Нас труїли газом, було важко, — кіборг Олександр Михайлюк
Олександр Михайлюк із позивним «Снайпер» в ефірі Армія FM розповів про оборону Донецького аеропорту та перебування у полоні.
Валерія Подкіч: Як і коли ви потрапили на війну?
Олександр Михайлюк: У 2014 році пішов добровольцем. 95% особового складу нашого 90-го батальйону — це добровольці. У військкоматі швидко пройшов комісію, і вже на другий день нас відправили в Житомир, де формувався наш батальйон від 95-ї бригади. Після 2,5 місяців на полігоні вирушили на Костянтинівку. Зараз там постійно базується наш батальйон. Звідти був виїзд на Піски.
Валерія Подкіч: Що ви відчули, коли дізналися, що їдете на оборону Донецького аеропорту, і які завдання перед вами стояли?
Олександр Михайлюк: Знав, що там відбувається, але нічого не відчував. Ніхто нікого не примушував, поїхали всі добровільно. Ми вирушили на допомогу 122-му батальйону, бо «сєпари» взяли їх в оточення, попри те, що плану на ротацію не було. Нас заїхало 12, а на другий день приїхала ще одна група, разом 20 осіб у повній амуніції.
Валерія Подкіч: Який період був найнапруженішим і що запам’яталося найбільше?
Олександр Михайлюк: Напруження було весь час. Пам’ятаю, коли нас труїли газом, було важко. З того боку планували, що ми повтікаємо, а вони нас, як котенят, розстріляють. Але рятувало те, що не було ні дверей, ні вікон, тому газ розсіювався швидко. Протигазів було десь п’ять. Хто був на першій лінії, одразу вдягали, а ми рятувались, чим могли — кілька вологих серветок на обличчя і під балаклави. Через 10-15 хвилин газ вивітрювався. До нас їхала машина з протигазами, але її підірвали.
Валерія Подкіч: Як ви отримували команди?
Олександр Михайлюк: Коли ми приїхали на допомогу, залишився один пост. Сепаратисти були вже кругом, ми тримали оборону. Команди отримували по рації. Під кінець підірвали останній генератор: зверху кинули гранату. У нас не залишилося ні рацій, ні генераторів. Покійний Іван Зубков надавав інформацію, усі координати та цифри телефоном.
Валерія Подкіч: Як ви потрапили у полон?
Олександр Михайлюк: 20 січня вранці Анатолій Свирид (Спартанець) пішов на переговори з сепаратистами. Вони сказали, що обміняють важких поранених, але ми потрапили у полон. Нам не було чим оборонятися. У мене — автомат і 8 «ріжків», але патрони були не ті, що потрібні. Вони розповідали, що планували нас спалити живцем. Нас було приблизно 17-19 полонених. Термін був різний — і 4, і 5 місяців. Це залежало від обміну, від зв’язків з волонтерами. Але я був не крайнім. Тарас Колодій зі Львова — він крайній кіборг, якого обміняли.
Валерія Подкіч: Як до вас ставилися?
Олександр Михайлюк: Як і до всіх. Відпрацьовували нас кожен день, знущалися. Потім ми звикли. 15-го числа щомісяця, коли у них зарплата, випивали, залітали в камеру - і починалися виступи. Ми звикли і нам було все одно, ми знали, що повернемося додому. Було багато журналістів, купа камер, піару. Тому ми розуміли, що вбивати нас не будуть.
Валерія Подкіч: Ви продовжуєте службу далі?
Олександр Михайлюк: По поверненню я підписав контракт. 4 місяці був на реабілітації, а зараз служу в Повітряних військах.
