іноземними добровольцями, їхню підготовку, мотивацію та нещодавню операцію, під час якої колумбійці захопили російського окупанта.
— Ви пройшли надзвичайно інтенсивний бойовий шлях: Гостомель, Буча, Мощун, Харківщина, прикордоння рф, форсування Дніпра на Херсонщині. Пройшли шлях від пойнтмена штурмової групи до оператора МК-19 і командира роти. Як цей досвід роботи на нулі в різних ролях допомагає вам зараз управляти людьми та ухвалювати командирські рішення?
— Під час виконання активних дій, коли я ще був звичайним оператором групи спеціальних дій, пойнтмен — це людина, яка веде групу, вивчає маршрут, основні перепони і так далі. Оператором МК-19 я був епізодично. Мав тренування, знав, як ним працювати, і виконував окремі завдання. Але головне, що я виніс із роботи на нулі, — це те, що, коли дивлюся на своїх підлеглих, я бачу себе або своїх бойових товаришів кілька років тому. Тому знаю, як із ними спілкуватися і яку задачу кому дати. Чи готовий сьогодні конкретний піхотинець до наступного завдання? Чи він ще залишився в попередньому, ще не відійшов від нього? Я знаю, що відчуває піхотинець у цей момент і як йому допомогти. Думаю, це найголовніше, що я виніс зі своєї піхотної роботи.
— Ви свого часу займалися рекрутингом. На що звертали увагу під час відбору кандидатів і як цей досвід вплинув на формування вашого нинішнього підрозділу?
— Коли я займався рекрутингом, ми фактично з нуля будували цей центр у нашому підрозділі. Для мене фундаментальним була дисципліна.Не секундне бажання. Людина сьогодні сидить, їсть печиво, п'є каву, дивиться відео, де штурмують посадку, і думає: «Як це круто, я теж хочу». Але це військова романтика, яка часто зайва. Таке секундне бажання швидко зникає. Людина приходить, проходить перший-другий день курсу молодого бійця — і вже каже: «Я хочу додому, я хочу до мами». Для мене важлива дисципліна. І це не про стройовий крок чи муштру. Це більше про готовність людини працювати тоді, коли сили закінчуються. Для мене завжди був важливий характер людини. Ми з першого дня пояснювали, що таке війна. Це не завжди весело і точно не завжди романтично. У більшості випадків — навпаки. І тобі постійно доведеться робити те, чого ти не хочеш.
— У вашій роті служать представники різних країн — французи, колумбійці, бразильці, поляки, італійці, українці. Які головні виклики виникають під час злагодження такого мультикультурного колективу? Як долаєте мовні та ментальні бар'єри?
— З досвідом я зрозумів, що найкраще працює, коли я, наприклад, сепарую французів від колумбійців. Одну задачу даю французам — суто французькій групі, іншу — колумбійцям. Так це працює набагато краще. Вони між собою краще спілкуються в побуті. Але я завжди доношу до них: на завданнях бувають моменти, коли вони міксуються, коли, наприклад, потрібна допомога колумбійській групі від французів. Я завжди кажу своїм людям: які б у вас не були стосунки на побутовому рівні, на завданні ми всі одна команда і маємо відпрацювати професійно.
— Якою мовою ви з ними спілкуєтеся?
— Англійською.
— І всі розуміють?
— Ні, не всі. Якщо хтось не розуміє, у мене є, наприклад, перекладач іспанської мови. Якщо француз знає лише французьку, у мене є інший француз, який знає англійську та французьку. Тому я можу говорити з ним. Можна міксувати.
— Як розподіляються ролі в підрозділі? Адже не всі іноземці безпосередньо штурмують. Хтось працює з БпЛА, хтось забезпечує підрозділ. Як відбувається цей відбір?
— У моїй роті всі без винятку, навіть діловод, повинні пройти хоча б одну піхотну задачу. Це мій принцип і мій погляд. Якщо людина хоче піти на БпЛА, вона має отримати піхотний досвід, щоб розуміти, що означає бути піхотинцем. І з досвідом я побачив: пілот потім краще працює на піхоту, якщо сам був у цій піхоті. Тому всі проходять піхотний досвід. Винятки — водії важкої техніки та пікапів, тому що це теж зараз унікальна і дуже небезпечна спеціальність.
— Наскільки швидко іноземні бійці адаптуються до українських тактичних умов? Чи доводиться перенавчати їх під реалії сучасної війни — FPV-дрони, «Мавіки», артилерію?
— Звичайно, вони з цим не стикалися. У нас підготовка займає мінімум три місяці, плюс ще місяць адаптації та злагодження в групах. Сьогодні ми проводимо тренування із застосуванням FPV-дронів, «Мавіків» і всього іншого, тому що це вже стало буденністю. Будь-яке злагодження і базова підготовка не відбуваються без цього. Допомагають і іноземці, які вже давно з нами. Вони пояснюють своїм новим колегам, що таке бойові дії в Україні, і допомагають їм адаптуватися.
