Зараз в ефірі:

«Ми маємо бути готовими в межах тероборони захищати країну», - заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич

22.02.2022
«Ми маємо бути готовими в межах тероборони захищати країну», - заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич

Про свій перший бій в Іловайську, чому його разом із братом вважали зниклими безвісти і як вони в день народження тата вийшли на зв'язок та про борщ, зварений під час артобстрілів, — в ефірі передачі «Акцент на військо» розповів колишній керівник спецпідрозділу Світязь, а нині заступник голови Національної поліції України Олександр Фацевич.

 

 

 

Катерина Даценко: Олександре, Ви служили в 79-й окремій аеромобільній бригаді, а потім залишили військову службу. Чому вирішили не продовжувати контракт?

Олександр Фацевич: ЗСУ — це була моя мрія. Я прослужив 5 років за контрактом, все подобалося, але матеріально було важко, тож я вирішив спробувати себе в цивільному житті у 2012 році. Але на «гражданці» виявилося не так все добре, тож я планував поновитися на службі.

Катерина Даценко: Розкажіть, яким на той час був стан української армії?

Олександр Фацевич: Хочу зазначити, що за час моєї служби – від посади командира взводу до виконувача обов’язків командира роти – жодного року не минуло без залагодження відділень, рот, взводів. Були бойові стрільби, ротні тактичні навчання. Звичайно, було й поточних багато різноманітних завдань, і самі ми в казармі робили ремонти, намагалися підтримувати матеріальну базу. Але на моїй пам’яті багато навчань та поточних занять. Керівництво нашої бригади давало можливість офіцерам вдосконалюватися. Звичайно, хотілося більше. Можливо, ми готувалися не до тієї війни, яка нас очікувала, але це ж все пізнається вже під час війни. Тому я б не сказав, що тоді в 79-й бригаді все було погано.

Катерина Даценко: Якщо порівнювати армію за часів Януковича і сучасну українську, які прослідковуються зміни?

Олександр Фацевич: Загалом не порівняти боєготовність тоді й зараз. Звичайно, хочеться кращого, але не завжди вистачає фінансування. Наприклад, ми нині співпрацюємо дуже щільно зі Збройними Силами України. Навіть на наступному тижні у нас плануються навчання на інструкторів ЗСУ. На армійських майданчиках будуть готувати наших гранатометників, снайперів, патрульних, спецпризначенців. Ми маємо бути готовими в межах тероборони захищати країну.

Катерина Даценко: У 2014 році Ви повернулися на службу, але вже не в ЗСУ, а в поліцію. Чому ухвалили таке рішення?

Олександр Фацевич: Коли я закінчив службу за контрактом, влаштувався на роботу в Волинський військовий ліцей викладачем та офіцером-вихователем. До речі, дуже багато моїх вихованців потім пішли у відомчі виші. Але у 2013 році я все ж вирішив повернутися в 79-ту бригаду. Пройшов усі перевірки, і військкомат спрямував мої документи у Генштаб. А коли почалися бойові дії, я не міг піти за призовом, бо чекав підписання наказу. І тут мені запропонували йти командиром у добровольчий батальйон, який я мав створити з нуля — я погодився. Я знав, що маю бути на війні, і прагнув потрапити туди якнайшвидше. Через півтора місяця після того, як ми набрали 40 осіб та пройшли тренування, ми вирушили в зону АТО.

Катерина Даценко: Коли саме і куди Ви вирушили на першу ротацію?

Олександр Фацевич: В серпні 2014 року ми вирушили на перше завдання під Ясинувату. Там тоді точилися сильні бої, а ми мали зайти для зачищення території. А перший бій «Світязя» відбувся в Іловайську.

Катерина Даценко: Які завдання виконував «Світязь» як спецпідрозділ?

Олександр Фацевич: Спеціальні міліцейські завдання. Хоча насправді ми виконували завдання і в першому ешелоні, бо тоді сил будо недостатньо, щоб перекрити кожен клапоть території армійцями. Тож ми іноді виконували завдання і піхотинців.

Катерина Даценко: Коли Ваша рота потрапила у Вуглегірськ?

Олександр Фацевич: Після Іловайська моїм завданням було знову сформувати підрозділ. Восени ми доукомплектувалися, мали вже більше техніки від Міністерства, волонтери нам навіть передали БТР. Нас спрямували в середині грудня у Вуглегірськ, щоб поміняли спецпідрозділ Дніпропетровської міліції. Тут ми виконували не тільки військову функцію, а й свою основну, адже багато людей зверталися по допомогу. А потім у січні 2015 році почалися бойові дії, бо Вуглегірськ був дуже вигідним плацдармом для наступу. Нашим завданням було облаштувати інтернат і будинок культури в центрі міста для оборони. Також ми коригували вогонь. Коли зв'язок із військовими зник, вийшла на мене протитанкова батарея і ми разом тримали оборону тільки завдяки артилерії. Мене зв’язували з керівником артилерії сектору, і ми давали коригування, бо росіяни танками вже по суті заходили на нашу територію. Тож треба було викликати вогонь досить близько від себе. На третій день ми вирішили викликати вогонь на себе, але вийти до обстрілу. Мої люди знали, що робити, паніки не було, всі залишилися живими. І це для мене головне, особливо після того, як загинули 7 побратимів в Іловайську.

Катерина Даценко: Розкажіть, як Ви потрапили на службу в патрульну поліцію?

Олександр Фацевич: Коли ми вийшли з оточення, отримали наказ висунутись у Київ для нагородження особового складу. Мені запропонували очолити патрульну поліцію, яку ще тільки планували створювати. Спершу я відмовився, та потім вирішив спробувати пів року і якщо не сподобається, то повернутися назад. Відтоді вже минуло вісім років як я в поліції.

Катерина Даценко: Чи змінила Вас війна і як саме?

Олександр Фацевич: Я став сентиментальнішим і дуже близько беру все до серця. Здоров’я поки що не надто турбує, хоча в Іловайську я дістав контузію, а під час виходу з міста — поранення. Звісно, болячки вилазять, але, напевно, більше від нервів. Звичайно, я змінився, але не скажу, що в гірший бік. Я знаю, що робити на своїй посаді. І, зокрема, під час активізації бойових дій, я знаю, що робити підрозділам поліції.

Катерина Даценко: Який у Вас найгостріший спогад з війни?

Олександр Фацевич: Їх дуже багато. Можна щодня згадувати, що там було. Але, звісно, пам’ятається перший бій, особливо емоції побратимів та й свої власні. Наш перший бій був 24 серпня, на День незалежності. Ми відбили один із блокпостів і звільнили частину Іловайська. А на наступний день потрібно було їхати забирати хлопців з-під обстрілів. Також не забути борщ, зварений в підвалі вагонного депо Іловайська. Ми вже кілька днів перебували в депо голодні і без води, адже в місто зайшло багато сил ворога і почалися артобстріли, зокрема з «Ураганів». І тут хлопці знайшли продукти — це було незабутньо. Це було за день до виходу звідти, 27 серпня. Про обстріл колони не хочеться згадувати. Також відбулася пам’ятна зустріч із рідним братом. Ми з братом зникли безвісти 31 серпня: він під час боїв в Оленівці, а я — в Іловайську. Він дістав поранення і 30-го з Розівки зі шпиталю його забрали, а наступного дня туди приїхав я з Червоним Хрестом, який забрав нас з Іловайська. Лікар був здивований: «Ми ж тебе вчора непритомного відправили?» Він прізвище запам’ятав. І 31 серпня, на день народження батька, ми обоє вийшли на зв'язок.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток