Найперше — це інформаційна війна, — Олександр Клименко

Найперше — це інформаційна війна, — Олександр Клименко

Олександр Клименко — фотограф-документаліст, фоторепортер газети «Голос України». На початку 90-х він документував миротворчу діяльність Збройних Сил України — у Косово, в Придністров'ї. З початку війни на Донбасі знімає події на сході України. У 2014-му був поранений під час Революції Гідності від розриву гранати. Після операції та реабілітації Олександр Клименко повернувся до своєї роботи. Видав фотокнигу Фронтовий альбом.

 

Які військові конфлікти вразили вас найбільше?

Олександр Клименко: Вперше я був у Придністров’ї, але так швидко — 1 день. А потім, у лютому 94-го були в Сараєві. Цей візит мене дуже вразив: зруйновані будинки і так далі. До того ж хмурна погода, мжичка, це було якраз 9 лютого. Люди насуплені, похмурі ходять вулицями. У мене є фото: везуть дитячий візочок, а там не дитина, а якісь продукти лежать. Так мене тоді це вразило. Ніколи не думав, що побачу таке на Донбасі. На Донбасі, мені здається, ще страшніше, тому що це своя країна. Потім у 1997 році був у Мостарі. Там є така вулиця Церковна — повністю розстріляна, всі будинки посічені кулями. Ось такі картини в мене були до того, як я побачив це в нас.

Як для вас розпочалась війна на Донбасі?

Олександр Клименко: Це якийсь театр абсурду. Для мене він досі триває. Якщо в Югославію чи Африку ти вилітаєш, то знаєш, що повернешся додому, в  спокійне життя. І раптом, коли починається війна, я не знаю, як це пояснити, — це дуже тяжко і гіркою. Я кажу це щиро. Ще й від кого — від Росії такий ніж у спину. Війна для мене почалась 2 травня 2014 року. Тоді під Слов’янськом збили 2 вертольоти Мі-24. Із шести членів екіпажу загинуло п’ять. Я їх знав усіх. З кимось ближче роззнайомитись, з кимось не так. Ці люди для мене були якимось повітряними богами. Вони були аси. На навчаннях був із Сергієм Руденком. На Житомирському полігоні він щось таке витворяв, його потім відсторонили від польотів, але сказали, що такі люди нам потрібні. Там були й Олександр Слобода та Руслан Плоходько, з якими я бачився також у Конго. І ця випадкова зустріч дуже дорога для мене. 2 травня їх збили, але один залишився живий. Потім його визволив з полону. Ось так, дуже гірко почалась війна

Які під час роботи були емоційно важкі моменти?

Олександр Клименко: А найгірше, коли ти знаєш військовослужбовця, з ним бачився, а потім приїжджаєш в Київ, і тобі дзвонять, що він загинув. Так було кілька разів, це погано.  Пригадуються й моторошні моменти. Одного разу ми з колегою Людмилою Коханець потрапили під обстріл з «Градів». Коли забігли в першу-ліпшу глиняну хату, почався мінометний обстріл. Забігли в будинок напроти, вже бетонний, але снаряди продовжували падати. Тоді здавалося, такі відчуття були, що краще загинути десь у бою, під кулями бігти, ніж так вмерти. Хотілося втікати не зупиняючись. Так було лише раз. Врешті ти звикаєш, залазиш у погріб і вже не так страшно. Але той сильний обстріл я дуже запам’ятав.

Чи потрібні журналісти на війні?

Олександр Клименко: Звісно, люди повинні знати, що там робиться. На жаль, в Україні війну розуміє той, хто там був, хто втратив рідних, близьких, друзів. Я чув таку фразу: там воюють для того, щоб в Києві не знали, що таке війна. Насправді воно так і є, але все ж хотілося б, щоб всі знали і допомагали. Я тиждень як повернувся і розумію, що зараз мої друзі там — в окопах, в бліндажі, де зовсім інші умови життя. Можливо, в них зараз обстріл, працює снайпер, є поранені. І про це завжди потрібно пам’ятати. Ну хто про це розкаже, як не журналіст? Журналісти, мені здається, повинні відігравати якусь роль в інформаційній війні. В будь-якому випадку — показувати правду.

Як правильно вести інформаційну війну?

Олександр Клименко: Знову ж таки, тиждень тому я був там. Люди розказують, що в них досі немає українського телебачення. В Пісках всі програми — російські або так званих ЛНР, ДНР. Українського немає телебачення! Це елементарні речі, які досі не можуть зробити. Хіба так важко поставити антен більше? Це не так дорого коштує. Думаю, що є бюджети і це можна було зробити. Найперше — це інформаційна війна. Телебачення — це дуже вагомий чинник в політиці та війні.

Як завершити бойові дії на тимчасово окупованій території Донецької та Луганської областей?

Олександр Клименко: Реальний шлях — введення миротворців. Я це бачив в багатьох країнах. Якби цю тему обстоювати,  боротись за неї дипломатичним шляхом. Тобто лінія розмежування, відведення військ за кордон, щоб Україна контролювала кордон. Мені здається, буферна зона під контролем миротворців - це єдиний реальний шлях. Хоча, можливо, політики думають інше.

Якими бачите відносини України та Росії через десятиріччя?

Олександр Клименко: Ніхто не знає — життя непередбачуване і політика теж. На мій погляд, люди, які втратили друзів, синів, батьків ніколи не простять. Я — журналіст, в житті бачив різні війни, але теж не знаю, чи зможу простити це все це, бо може повторитись цей удар ножем в спину. Друзі, наші брати-слов’яни — і раптом таке. А найбільше гнітить, навіть гидко, що Путін говорить «нас там нема». Увесь світ знає, що ви там є, а ви кажете — немає!

Головне надбання української армії?

Олександр Клименко: Головне надбання не зброя, а люди. Люди, які загартувалися в цій війні, які її пізнали, набули воєнного досвіду — найголовніше надбання. І завдання країни, зокрема влади — берегти їх, пишатись ними та робити все, щоб їм жилось добре.

Яким має бути соцзабезпечення військовослужбовців?

Олександр Клименко: Можемо далеко не ходити, а подивитись на армії США, Франції, Британії. От таке  в нас має бути забезпечення. Я бачив проблеми з їжею, зброєю, одягом. Мені здається, ми їх переросли. Але коли говорять про реформу в армії, то хай це буде насправді. Не треба якоїсь ефемерної, абстрактної реформи, а зробіть хоча б побут такий, як в американській армії.

Головна проблема в ЗСУ?

Олександр Клименко: Ну, наприклад, є. Був на позиції,  там, зрозуміло, не Київ. Електрична напруга не така сильна, і люди не мають холодильника. Їм привозять їжу на 6 днів, зокрема м’ясо. Як його без холодильника, особливо влітку зберігати? Тому вони за перші 2 дні з’їдають м’ясо. Такі незручності впливають на настрій. А які проблеми? Думаю, там багато проблем. Я завжди дивуюся, скільки прокладено траншей — тисячі кілометрів. Скільки пішло на це людської праці, адже все копалося вручну. Але ж є техніка, яка зробила б це елементарно. І не треба багато грошей, а правильно поставлені завдання — і все.

Що робити, щоб після війни про армію не забули?

Олександр Клименко: Думаю, не забудуть. Це якась абстрактна історія. От я зараз не знаю, коли закінчиться війна, але коли вона завершиться — будуть історії, книги, телепередачі та фільми. Тож, думаю, не забудемо! Ця сторінка нашої історії за 30 років незалежності — найяскравіша, найгіркіша, найгостріша, але разом із тим — найліпша. Наша воєнна історія героїчна і гірка водночас.