Зараз в ефірі:

Олена Білозерська: У мене ідея-фікс — бути свідком історичних подій і всі їх фіксувати

11.11.2019
Олена Білозерська: У мене ідея-фікс — бути свідком історичних подій і всі їх фіксувати

Олена Білозерська: у цивільному житті — журналіст, з початком війни — доброволець, зараз — артилерист у батальйоні морпіхів. В ефірі Армія FM розповіла про 10 років підготовки до війни, роботу снайпера, власну книгу та приручених на війні тварин.

 

 

 

 

 

Андрій Давидов: Ви як людина з активною проукраїнською позицією. Чи відчували, що війна з РФ неминуча і чи якось готувалися до неї?

Олена Білозерська: Я не дуже вірила, що вона почнеться, але готувалася. Після Помаранчевого майдану у 2004 році я була членом патріотичної організації, у нас проводилися вишколи і командир наш казав, що рано чи пізно почнеться війна з Росією. Що вона скористається внутрішньою нестабільністю в Україні, відіжме Крим і почне військові дії в Луганську і Донецьку. Все, що він казав, збулося, з єдиною поправкою — він казав, що вони дійдуть до Дніпра і ми будемо партизанити у лісах. Власне, до партизанської війни нас і готували.

Андрій Давидов: Чи можете вважати 2014 рік  звільнення Маріуполя, коли ви знімали тут відео, вашим першим бойовим досвідом?

Олена Білозерська: Ні. Я тоді справді вперше побачила війну. Але я тоді вперше і востаннє під час бойових дій була не в статусі воїна, а  в статусі цивільної кореспондентки. Я була вдягнута в цивільне і знімала на камеру. Але це був справді перший досвід, коли я побачила бойові дії. 

Андрій Давидов: Чому ви не захотіли залишитися військовим журналістом, а вирішили стати військовою?

Олена Білозерська: Під час війни військовому журналісту можна казати дуже мало правди. Це, мабуть, правильно, але я була не готова. А цивільну людину, ще й жінку, ще й з камерою, військові будуть ганяти з позицій копняками. Я стала воїном, а знімати продовжила для себе.

Андрій Давидов: Коли ви пішли на війну, ви одразу знали, що будете снайпером?

Олена Білозерська: Так. Я ще до війни непогано стріляла, а ще в мене відповідний темперамент — спокійний, недратівливий, терплячий. До того ж, я ніколи не була фізично сильною — штурмовиком би не була.

Андрій Давидов: Коли ви пройшли добровольчі підрозділи ДУК, УДА, чому вирішили стати офіцером?

Олена Білозерська: Було зрозуміло, що в цьому статусі немає змісту залишатися, добровольцям створювали багато перешкод у потраплянні на фронт. Армійські командири запрошували нас на свій страх і ризик, ми були у дуже принизливій ситуації. Траплялося таке, що в нас були 200, 300 і коли про це ставало відомо, армійські командири отримували по голові, нас могли на тривалий час прибрати з фронту. Ми з чоловіком обрали одразу 503-й батальйон. Ми його знали, знали командирів, довіряли комбату, неодноразово були на ротаціях. Це бойовий батальйон. Єдине, артилеристом я стала несподівано. 

Андрій Давидов: Щодо вашої книжки Щоденник нелегального солдата, який момент дався найважче?

Олена Білозерська:  Це була тривала робота. Не скажу, що її було легко писати. Психологічно важко було прийняти рішення писати всю правду, в тому числі про незручні моменти, про речі, які часто лишаються за кадром. Потім був важкий момент, де я в подробицях описувала розвід вихід, де я в подробицях описувала як мій побратим підірвався на міні і втратив ногу. Описувати загибель конкретних людей було важко.

Андрій Давидов: Що надихнуло написати книгу?

Олена Білозерська: Я знала, що писатиму її від моменту, коли пішла на війну. В мене ідея-фікс все життя — бути свідком історичних подій і всі їх фіксувати.

Андрій Давидов: Я знаю, що ви приручили багато тварин, яких знайшли на війні. Розкажіть про них?

Олена Білозерська: У 2014 році до мене прибилося малесеньке чорне кошеня з переламаним хвостом. Я назвала його традиційно для тих місць і того часу — Ватником. А домашнє ім’я було Кома, від Комочка. Надзвичайно розумна тварина — сам відкривав кран, коли хотів пити. 1,5 роки жив зі мною, потім на жаль загинув. Я рік його оплакувала, не могла отямитися. Потім у мене з’явилося руде підібране цуценя Ефка. Потім на базі собака народила цуценят, вони вмирали, я  їх рятувала, лікувала, шукала господарів. Одного — найслабшого та найменшого — рука не піднялася віддати. Потім з’явився кіт Сільвер, підібрала. Його порода Невська маскарадна. Коли я поїхала в Київ вчитися, собак і кота забрала з собою. Собаки живуть у моїх свекрів, їх люблять. Сільвер з моїми батьками живе в Києві. А тут в мене Бусоль — кішка трикольорова, метис Мейн-куна. Я до них ставлюся, як до дітей.

Андрій Давидов: Розкажіть про смугу морпіхів, яку ви пройшли.

Олена Білозерська: Важко було, якраз після травми ноги. Але відкривається друге дихання. Одного разу хлопці мені допомогли. Я не могла з колодязя вистрибнути, вони мене за шкірку витягнули, а решта все сама.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток