«Поки війна - це біль, людям трохи не до романтики» - Дмитро Вовнянко
Дмитро Вовнянко (Калинчук) розповідає в ефірі «Сектор Л» про свою книгу «Дівча в прицілі», свій бойовий досвід, і чому книги про війну з’являться лише по її закінченню.
Про що «Дівча в прицілі»?
Про УПА. Про протистояння повстанської армії радянській владі. Але боротьба УПА виходить одним з історичних фонів. Основний сюжет книжки – це історія дівчини-лікарки, яка була розподілена після другої світової в село в західній області України, якраз в регіон повстанської війни. Реальність тих часів: людині, яку відправляли на Захід заздрили, тому що по країні вирував голод, а там такого голоду не було. Про те, що там йде війна радянська преса не писала, про це не знали, а якщо і знали, то на рівні чуток. І от вона потрапляє у вир цієї війни. Іще дві обставини, про які мало обізнаний пересічний читач, що у Радянському Союзі не мали паспортів колгоспники, і мало того, в 1940 році був прийнятий закон, за яким було заборонено самостійно змінювати роботу і самостійно працевлаштуватись. Спроба кваліфікувалась як прогул і за це саджали. Людина не могла поїхати, її могли тільки перевести. А була ще одна реальність: тодішній кримінальний кодекс радянський включав дві статті за недоносительство, і статтю під яку підходила будь-яка допомога, сприяння, співчуття ворогам радянської влади. Таким чином людина була зобов’язана доносити в НКВД про все, що бачить і чує, і будь-яка спроба приховати інформацію кваліфікувалась, як посібництво. Тобто людина потрапляла в ситуацію, коли вона знаходиться у ворожому оточенні, вона зобов’язана при цьому доносити, і вона не може звідти вибратись. І підпілля ОУН і повстанці УПА про все це добре знали. Вони теж поставали перед питанням: їм терпіти за спиною цього стукача, чи їм його ліквідувати, і тим самим дати радянській владі ще одну поживу для пропаганди про бузувірство бандерівців. Ось така складна ситуація, у яку потрапляє моя героїня, і в якій вона має вижити.
Чому ви обрали жінку головним персонажем?
Я хотів показати людину абсолютно не дотичну до армії, війська, військової справи. Цивільну людину, для якої війна категорично не природня. Саме тому я взяв цю дівчину. Одна з причин, чому я взагалі взявся за цю книжку, коли я ще працював на заводі, я перетнувся з дядьком, який був прикордонником в ті часи. І він сказав мені, чому туди не посилали на роботу мужиків, потертих війною, які вміли воювати, могли зреагувати, втекти, якщо треба. Чому туди посилали випускників вишів, юнаків, дівчаток, які одразу ставали жертвами. Ви знаєте, доводиться припускати, що це робилось навмисно. Щоб повстанці х пожаліли, щоб вони там прижилися. Саме тому я і взяв дівчину. Я хотів показати війну очима не військової людини. Все таки чоловік – це зобов’язує. Він стає перед вибором. Долучитись до тих, або до тих людині треба крутитись. Саме картина слабкої людини мені здавалась найбільш природньою у цій ситуації.
Для вас це не перша книга на історичну тематику. Заколот проти Петлюри, на тему УНР. Там у вас фігурували і реальні історичні постаті. Тут є?
Ні. тут абсолютно всі герої вигадані, і будь-які збіги з реальними людьми випадкові. Але коли я збирав матеріали до цієї книги, я перечитав достатньо багато літератури, і мемуари чекістів, і повстанців книжки дослідників, в тому числі і російських, які явно не співчувають УПА, але дають багато цікавого фактажу. Тому розумію, що збіги можливі.
Ви консультувались з істориками? З фахівцями?
Не консультувався. Статті на історичні теми я пишу давно. Публікуюсь в «Українському тижні», «Історичній правді», останнім часом на сайті «Тверезий погляд» виходять мої статті. Раніше вони дорікань з боку істориків не викликали. Я все таки намагаюсь бути точним в передачі історичних подій. І в форматі статті, я, як правило, можу конкретно посилатись, що, де, звідки взято.
Про актуальну війну не думаєте щось написати?
Ідеї є. І не одна ідея. Була ідея описати події під Новоазовськом, там, де був наш загін. Інша ситуація, що я пишу в форматі художнього твору. І чомусь, в мене є відчуття, що книжки про війну нинішню будуть затребувані вже після війни. Та ж історія з афганською, наприклад, війною. От взяти Велику Британію, у них книги про війну з’явились через 5-10 років після війни. Все ж таки жанр передбачає якусь динаміку. Романтичну, пригодницьку лінію, поки це все живо, поки війна - це біль, людям трохи не до романтики. От далі вже буде цікавість, ми переосмислимо, дізнаємось багато нового. Ми і зараз про події 2014 дізнаємось багато того, що було невідоме, або те, що ми не могли тоді сприйняти. Думаю, що авторів на тему війни поточної не бракуватиме. Багато свідків, яким буде що сказати.
Щось із вашого бойового досвіду ви привносити в книги?
До того як я потрапив на війну військовою історією цікавився довго, і перечитав купу літератури. Інша справа, що війна склала останній пазл. Ще стало зрозуміло багато нюансів, наскільки людиною керує страх, наскільки цей страх може спотворювати поведінку людини, наскільки вдало цим може користуватися ворог. Війна це жах. Оце я і переношу у твори, романтика там вельми відносна.
Де можна купити Вашу книгу?
Весь проект я вів від початку за свої кошти. На ссвоїй сторінці у Фейсбуці я даю інформацію про те, як можна придбати твір.
- Ваші улюблені книги.
Люблю Еріха Марію Ремарка, його книги не тільки про війну, Анжея Сапковського, крім останніх книг. Дуже цікаво читати, масштабні картини, цікаво читати. До речі, перед роботою над "Дівчам в прицілі" я займався такою роботою: виписував із книжок різні елементи описань героїв, характерів тощо. Це робота письменника. Жанр художній передбачає не стільки опис фактів, скільки живопис. Важливо, як це змальовано. Важливий інструментарій, який використовує автор. Взагалі дуже люблю публіцистику, це і мемуари, і історія. Зараз читаю про шведську армію в Україні за часів Мазепи. Відкрию секрет, збираю матеріали на нову книжку.
З української літератури цікавить класика. Люблю Олеся Гончара - "Прапороносці", "Собор" та інші. Із сучасних - ессе Андруховича, дуже влучні. не сказав би, що щось сильно подобається - не скажу. Можливо, через це і почав писати сам.
- А книжки про АТО не потрапляли Вам до рук?
Серж Марко "Гібридна війна", "14 друзів хунти" ще не читав, але це в планах, знайомий з кількома авторами.
- Чому псевдонім "Калинчук"?
Коли я зрозумів, що прізвище Вовнянко трохи неперспективне, потрібно щось влучніше. Я просто взяв ім'я прадіда - його звали Дмитро Калинчук.
- А позивний?
Дракон!
- Чи можете сказати якісь слова для наших військових, які могли б їх надихнути писати? Багато у кого є ідеї і задуми, але мало хто береться за роботу.
Скажу так. Мемуари потрібні. Вони потрібні нам самим для того, аби уссвдомити, що ми пережили, і зрозуміти все. Приїхавши з чергової ротації, я зрозумів, що писати про далекі події писати легше, аніж про те, в чому ти брав участь. Кому ще це потрібно? Нашим близьким. Нашим дітям. Наступним поколінням. Пам'ять зберігати треба. Війна приходить тоді, коли забувають про попередню війну. Щоб не впасти в пафос, всі ті деталі, все пережите буде цікавим нащадкам. Вони мають розуміти, наскільки важко складалась наша Незалежність.
Те, що я роблю сам постійно - і на фронті, і вв мирному життя, - веду щоденник. Все має здатність забуватись. Щоденник сильно допомагає. Часто читаєш не тільки про події ,а й як ти до них ставився, бо згодом переоцінюєш. Я переконаний, що українська література буде розвиватись. останніми роками відбувся сильний прорив. Читач став готовий платити за книжку - і це дуже серйозний стимул для письменника писати. Ми приречені на національну літературу. Тема АТО стане серйозною темою. Хто її змалює краще за учасників?
- За традицією, передайте вітання солдатам!
Хочу передати привіт Донецькому прикордонному заводові, особливо бойовій комендатурі Волноваха, особливо позивним Дідо, Кречет, Ромаріо. Щиро вітаю! Товариш майор, товариш підполковник, щирий привіт! Всім батальйонам Збройних сил та Нацгвардії! Наша справа права, ми переможемо!
