Мене обміняли, коли я вже був у комі, — Артур Реутов, військовий ЗСУ

"Я після полону повернувся до Українського війська, бо мене навчили одному закону, якого я буду дотримуватися до кінця життя — Ніхто крім нас!". Історію своєї служби та полону в етері Армія FM розповів Артур Реутов, тимчасово виконуючий обов'язки командира роти ударних безпілотних авіаційних комплексів 237-го окремого батальйону безпілотних систем 7-го корпусу ДШВ.

Коли ви стали військовим. Коли долучилися до українського війська?

У 2019 році, мені було 19 років, я виявив бажання піти до лав Збройних Сил України, захищати нашу країну. І я підписав контракт. Пройшов тяжкий шлях від солдата до сержанта, і на даний момент вже без п'яти хвилин офіцер.

А що тоді вас спонукало у 2019 році, що вплинуло на вас?

На мене вплинуло те, що я хотів, щоб наша країна жила добре, не бачила війни, щоб мої діти, які будуть в майбутньому не побачили те, що бачимо ми.

Про бойові задачі, які вам випало виконувати. Я думаю, що у 2019 році вони могли бути одними, але з початком Великої війни дуже сильно змінилися. Розкажіть про цей досвід, будь ласка.

Бойові задачі, на той час, коли я пішов на контракт, були такого характеру оборонного більше. Але вже з початком широкомасштабної війни довелось виконувати задачі безпосередньо перепризначеного підрозділу. Це саме штурмові дії, зачистки, диверсійні дії.

Зараз ваш підрозділ виконує бойові задачі. На якому напрямі ви перебуваєте?

Ми перебуваємо на одному із найтяжчих напрямків — на Покровському напрямку. І виконуємо задачі зі знищення живої сили противника та техніки засобами безпілотних літальних апаратів.

Артуре, дозвольте, вас спитаю про ту подію, яка спіткала вас дуже несподівано і вплинула на ваше життя і ваш світогляд — про полон. Можна про це поговорити з вами?

Ми виконували завдання у травні 2022 року, виконували завдання на одному із напрямків і мій підрозділ потрапив в оточення. Нас було небагато і сили противника були занадто великі проти нас. Ми кілька діб тримали оборону і вийшло так, що коли вже не було можливості утримувати, я як командир на той момент, головний сержант взводу і ТВО командира взводу, прийняв рішення відходити, але перед цим я відправив свій особовий склад з пораненими в тил, а сам залишився на позиції викликати артилерію по координатах. Ну і думав, що вийду, але трохи не вийшло.

Ви так з гумором про це говорите, насправді це дуже страшні події, які вам випало пережити. Розкажіть, будь ласка, де вас утримували і які умови з того утримання можна назвати найкращими, а які найгіршими?

Мене утримували в кількох локаціях, це був і сам Донецьк, там у них є гауптвахта, я там пробув 3 місяці, потім Оленівка, я там пробув 1,5 місяця. Ну і після Оленівки, коли був сумнозвісний барак 200, нас після цього вивезли в росію, у волоградську область російської федерації.

Якщо говорити про ті умови, в яких ви перебували, дійсно, де можна було почуватися, ну принаймні хоч якось?

Умови десь були кращі, десь були гірші, але в самій росії, де я пробував більшу частину свого полону, це були не людські умови. Таких умов я у нас в принципі в Україні не бачив.

Можна спитати трошечки конкретики? Тобто, що на вас вдягали, де ви спали, де ви перебували?

Після того як нас вивезли в росію, перший час ми ходили у тому одязі, який на нас був при потраплянні в полон, після чого нас перевдягнули. І з перших же днів, після приїзду в росію на нас застосовували фільтрацію, як вони називали це. Фільтрацію застосовували до всіх, без різниці, хто ти солдат, сержант, офіцер, контрактник, мобілізований, цивільний. Фізичне насилля, тортури, електрошокери, прийомку, все це вони застосовували.

Що таке прийомка?

Прийомка — це коли тебе перевозять з точки в точку і на кожній зоні тебе приймають, б'ють. Повний огляд всього, фізичне насилля, моральне насилля, електрошокери, тобто зустрічають, знайомляться з тобою, якщо так можна сказати.

Що було найстрашнішим у цих тортурах?

Це застосування всіх фізичних насильств на геніталіях, на всіх частинах тіла, електроскоби, палки. Після чого найстрашніший момент для людини — це голод. Вони не годують спеціально. Я сидів в одиночній камері 1,5 року і мене не годували 2 тижні.

Артуре, а в цих надважких умовах протягом тривалого часу, що давало вам, можливо, певну надію, що ситуація зміниться, що все буде добре?

Коли я вчився, проходив всю цю інформацію. Взагалі, що і як відбувається при потраплянні в полон, які з нами проводять дії. Я до цього був готовий. Ну і морально я себе тримав, що все буде добре. Я думав про сім'ю і навіть в полоні відкрив якісь свої таланти — почав писати вірші.

Як ви писали вірші, на чому?

У мене не було можливості мати паперу і якусь ручку чи олівець. Більшість віршів я писав в своїх думках, потім я примудрився відірвати зі стіни шматок штукатурки і на чорному кахлі в туалеті писав вірші. Запам'ятав рядки і у голові все це в мене зберігається. Також пишу зараз книгу і вірші стихії думаю видати.

Ну і я не можу не спитати про ті речі, які зараз актуальні для українського суспільства. Ось вчора відбувся перший в новому році обмін полоненими, я думаю, що ви про це чули так само. Ваші особисті враження, коли ви повертаєтесь на рідну землю, скажімо так, де вас чекають, де вас люблять, де вас шанують. Що тоді відчувалося?

Я вам скажу, я тоді нічого не відчував, я в той момент був в комі просто. Я був у комі, взагалі, в прямому сенсі. У мене був некроз шлунку, який я заробив за ці роки неправильного харчування. Через це у мене пішов некроз шлунку, рак кишківнику. І я впав в кому прямо у росії, і мене так поміняли.

А потім була реабілітація вже в Україні, скільки часу на це пішло?

Мене поміняли 6 травня, а у свідомість я прийшов десь тільки в середині липня.

І після такого пережитого, після таких подій, які важко словами описати, ви повернулися в Українське військо. Чому?

Тому що, коли я прийшов у 2019 році в армію, мене навчили одному правильному закону, якого я маю дотримуватись, і я буду до кінця життя його дотримуватись — Ніхто крім нас!

Тобто, це навіть не жага помсти, це просто відповідальність за свою країну, так?

Так, так. Ну, жага помсти, це вже друге. Ну, не без того, як то кажуть.

Ви казали, що без п’яти хвилин офіцер. Чого прагнете досягнути в Українському війську, як військовий? Чого хотілося б?

Так, я стану офіцером. Але хоч я і стану офіцером, я завжди буду сержантом. Мені ближче бути з особовим складом, ніж сидіти в штабі.