Михайло Драпатий: "Ніколи не ставив на меті – боротися за медалі, ордена, нагороди. Найвища нагорода – це подяка простого українця"
Легендарне відео, де БМП української армії проривалася через сепаратистські блок-пости в Маріуполі облетіло увесь світ. Керував однією з них командир 2 батальйону 72 бригади Михайло Драпатий. Сьогодні він командир 58 ОМБр і в програмі "Поліграф" на Армія фм розповів про звільнення стратегічно важливого міста. А також про операцію липня-серпня 2014 року на державному кордоні України з Росією, коли підрозділ Михайла опинився в оточенні. З одного боку вогонь вели сепаратисти, з іншого - з території РФ українські війська обстрілювала російська артилерія. Але Михайлові Драпатому вдалося вивести з оточення з-під Ізвариного понад 260 чоловік.
Яна Холодна: Михайло, розкажіть, які завдання виконувала 72 бригада перед тим, як 9 травня здійснила прорив в місто Маріуполь?
Михайло Драпатий: Мій підрозділ знаходився біля Маріуполя і виконував завдання біля так званого «кризового району». Ми мали не допустити ввезення-вивезення заборонених речовин, зброї, боєприпасів, запобігти надходженню сепаратистів. Фактично, була задача – стабілізації ситуації і недопущення порушень.
Дар’я Бура: А ви знала яка ситуація в місті, як налаштовані місцеві мешканці, в якій кількості ворожі війська, що там взагалі відбувається?
Михайло Драпатий: Загалом ситуацію не знали, але знали, що там є проросійськоналаштоване населення, яке зробить все, щоб вивести з-під контролю місто і зробити все, щоб було вигідно їм.
Яна Холодна: Що відбувалося з Маріуполем у той час, коли були окуповані інші міста, як там розвивалася ситуація?
Михайло Драпатий: Основна задача тоді була, не лише нашого підрозділу, - на високому рівні не допустити втрату такого важливого об’єкта як Маріуполь. Адже це найбільше місто Донецької області і там є вихід до моря.
Яна Холодна: У вас було завдання – звільнити заручників, які на той час були у міськвідділі міліції. Але, за великим рахунком, це справа СБУ або поліції. Чому залучалася армія і чи не виникало таких питань в особового складу?
Михайло Драпатий: Мабуть, не було на кого покласти таке завдання, окрім ЗСУ. Це було правильним рішенням – відправити мене і моїх людей на звільнення тих, кого заблокували.
Яна Холодна: Чи було у вас на той момент розуміння, що фактично почалася війна?
Михайло Драпатий: Мій підрозділ на той час знаходився в зоні АТО близько місяця. І після подій у Слов’янську, після активного застосування зброї, вже розуміли, що миру мало, а ближче до війни.
Яна Холодна: З яким настроєм ви себе відправлялися в Маріуполь?
Михайло Драпатий: Відверто кажучи, і в мене, і в моїх підлеглих була маленька боязнь не від того, що ми відправляємося на задачу, а від того, що це перше бойове завдання. Але, жоден військовослужбовець батальйону не відмовився, всі виконували завдання впевнено. Не було такого: «не можу», «не буду», ми не боялися якогось блокування проросійськи налаштованим населенням.
Дар’я Бура: Яка ситуація була в місті, чи проявляли себе якось ті, хто не підтримував Росію?
Михайло Драпатий: Ситуація була дуже напружена і неконтрольована. Місцеве населення під впливом проросійських сепаратистів було дуже вороже до нас налаштоване. Це відчувалося і по гаслам, які вони нам кричали, і камінням кидалися, і вели вогонь за стрілецької зброї при вході в Маріуполь моєї групи.
Дар’я Бура: Чи зовсім не було тих, хто вас підтримував з місцевих?
Михайло Драпатий: Основна маса цього не висловлювала. Звичайно, були люди, які бажали не допустити окупації свого міста і тих порядків, які зараз на тимчасово окупованих територіях.
Яна Холодна: Як вам, все ж, вдалося звільнити заручників в Маріуполі?
Михайло Драпатий: Після того, як ми прибули до вказаного об’єкта, виконали комплекс заходів. Звісно, ми це робили не самі. Не можна не згадати про ті підрозділи, які брали участь, все було у взаємодії. Коли будівля почала палати, приїхали пожежники і по їхнім драбинам вдалося звільнити людей. Після цього ми організовано здійснили відхід. А подальшу зачистку і дії виконували інші підрозділи, але вважаю, що ключовий момент у даній ситуації зіграли Збройні сили, які довели рішучість дій.
Яна Холодна: Як ви наважилися на той легендарний прорив на БМП через сепаратистські барикади?
Михайло Драпатий: Коли мені механік-водій доповідав, що перед нами барикади більші метра у висоту, питав, що робити, а я сказав, що беремо штурмом. Це відео облетіло весь світ. І вони (росіяни) не дочекаються.
Дар’я Бура: Що було важче морально – зайти до міста, повного сепаратистів, які чинять опір, чи потім вийти, залишивши це місто?
Михайло Драпатий: Ми місто не залишили, а зайняли вихідні позиції і продовжили виконувати завдання інші підрозділи. Потім трошки важче було усвідомлювати те, що ми здійснили. Оцінюєш обстановку, яка могла скластись негативно для нас, можливість втрат…
Яна Холодна: Коли Маріуполь був звільнений, чи змінилося ставлення місцевих людей?
