"Після наших зустрічей вони стали іншими людьми": як у центрі Фенікс повертають ветеранів до життя

Ветеран Андрій Посікіра очолює центр допомоги ветеранам Фенікс у Львові, який працює ще з 2014 року. Тут ветеранам і їхнім родинам надають психологічну та фізичну реабілітацію, допомагають із працевлаштуванням, адаптацією до цивільного життя та поверненням довіри до людей. В програмі Простір захисту на Армія FM Андрій Посікіра розповів, із чого починався центр, з якими проблемами найчастіше звертаються ветерани, чому особливо складно працювати з військовими після полону та яку роль у відновленні відіграють родини.

— З чого почалася історія вашого ветеранського простору Фенікс?

— Почали працювати в 2014 році. Просто в 2015 році ми вже мали назву. Ми спочатку були як волонтерський центр, потім пройшли акредитацію, стали вже державним таким закладом. Ну і з того часу очолюю центр.

— Ви самі ветеран. Розкажіть трохи про свій шлях. Що стало ключовим у перенесенні вашого досвіду в діяльність центру допомоги ветеранам?

— Ще до повномасштабної війни, я бачив, з якими проблемами стикаються ветерани, коли повертаються з війни. Тобто дійсно тілом повернутися легко, а ментально дуже важко. Після мого бойового досвіду, коли ми більше двох років були в зоні бойових дій, я сам пройшов частину того шляху. Але я не ізолювався — йшов по допомогу до психологів, мав підтримку побратимів, підтримку психологів, які зі мною працювали. Тому згодом вирішив знайти сили й допомагати іншим.

— З чим ветерани найчастіше звертаються до вашого центру?

— Найчастіше звертаються як рівний до рівного. По-перше, тому що вони знають: бойовий досвід дуже зближує. Найчастіші базові потреби — це втрата довіри до близьких, втрата довіри до суспільства, нерозуміння, що з тобою відбувається. Як вони кажуть — "каша в голові". Дуже важко концентруватися, не розумієш, з чого почати життя. Ми дуже багато пропонуємо державних послуг: допомогу в працевлаштуванні, здобутті нової професії. Але бажання щось змінювати у собі дуже важко знайти. Тебе ніхто не розуміє: ти в паніці, не знаходиш виходу. Важко спілкуватися з рідними, батьками, колишніми друзями, і ти ніби залишаєшся сам у цьому житті. До цього додаються хронічний біль голови, хронічна втома, які не дають нічого зробити. На жаль, якщо не вийти з цього кола, якщо не надати один одному підтримку, людина застигає в цьому стані й просто самоізолюється. А коли поруч є побратими, які мають такий самий бойовий досвід, це набагато легше.

— Більшість очільників ветеранських просторів кажуть, що їхні центри стають для ветеранів другим домом. Які методи психологічної роботи використовуєте саме ви?

— Ми стараємося поєднувати всі відомі методи, якими володіємо. У мене психолог володіє когнітивно-поведінковою терапією. Я працюю за методикою тілесно-орієнтованої терапії. Також як лікар фізичної реабілітаційної медицини, вмію допомогти з болями в спині, проблемами з хребтом. Я можу проконсультувати ветерана щодо того, які обстеження чи реабілітацію йому потрібно пройти. Таким чином, ми закриваємо його базові потреби. Часто ми не звертаємо уваги на те, що людина реально не має жодної моральної чи емоційної підтримки, не має де жити, за що жити. Ми вже не говоримо про працевлаштування — це можливо лише тоді, коли людина морально готова. Саме тут ми стоїмо на першому етапі повернення з фронту. Це дуже цінно. Пізніше ветерани відкривають свій бізнес, пишуть гранти або влаштовуються на роботу. Але знайти свій шлях — це, я думаю, дуже важлива місія.

— Чи можете навести приклад успішної історії?

