Після п’ятого поранення почав писати мемуари: історія ветерана 3 ОШБр "Племяша"
В ефірі Армія FM триває проєкт «Військова аудіобібліотека», програма про творчість військових о війні, їхній досвід та переживання. Проєкт виходить щопонеділка о 20:15.
Після 5-го поранення Захисник Руслан Книш почав записувати спогади про службу та пережитий досвід. Згодом ці тексти стали основою для власної книги «Я, ти і війна» - повість та оповідання про людей, які залишили мирне життя і пішли захищати свою землю від ворога.
Ще коли боєць був у лікарні, побратим порадив йому записати спогади, і те, що спочатку було звичайними чернетками, поступово перетворилося на повноцінні тексти про пережите на війні. Згодом Руслан Книш разом із командою почав працювати над літературним проєктом «Я, ти і війна». В ефірі Армія FM Руслан Книш, на позивний "Племяш", боєць та ветеран 3 ОШБр 3 АК, розповів, навіщо військовим говорити про власний досвід через літературу, чому саме цивільний читач є його основною аудиторією та як ветеранська спільнота може зберігати досвід війни.
— Як з'явилася потреба писати? Чому саме літературу ти обрав як спосіб висловлювання?
— Після крайнього, вже п'ятого, поранення, коли я перебував у лікарні, до мене приходив мій перший командир. Ми згадували багато моментів, які були для нас приємними. Він казав, що в мене непогане ораторське мистецтво, що я вмію розповідати та висловлювати думки. З огляду на те, що це було вже моє п'яте поранення, він порадив мені написати мемуари. Спочатку це були чернетки, далі я почав розвивати думку слово за словом, речення за реченням. Так поступово з'являлися тексти. Я надсилав їх пані Тетяні Даниленко. Вона сказала, що це непогано, доволі круто, і передала тексти на критику певним митцям. Їм це сподобалося. І вже з цього моменту, приблизно в лютому, у нас виникла ідея випустити в тестовому форматі «Я, ти і війна».
— Як ти ставишся до того, що ветеранська, комбатантська література ніби виділяється в окремий кластер мистецтва? Це добре чи погано?
— Це дуже добре. Це елітно, вишукано і, скоріш за все, неповторно. Бо, знову ж таки, якщо брати наші треті визвольні змагання, цю війну, то це доволі рідкісне явище за всю воєнну історію світу.
— У мене є побоювання, що може повторитися ситуація часів АТО, що суспільство поступово житиме своїм життям, забуваючи про війну, а ветеранам скажуть: «Самі пишіть, самі читайте свої твори». Такого не буде?
— Не буде з тієї простої причини, що рф цього елементарно не дозволить. Є її терор. По-друге, за часів АТО суспільство ще не було сформоване в цьому питанні. Знову ж таки, були «зелені чоловічки», неоднозначна політика політичної верхівки рф та України, Мінські перемовини. Усе це створювало певні гойдалки. А тут уже є чіткий ворог і чітка наша позиція. Ветерани — це вже повноцінне масове явище в Україні. Тому, на мою думку, це не буде одноразовою «акцією». А щоб про це забули, треба просто стерти Україну з лиця землі.
— Як ти уявляєш свого читача? До кого ти звертаєшся: до ветерана, військовослужбовця чи цивільного?
— До цивільного. Співслужбовці, ветерани, побратими зрозуміють. Ті, хто принаймні дотичні до війська, теж стовідсотково зрозуміють. Цивільному це не зрозуміти не тому, що він якийсь не такий, а тому, що ми перебуваємо в різних реаліях. Тут можна втекти, розслабитися, перепочити. Немає такого тиску на психіку, фізичного навантаження. Щоб зрозуміти одне одного і зменшити цю прірву між цивільними та військовими, література буде ідеальним інструментом. Музика та література.
— В Україні практично немає інклюзивного простору. Про це багато говорять, але для повноцінного життя багатьох ветеранів, а їх буде багато, особливо з важкими пораненнями, цього явно недостатньо. Як це можна змінити? Якщо про це говоритимуть військові, є шанс, що їх нарешті почують?
— Було б круто, якби нас почули. Взагалі, починаючи від крісел колісних до протезів. До прикладу, у мого друга «Кузнеца» дві високі ампутації, остеоінтеграція стоїть, йому важко, є дискомфорт, складно підійматися сходами. Якби був нормальний, доволі адекватний пандус, він би спокійно пройшовся ним, як під гірку, і йому було б приємно. Або на кріслах колісних на таких пологих пандусах було б так само зручно проїхатися. Мабуть, інклюзивність полягає не стільки в інфраструктурі, скільки в комунікації між сферами послуг і людьми, у яких трохи обмежені можливості мобільності. Перш за все — це елементарна комунікація, а вже потім від цього треба відштовхуватися і переходити безпосередньо до інфраструктури.
