Ми маємо створювати механізми захисту армійців, які повертаються з війни, — Герой України Олександр Порхун

Ми маємо створювати механізми захисту армійців, які повертаються з війни, — Герой України Олександр Порхун

Про захист Донецького аеропорту, завдання бойових підрозділів та роботу в Міністерстві у справах ветеранів в ефірі Армія FM розповів Герой України, заступник міністра у справах ветеранів Олександр Порхун.

 

 

 

 

 

Катерина Даценко: Ви пішли на війну як професійний військовослужбовець. Розкажіть про свій бойовий досвід…

Олександр Порхун: Я був кадровим військовим. Кар’єру розпочав командиром взводу 3-ї аеромобільної роти 13-го окремого аеромобільного батальйону 95-ї бригади в 2008 році. А війну зустрів командиром 2-ї аеромобільної роти 13-ї окремого аеромобільного батальйону 95-ї бригади.

Катерина Даценко: Розкажіть про свою першу ротацію?

Олександр Порхун: Нас підняли по тривозі наприкінці січня 2014 року. В лютому ми були в пункті постійної дислокації: оцінювали обстановку і готувалися до майбутніх дій. 8 березня особовий склад 13-го батальйону двома літаками було перекинуто на полігон «Широкий лан», а решта на військовій техніці здійснила марш у пункт постійної дислокації, що в Житомирі. Після короткого бойового злагодження вже всередині березня ми вирушили захищати рубежі у кримському напрямі. Перший батальйон 95-ї бригади – Чангар і Арабатську стрілку, а один із взводів мого підрозділу відповідав за охорону та оборону Каховського водосховища. Пізніше ми отримали завдання взяти під охорону та оборону всі маяки від Бердянська до Мелітополя. Це завдання ми виконали до середини квітня, і тоді ми зрозуміли, як стрімко розгортаються сили незаконно створених формувань.

Катерина Даценко: Які завдання стоять перед десантними групами під час виконання операцій?

Олександр Порхун: Здебільшого це аеромобільно-ударні, аеромобільно-рейдові і просто аеромобільні дії. Це виконання завдань на гелікоптерах або застосування повітряного десанту. Десантники виконують ті ж завдання, що й солдати з інших родів військ, але ми можемо це робити і повітряним способом.

Катерина Даценко: Коли ви поїхали на оборону Донецького аеропорту і скільки у вас було ротацій?

Олександр Порхун: Частина моїх людей на першу ротацію полетіли 25 травня 2014 року. Було сформовано 3 групи, які в базовому таборі 95-ї бригади (на той час гора Карачун) отримали завдання 3 гелікоптерами здійснити переліт і десантуватися в аеропорту. Протягом 3 днів ми заводили туди головні сили. Мій підрозділ отримав наказ 13 січня 2015 року прибути в Тоненьке за 5 км від Донецького аеропорту. Переді мною стояло завдання пробитися через Піски до пожежного депо і зайти в старий термінал, який залишився під нашим контролем. Із 14 по 22 січня ми намагалися пробитися до наших хлопців. До пожежної вежі ми не дійшли, тому що сили противника переважали. Там були задіяні, окрім мого підрозділу, ще перший батальйон 30-ї бригади, перший батальйон 70-ї бригади, 2-й батальйон 81-ї бригади. Ми зрозуміли, що до хлопців треба пробиватися і їх виводити. Але всі наші спроби були марні, адже підходи були заміновані і противник нас зустрів жорстко. У тому бою загинули троє моїх хлопців. Ми відійшли. Новим завданням було взяти під контроль шахту «Бутівка», с. Спартак, підірвати Путилівський міст і спромогтися зайти в Донецьк. Нам допомагали 4 чи 5 танків, які прорвалися та підірвали міст. Але коли хлопці відходили, то заблукали в Спартаку: хтось попав у полон, хтось повернувся пішки.

Катерина Даценко: Ви були учасником операції по Савур-Могилі, про яку багато пишуть. Розкажіть про ті події...

Олександр Порхун: На той час 72-га бригада взяла під контроль 370 км – це кордон України з Росією. Туди були перекинуті сили 1-го і 2-го батальйону, 24-та бригада, 79-та бригада в складі майже двох батальйонів. Вони потрапили в оточення. Спочатку їм доправляли харчі і боєприпаси повітрям, але потім ми почали втрачати літаки. Вороги зі своєї території розстрілювали наші позиції з різних видів артилерії. Ми розуміли, що вони провокують нас відкрити вогонь у відповідь. Тому було вирішено пробитися до хлопців і створити умови, щоб вони змогли перейти на нашу територію. Операція розпочалася в 20-х числах липня 2014 і закінчилась всередині серпня. Почався рух на непідконтрольні території, до Савур-Могили. 5-та бригада ввійшла в Шахтарськ і Торес і виконала своє завдання.

Катерина Даценко: У 2015 році ви отримали звання «Герой України». Які були ваші емоції?

Олександр Порхун: Цим званням, із врученням ордена «Золота зірка», був відзначений мій підрозділ. Я їм дуже вдячний, бо розумів, що без них ми б не досягли таких результатів. Я ухвалював рішення, а вони їх виконували. На мені відповідальність - на них виконання.

Катерина Даценко: Коли ви звільнилися у 2017 році, чи важко було повертатися до цивільного життя?

Олександр Порхун: Я звільнився за станом здоров’я. Погіршувалося самопочуття через отримані раніше поранення, тому вирішив, що треба трохи відпочити. Проблем із переходом у мене не виникло. Були свої проєкти, в які я вкладав всі сили і душу.

Катерина Даценко: Зараз ви працюєте в Міністерстві у справах ветеранів. Яким напрямом опікуєтесь?

Олександр Порхун: Під моїм керівництвом соціальний директорат, створений з експертних груп, які відповідають за житлові програми, соціальні і надання статусів учасників бойових дій, а також виплату одноразової грошової допомоги під час отримання інвалідності або загибелі воїнів добровільних угруповань. Також я займаюся формуванням громадянської ідентичності, а також патріотичним і військово-патріотичним вихованням. А ще це меморіальні роботи: функціонал державних нагород і створення військово-меморіального кладовища.

Катерина Даценко: Що значить оборона Донецького аеропорту особисто для вас і загалом для України?

Олександр Порхун: Я втратив там 3 своїх хлопців, але ми показали ворогу, що можемо витримати вогонь і, попри втрати, будемо свою землю захищати до останньої краплі крові. Там ти не думаєш, що загинеш - ти думаєш, як зробити так, щоб твоя родина знаходилась у мрії. Ми повинні шанувати воїнів, які захищають нас, маємо створювати механізми захисту армійців, які повертаються з війни.