Офіцери 55 ОАБР: Кожне вогневе ураження цілей запам’ятовуєш по-особливому

Офіцери 55 ОАБР:  Кожне вогневе ураження цілей запам’ятовуєш по-особливому

Командири дивізіонів 55-ї окремої артилерійської бригади Запорізька Січ підполковник Андрій Денисов та підполковник Олександр Марченко розповіли про життя підрозділу та його бойовий досвід.

 

 

 

 

 

Олена Кравченко: Розкажіть, що таке дивізія та дивізіон та чим вони відрізняються?

Олександр Марченко: Дивізія складається з бригад, полків, які мають свої артилерійські підрозділи. А дивізіон – основний вогневий та тактичний підрозділ артилерії. Якщо порівняти дивізіон з піхотою, то дивізіон – це механізований батальйон.

Олена Кравченко: Ще до війни ви обидва служили у цій бригаді. Розкажіть, у якому вона була стані на той час?    

Андрій Денисов: Я прийшов молодим лейтенантом у 2006 рокі. Так сталося, що у той час ми служили разом з Олександром Вікторовичем і готувалися до виїзду на навчання всім особовим складом бригади. Це було дуже цікаво, була активна підготовка. Для мене як для молодого офіцера це був перший навчальний досвід. На той час, коли я приїхав, для мене все було цікавим. Інститут – це одне, там вивчали одну гармату, бачили одну-дві, а тут побачили повний штат озброєння та техніки. Які були гармати тоді, такі й залишились, тільки колісну базу оновили.

Олександр Марченко: Я прийшов у 2004 році, тоді це був артилерійський полк. У 2015 році його було переформовано на 55-ту окрему артилерійську бригаду, я ж служив командиром взводу. На той час в кожній батареї було не більше 5-ти військовослужбовців за контрактом, всі інші – строковики. Ви ж розумієте, що строковик – це добре, але необхідно, аби були контрактники, які будуть служити не півтора роки, а три і більше, тільки так вони стають майстрами своєї справи.

Олена Кравченко: Відбулася окупація Криму, і бригаду перевели ближче до Півдня України у повну бойову готовність. Ви пам’ятаєте, за яких обставин зустріли війну?

Андрій Денисов: Так виявилось, що поїхало дві батареї, я був командиром однієї з них. Ніхто тоді не розумів, що трапилось, ми намагалися заспокоїти. Поїхали, ніби, на навчання на полігон «Широкий лан», після того виїхали ближче до Херсонської області. На одному місці довго не затримувались, щоб не було помітно з повітря. Фермери дозволяли використовувати амбари. Головним завданням було розташуватися так, аби не було помітно не тільки з повітря, а й землі.

Олена Кравченко: З якими труднощами і проблемами стикалася бригада на початку війни?

Андрій Денисов: Ми не були готові. Нас за термін проведення війни навчили ставати справжніми військовими, тому що навчання – це одне, а на виїзді – зовсім інше. Коли ми потрапили під перший обстріл, то зрозуміли, що якщо покажем свій страх особовому складу, то що вже казати про них самих. Довелося бути відважними. Були потім перші бойові постріли по відповідним цілям, не знали й не бачили, куди поцілюємо, але потім отримували слова подяки за вдалу роботу. Ми вловлювали частоту з блокпосту, бо тоді були труднощі зі зв’язком. За дуже короткий час, кілька місяців буквально, навчилися воювати. Було психологічно важко, особливо молодим, у яких залишились батьки, дружини, діти. Деякий період нам забороняли телефонувати, але ми знаходили якусь хвилинку і дзвонили сказати, що у нас все добре, незалежно від обстановки. Мені, як командиру гаубичної батареї треба було десь поговорити з особовим складом, десь пошуткувати.

Олена Кравченко: Олександре, розкажіть, який бій вам найбільше запам’ятався?

Олександр Марченко: Як такого бою ми не ведем, а наносим вогневе ураження по противнику. Кожне вогневе ураження цілей запам’ятовуєш по-особливому.

Олена Кравченко: Буває таке, що артилерійський підрозділ з однієї сторони протистоїть іншому, який на другому боці. Чи було у вас щось подібне?

Олександр Марченко: Та постійно. Зараз існує таке поняття, як «контрбатарейна боротьба». Як уже сказали, спочатку ми не вміли вести сучасний бій, підрозділи наносили ураження по багатьом цілям і багато часу проводили на одній вогневій позиції. Потім з однієї вогневої позиції наносили вогонь по 1-2 цілям і змінювали позиції. Так і навчилися виконувати вогневі завдання в сучасному бою. Ситуація змусила швидко пристосуватися до бойових дій.

Олена Кравченко: Як нам відомо, 55-та бригада здійснювала звільнення таких населених пунктів як Слов’янськ, Лиман, Сіверськ, Лисичанськ… Ви пам’яте звільнення хоча б одно з населених пунктів?

Андрій Денисов: По всім населеним пунктам, що ви назвали – це була моя батарея. Тоді за сторони ворога не було теперішньої артилерії, тож було легше. Все змінилося з початком Дебальцево, тоді ми були разом з 25-ю десантною бригадою. Допомагали їх постам, ми виконували задачі з напрямку артилерії. Так і подружилися, нас пам’ятають, ми теж, спілкуємося з хлопцями. А коли почався січень 2015 року, хлопці відчули, що таке насправді гаряче, коли працюєш ти, працюють по твоєму напрямку і немає можливості змінити позиції. З’явилися безпілотні апарати зі сторони ворога. Тоді й зрозуміли, що таке справжня війна. Але ніхто з мого підрозділу не показав низьку моральну підготовку, було братерство. Бувало таке, що я давав команду «всім в укриття», а були такі командири гармат, які просили завершити завдання до кінця.

Олена Кравченко: Чи часто ви чули від них слова вдячності?

Андрій Денисов: Тут більше вдячний я за їх роботу. Для мене найголовніше – щоб всі житті були врятовані. Нажаль, за дві доби до виходу у мене загинули два військовослужбовці. Тоді я вишикував особовий склад і навіть не знав, як правильно почати. Але хтось зі строю сказав: «Командир, ми розуміємо, це – війна. Ми працюємо». Навіть зараз кажу, і мурашки по шкірі. От кажуть: «Вони виходили з Дебальцева». Ми не виходили з Дебальцева, ми виконували завдання, а коли все було заплановано, тоді вже переміщувалися на контрольовану нами територію. Виходити з Дебальцева було страшно. Якщо щось не так, тоді як про це казати родичам? Було тяжко налаштуватися на це, але ми розумілися з півслова з особовим складом, знали що треба було робити і як реагувати.

Олена Кравченко: Були випадки, коли піхоті потрібна була вогнева підтримка, а вам зверху наказали мовчати?

Андрій Денисов: Так, були. Це, мабуть, більше про Дебальцево. Але, коли піхота потребувала нашої підтримки, то ми працювали напряму з ними. Тому що тоді ситуація була не на години й хвилини, а на секунди.

 Олена Краченко: Олександре, розкажіть про ваш досвід, у яких боях брали участь?

Олександр Марченко: З початком війни я був на посаді старшим помічником начальника відділу бойової підготовки 55-ої окремої артбригади. І вже влітку 2015р став командиром батареї, працювали у напрямку Донецького аеропорту. У вересні 2018 року бригада була виведена з району ООС для відновлення боєздатності, у березні 2019 року відновлення закінчилось і ми готові до виконання завдання за призначенням.

Олена Кравченко: У вас назначені заходи до Дня захисника України, розкажіть про них.

Андрій Денисов: Завтра у нас відбудеться вручення нових артилерійських беретів особовому складу, а потім ми відкриваємо Пам’ятник на честь загиблих наших воїнів, та святковий концерт. 14 жовтня ми проведемо у колі рідних та друзів, і звичайно згадаємо наших побратимів, яких, на жаль, немає з нами.