— Тобто має змінитися вся філософія, сам підхід має змінитися принципово?
— Повноцінно, ми маємо звикнути, що це вже невід'ємна частина нашого життя. Не закривати на це очі.
— Розкажи трохи про ветеранську політику в Третьому армійському корпусі. Як відбувається ця взаємодія?
— Ми живемо за принципом націократії, де ветеран — це еліта українського суспільства. Він повноцінно заслужив право бути громадянином України. Він відстояв її суверенітет, соборність, право бути. У нас є ветеранський корпус, ми зараз об'єднуємо ветеранів навколо себе. Оскільки держава не в повній мірі може це зробити, попри те що, на жаль, я не знаю, чому, але у нас мало ветеранів, які залучені до політичних і державотворчих процесів. Хоча, до прикладу, якби у Мінветеранів були наші ветерани — з Третього АК, з «Хартії» або «Азову», то ми б, скоріш за все, бачили результат уже найближчими місяцями. Але найкращою ветеранською політикою буде патронатна служба. Бо ветеран — це круто, що він воює, але щоб про нього потурбуватися, потрібен соціальний пакет, який йому забезпечує держава. Мабуть, кожен думає, що УБД — це безкоштовний проїзд у метро чи громадському транспорті, десь безкоштовний прохід, щоб на блокпостах не зупиняли. Але в нас уже набагато більше прав і можливостей: ділянка землі, квартира, виїзд за кордон, стоматологічне забезпечення, якщо можна так назвати, повноцінна можливість лікуватися. До прикладу, патронатна служба «Янголів», яка існує з 2014 року під проводом подруги Гайки, Олени Толкачової, має повне право говорити, діяти, і її треба просувати на повноцінний державний рівень. Ми це вже бачимо в нашому Третьому армійському корпусі, коли патронатна служба розрослася з «Трійки», з нашої бригади, вже по всьому корпусу.
— Я не вперше чую про те, що моделі, які показали свою ефективність у Третьому армійському корпусі, можна масштабувати на все військо. Це стосується роботи із сержантським корпусом, патронатної служби. І зараз хотілося б почути від тебе про ветеранський корпус. Наскільки ти бачиш у цьому ефективність?
— Повноцінно бачимо. До прикладу, у нас уже в кожному місті є осередки. Є осередки з Криму, з окупованих частин, Луганщини, Донеччини, Херсона, Запоріжжя, частини Миколаєва. Ми їх інтегруємо в наше суспільство, допомагаємо їм. Бо до цього ми стикалися з проблемою, що вони, скажімо так, кинуті на вирішення долі, яка в них склалася. У нас є свої хаби, спортзали, місця на вихідних, до яких повноцінно можна приходити навіть 24/7. У Києві є ветеранський простір «Крию», до якого щодня може прийти ветеран із сім'єю, відпочити, відвести душу, звернутися до наших юристів і медиків, поговорити, розслабитися, підтягнути свою фізичну форму. У нас, до прикладу, є ветеранський чат «Крию». Елементарна комунікація між нами працює. Був нещодавно випадок: ми прокололи колесо, звернулися до товариства, побратими відгукнулися, і за півтори години приїхав побратим, щоб допомогти нам замінити колесо. Але вже робочий день повернувся в норму, і настрій у нормі. Це допомога між нами, по суті.
— Давай дамо невеличке роз'яснення. Коли ми говоримо про ветеранський корпус, йдеться лише про ветеранів Третього армійського корпусу?
— Ні, ми всіх об'єднуємо. Це, наприклад, те, що робив Коновалець після перших визвольних змагань. Хто не знає, це 1917–1921 роки. У них була потреба після програшу нашої визвольної війни, наших змагань. Коновалець казав, що нам треба зберегти цей ветеранський досвід, який ми здобули, щоб не втратити його і, перш за все, не втратити ідентичність, бо кому, як не військовому, який пройшов пекельні бої, розуміти, наскільки важливі моральні норми, честь, гідність. Для нього це не будуть прості слова. Скажімо так, це кадри, виховані й виковані всіма випробуваннями, які тільки можна уявити. Як у нас у Третьому АК кажуть: «Готові до будь-якого сценарію». Безпрецедентним є «Азов», який створив Андрій Євгенович Білецький. Це Третій армійський корпус. Це вже корпус «Хартія», який перейняв наш досвід. Це Восьмий корпус ДШВ, який теж переймає наш досвід. І сержантські ланки, і ветеранська політика, і патронатна служба, і хорунжа служба — це те, що вже переймають. Тому масштабуємося доволі круто. Головне, щоб це було якісно.