— Дуже успішний кейс — хлопці, які були два з половиною та чотири місяці в полоні після катувань. Коли я з ними познайомився, це були абсолютно ізольовані люди. Вони рік сиділи вдома, не спілкувалися, не виходили, не мали друзів, інтересів. До мене вони потрапили через біль у спині. Спочатку ми спілкувалися практично без запитань — просто на емоціях. Після 30–40 зустрічей люди абсолютно змінилися. Вони беруть участь у соціальних акціях, допомагають мені працювати з іншими ветеранами, які повернулися з полону, зі своїми побратимами та знайомими, які також мають такий досвід. Ще один важливий напрямок — співпраця з американським фондом United Help Ukraine із Вашингтона. Чотири роки тому вони надали нам три восьмимісні автомобілі, обладнані підйомниками. Ми забезпечуємо по Львівській області перевезення ветеранів, які пересуваються на кріслах колісних або проходять реабілітацію після поранень. Їх потрібно зустріти, відвезти до лікарні, у центр реабілітації, на тренування чи змагання. Це чудово, тому що ми маємо можливість надавати таку інклюзивну допомогу. Там також працюють ветерани з інвалідністю — водіями. Вони теж включаються в соціум. Крім того, наш ветеранський простір Фенікс пройшов акредитацію з фізичної реабілітації, масажу, лікування спини. Комітет спорту міста оплачує послуги для ветеранів-львів'ян, учасників бойових дій — десять сеансів на рік. Вони можуть не думати, де і за які кошти проходити лікування.

— Ви працюєте з ветеранами ще з 2014 року. Чи змінилися їхні запити після початку повномасштабної війни?

— На жаль, ця війна дуже затяжна. Є дуже сильне вигорання. Деякі мої побратими, які воюють уже п'ятий рік, кажуть: "Ми вже як зомбі стаємо емоційно". Через це дуже важко працювати. Дуже важко відновити їхню довіру один до одного і до суспільства. До 2022 року були інші запити. Зараз я бачу, що набагато важче. Я не знаю, що буде далі, тому що ми зараз часом просто вчимося на ходу. Кожен ветеран приносить мені новий досвід, нові тригери, про які я навіть не здогадувався в цивільному житті. Наприклад, ті, хто були в полоні. Якщо вони чують, як дзвенять ключі у зв'язці, то для нас це звичайний звук. А для них — це звук наглядача, який іде на щоденні катування чи допит. Це дуже особлива категорія людей. Я вчуся у них щодня. Коли питаєш: "Можна до тебе доторкнутися?", підсвідомо людина хоче сказати "ні", бо їй боляче й неприємно. Але вона відповідає "так". Потім ми це пропрацьовуємо, проговорюємо. Вони самі кажуть, що вже на підсвідомому рівні не можуть відмовити. Тут потрібно дуже багато емпатії, дуже делікатно піднімати такі питання.

— Наскільки важливо працювати не лише з ветеранами, а й із їхніми родинами? З якими запитами звертаються сім'ї?

— Родина може як підтримати, так і може прибити. Я маю і позитивні, і негативні кейси. Слава Богу, у мене позитивних більше. Жінки приходять і кажуть: "Мій чоловік змінився. У нього пропали кохання, емоції". Я стараюся пояснити, що емоції заважали йому вижити. Дайте йому час — пів року чи більше. При правильному підході вони, як правило, повертаються. Треба дуже багато такту, часу й делікатності, щоб відновити ці стосунки.

— Що б ви сказали ветеранам, які ще не наважилися звернутися по допомогу?

— Щоб вони шукали свої спільноти, тому що вони довіряють ветеранам. Дехто каже: "Я спочатку йшов із недовірою, тому що не знав, що це таке". Але після першої зустрічі, коли ми просто попили чаю чи кави, посиділи, подивилися один на одного, вони відчувають, що вони вдома. Вони можуть проговорити такі речі, які ні на роботі, ні вдома не скажуть. Це їх дійсно об'єднує.

— Де вас можна знайти у Львові та в інтернеті?

— У Facebook є наша сторінка. У Львові ми знаходимося на вулиці Джохара Дудаєва, 2, кабінет №5. Приймаємо з понеділка по п'ятницю з 10:00 до 17:00. У суботу та неділю стараємося організовувати ретрити, виїзди, спортивні заходи. Не бійтеся, звертайтеся обов'язково.