— Буквально два тижні тому сталася цікава історія: колумбійські бійці вашої роти взяли в полон російського військового. Розкажіть детальніше про цей епізод.
— Підхід іноземців не відрізняється, тому що ми їх навчаємо. Українці навчають їх вести контактний бій. Вони воюють по-українськи. Тактика вже давно прописана і зрозуміла: зачистки бліндажів та інші дії. Перед цією операцією двоє військових Збройних сил України натрапили на так званий секрет із двох російських військових. Вони зайшли дуже далеко — фактично на рівень наших точок зльоту «Мавіків» — і просто спостерігали за рухом Сил оборони України. Наші військові натрапили на цей секрет і були вражені ними в дуже короткому та раптовому контактному бою, зазнавши втрат. Тоді поставили завдання моїй роті зачистити посадку. Точне місце перебування росіян було невідоме, але ми точно знали, що там є двоє противників. Я взяв колумбійців, тому що взимку вони вже працювали в цих посадках і дуже довго там перебували. Вони знали кожен куточок, кожну ділянку, розуміли мінування. Плюс це були досвідчені й умілі люди, які вже понад рік із нами, пройшли багато тренувань, повністю заряджені, мотивовані й знають свою роботу. Вони виконали все професійно. Це було під наглядом «Майка», я керував із пункту управління. Засобами FPV завдали удару по одній із нір, і, як виявилося, там були ці двоє росіян.
— Якою була реакція полоненого, коли він зрозумів, що його взяли саме колумбійці? Чи впливає присутність іноземних спецпризначенців на поведінку ворога?
— Одного нам вдалося знищити FPV-дроном, інший сховався. Мої хлопці пішли по цій посадці, знайшли бліндаж. Коли вони зайшли, реакція росіянина вже була фактично ніякою: у нього була розряджена рація, сів мобільний телефон. І ще зверніть увагу: на вихід він узяв із собою iPhone 17. Це дуже дивно.
— Певно, москвич.
— Можливо. Він, напевно, отримав першу контрактну зарплату і купив собі iPhone 17. Він був у розпачі, вже поранений. Пізніше на допиті я дізнався, що він навіть не чинив опору. Сказав: «Не було сенсу. Все одно мене завалили, тому я вирішив здатися в полон». Він трохи не розумів, що відбувається: іспанська мова, колумбійці. До речі, це було найлагідніше взяття в полон, яке я коли-небудь бачив. Колумбійці дуже лагідно до нього зайшли, без агресії, сказали: «Добрий день», потиснули руку, забрали автомат. Перше, що вони йому запропонували, — покурити. А вже потім почали надавати допомогу.
— Представники ГУР зазвичай не розповідають подробиць операцій. Ви — один із небагатьох, хто може розкрити окремі деталі. Якщо говорити особисто про вас, який ваш найяскравіший спогад зі служби — з того, про що можна розповідати?
— Найкрутіша і водночас досить трагічна та важка операція в моєму бойовому досвіді — це штурм лівого берега Дніпра. Досить довго ми намагалися це зробити. Було багато спроб, і це було надзвичайно важко. Водночас це було круто, тому що це нестандартна операція для Збройних сил і навіть для нас. Чому трагічно? Тому що я втратив там багато друзів. І що я виніс із цієї операції для себе, коли вже почав командувати: ми маємо враховувати кожну деталь, навіть найменшу. Тому що в подальшому це може коштувати життя моїм хлопцям.
— Що для вас є найважливішим маркером довіри між українським командиром та іноземним бійцем безпосередньо під час виконання бойового завдання? І яка мотивація іноземців воювати в Україні — гроші?
— Ні, не для всіх. Для меншості — гроші, для більшості все-таки боротьба за правду і добро. Маркер поваги — насамперед командир має щиро ставитися до іноземців. Показати, що йому не все одно на них, що він не ставиться до них як до звичайних юнітів, яких можна просто витратити для виконання якоїсь задачі. Ти маєш щиро поважати їх, питати, як у них справи, допомагати з їхніми справами, цікавитися їхнім життям, відчуттями тощо. Маєш поважати їхню думку. Водночас вони також мають поважати тебе і виконувати те, про що ви домовилися. Ми вкладаємо в них час, гроші, нерви. Бувають випадки, коли людина п'ять місяців із шести тренується, отримує зарплату, харчується, а потім каже: «Все, я не хочу». Так не працює. Але з досвідом уже розумієш, що таких людей видно практично з самого початку.
— І наостанок наша традиція: що хотіли б передати побратимам, посестрам і всім воїнам, які зараз нас слухають?
— Я хотів би передати привіт усім воїнам, усім воїнам Збройних сил і всім воїнам нашої структури. Тримайтеся, хлопці. За нами правда, за нами добро і обов'язково буде перемога.