Михайло Драпатий: Звичайно. Люди побачили, що прийшли не «карателі», а ми прийшли з миром. І зараз ми бачимо який Маріуполь. Відчуваю гордість, що внесли свою частку у виконання такого важливого завдання.
Яна Холодна: Що було після Маріуполя?
Михайло Драпатий: Далі було завдання – перекрити державний кордон, яке ми виконували до того часу, коли обстановка переламалася. Ми отримали завдання перекрити шляхи ввозу сепаратистам озброєння, в’їзду техніки, боєприпасів. Але в подальшому почалися масовані обстріли з території РФ і шляхи сполучення до нас були закриті, все обстрілювалося, мінувалося. І ми опинилися заблокованими.
Дар’я Бура: З одного боку по вам стріляли озброєні сепаратисти, але ви могли їм дати відсіч, а з іншого – стріляли з території Росії, куди ви не могли стріляти. Але, чи теоретично була можливість змінити цю ситуацію?
Михайло Драпатий: Пройшов час і судити чи спрогнозувати ми не можемо. Якби ми мали успіх, можливо на нашу території відкрито увійшли б російські регулярні війська.
Яна Холодна: Чи розуміло керівництво, що Росія готує наступ?
Михайло Драпатий: Я такої інформації не мав, але навіть якщо не наступ, то вогневий вплив вони на нас здійснювали постійно. Але, окрім нас, там були заблоковані і інші підрозділи 79 бригади 24-ої і завдяки постійній співпраці з ними, ми й мали змогу вийти.
Яна Холодна: Це був липень-серпень 2014 року, таких страшних боїв ваш підрозділ не переживав, вам як вдавалося підтримувати хлопців?
Михайло Драпатий: Не тільки мені, а й моїм молодшим командирам, які завжди були на місці, які не ховалися в бліндажі, і інші підрозділи нашої бригади, які цікавилися і піклувалися, розповідали, що планується обстріл. Люди бачили те, що управління не втрачене. Була постійна підтримка з боку старшого командування. Зробили все, щоб зберегти нас і виконати задачу з максимальною ефективністю.
Дар’я Бура: У вас, як в командира, завжди питають, як ви налаштовувати особовий склад, а як ви з собою справлялися?
Михайло Драпатий: Це відповідальність за інші людські життя, за життя підлеглих. Тому, зобов’язаний виконати все, щоб зберегти людей. Це і було мотиваційним фактором щодо налаштування самого себе.
Яна Холодна: Як ви для себе прийняли рішення виходити з оточення, незважаючи на те, що ви постійно були під такими масованими обстрілами?
Михайло Драпатий: Один з командирів підрозділів нашої бригади зіграв, я вважаю, важливу роль. Наше рішення було затверджено старшим командиром і ми вирішили, що підемо на прорив на зустріч до наших підрозділів, а далі, зорганізувавши взаємодію, будемо прориватися далі.
Яна Холодна: Скільки часу вам знадобилося, щоб організувати цей вихід?
Михайло Драпатий: До часових показників не будемо прив’язуватися, але коли дозволила обстановка, все було продумано – хто прикриває, в якій черговості хто виходить.
Дар’я Бура: А коли відбувся цей ключовий момент, що потрібно приймати таке рішення, інакше буде щось незворотнє?
Михайло Драпатий: 6-7 серпня. Якби ми продовжили наше перебування в тих районах, втратили б значно більше особового складу і техніки. Такі склалися умови, нам була одна дорога.
Яна Холодна: Цей ваш ризик був виправданий, ви тоді вивели 260 бійців тільки свого батальйону і більше 30 одиниць техніки. Три доби ви йшли, більше 160 кілометрів, весь час під обстрілами, були розтяжки, засідки… Як це все витримати?
Михайло Драпатий: Можливо, був ризик, але, як показав досвід, він був виправданий. Ми йшли з максимальною безпекою, організовували дорозвідку місцевості, щоб не натрапити на засідку чи заміновану ділянку. Відповідальність була велика, але жоден не сказав, що не піде чи боїться. Люди повірили, люди зробили.
Яна Холодна: Сьогодні ви командир 58 ОМБр, розкажіть трошки про цю бригаду.
Михайло Драпатий: Насамперед, 58 бригада для мене – моя військова родина, військова сім’я. Я це завжди говорив своїм підлеглим. Те, що нам вдалося зробити спільно з моїми колегами – це потужний колектив, який омолодився, набрався досвіду, злагоджується постійно. Це дорога для мене частина. Якщо раніше мріяв очолити одну з бригад, в якій проходив службу, то зараз свою велику родину не хочу нікому віддавати. Люди вірять в мене, я вірю в людей і для мене найвища цінність – це особовий склад, який проходить службу в 58 бригаді.
Яна Холодна: Чи ваш бойовий досвід допомагає вам у командирському управлінні?
Михайло Драпатий: Звичайно, допомагає. Як-то кажуть: «Краще вчитися на помилках чужих». Ми вчимося, помилок робимо мало, навчилися приймати правильні рішення.
Яна Холодна: Ви нагороджені орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеню, а ще маєте волонтерську відзнаку «Народний герой України», що для вас ці нагороди?
Михайло Драпатий: Ніколи не ставив на меті – боротися за медалі, ордена, нагороди. Найвища нагорода – це подяка простого українця за те, що ми робимо для нашої незалежності і недоторканості нашої держави. Добре слово багато чого варте.
