«Повернувся в армію, бо не можна в такий час сидіти вдома», - воїн-афганець, військовослужбовець Олег Сільницький

«Повернувся в армію, бо не можна в такий час сидіти вдома», - воїн-афганець, військовослужбовець Олег Сільницький

Про важливість державної програми з військово-патріотичного виховання, досвід участі в війні на території інших країн та оборону рідної землі під час російсько-української війни в ефірі передачі «Ранкова кава» розповіли Андрій Грищук та Олег Сільницький.

 

 

 

 

 

Андрій Грищук - воював в Афганістані, був ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС та боронив рідну землю вже під час російсько-української війни.

Олег Сільницький на псевдо «Макс» - пройшов Афганістан, Придністров’я, Югославію, Грузію, Чечню, Близький Схід, брав участь у російсько-українській війні і нині служить у Збройних Силах України.

Катерина Даценко: Розкажіть, як і коли ви вперше потрапили на війну?

Олег Сільницький: Я пішов в армію за призовом. Якось командир зібрав відчайдухів з усієї бригади і каже: «Є два відрядження – в Німеччину та Афганістан. Хто хоче в Німеччину?» Всі дружно підняли руку - і полетіли в Афганістан.

Андрій Грищук: За призовом потрапив служити до Середньої Азії в навчальну частину. Опанувавши через три місяці спеціальність сапера, я потрапив в Афганістан. За всіма документами, ми мали виконувати інтернаціональний обов’язок, тобто допомагати, захищати, але там побачили, що все далеко не так. Удень нам усміхаються, а ввечері дістають гвинтівку і – кулю в спину. Відслужив там 2,5 роки, потім повернувся, звільнився з армії і вважав, що війна в моєму житті закінчилася. Та коли вибухнув Чорнобиль, я на два роки поїхав ліквідатором. Потім повернувся до цивільного життя. Під час землетрусу у Вірменії я був серед тих, хто допомагав відновлювати житло в місті Кіровакан. А потім стався Майдан і розпочалася війна. Ми на той час з товаришами займалися військово-патріотичним вихованням молоді, тому в 2015 році розгорнули один із перших таборів з підготовки добровольців, а потім організували батальйон спецпризначення «Гарпун». Я там перебував до виведення батальйону з району проведення АТО і розформування. На цьому закінчилася офіційна служба, а почалися волонтерські поїздки.

Катерина Даценко: Після в’єтнамської війни почали говорити про посттравматичний синдром, а чи були якісь програми з реабілітації від держави, коли ви повернулися з Афганістану?

Олег Сільницький: З нами психологи не працювали, а лише з пораненими у шпиталі. Тому дуже багато було і самогубців серед афганців, і сім’ї руйнувалися. Певний час до афганців ставилися шанобливо, але поступово все зійшло нанівець, а потім почали лунати фрази, на кшталт «я тебе в Афганістан не посилав». Важливо, щоб не було такого зараз. І тут головну роль має відіграти підтримка держави та суспільства. Потрібно створювати інститут психології, щоб працювати з людьми, які пройшли через сильний стрес.

Катерина Даценко: Стрес стресом вибивають. А насправді державі потрібно віддати належне. Тоді будь-якому військовослужбовцю, який повернувся з гарячої точки, на той час це був Афганістан, держава надавала можливість здобути освіту, стати на квартирну чергу та інші пільги. Але все одно жалілися. Так само було і з чорнобильцями. Тобто люди не були матеріально в чомусь утиснуті, до того ж їх поважали. Єдине, що не було психологічної підтримки, але й не було розуміння, що вона потрібна. На той час радянські ідеологи пропагували стійкість, бо ти був інструментом держави. У 80-х роках в «Комсомольській правді» вийшла дуже ілюстративна в цьому сенсі стаття про тракториста, який під час пожежі на полі витягнув трактор, а сам загинув. Казали, що це герой і його ставили в приклад. Нас виховували на цьому і ми в це вірили. Тобі був такий суворий час. Зараз ми стали набагато вразливіші, в першу чергу психологічно. Але людина не повинна вважати, що замість неї її проблеми має вирішувати хтось інший. Вона сама повинна шукати допомогу. Наша громадська організація ще до війни займалася адаптацією ветеранів шляхом роботи з дітьми, тобто військово-патріотичним вихованням. Мені було цікаво працювати з молоддю, з автоматом по лісові бігати, передавати свої знання. На запитання навіщо, я казав, що вчу дітей дивитися на російський прапор через приціл автомата.

Катерина Даценко: Ви пройшли не одну війну, що між ними спільного і чим вони відрізняються?

Олег Сільницький: Мене часто запитують, чи схожа наша війна на ті війни, на яких я був. Найбільша несхожість в тому, що це наша війна і точиться вона на нашій землі. І це набагато для мене болючіше і важливіше, ніж все те, що було до цього. А якщо говорити про схожі риси, то на війні все просто. Там друзі, за яких ти готовий віддати життя, а вони – за тебе. На передовій немає сволочизму, там люди, яким ти цілком довіряєш, а навпроти – вороги. У цивільному житті все не так однозначно. І саме через це потім бійцям важко адаптуватися.

Катерина Даценко: Розкажіть про свою участь в російсько-українській війні?

Олег Сільницький: Ми на Майдані були разом з Андрієм. Коли почалася війна, я пішов на фронт добровольцем. Потім організація почала формувати підрозділ на базі 54-го окремого розвідбату, який потім став 131-м окремим розвідбатом. Мене запросили на посаду заступника командира батальйону. Зараз там унсовців майже не залишилося, але якщо почнуться активні бойові дії, то всі повернуться назад, я це твердо знаю. Я залишився формувати ще одну роту. Коли вона вже була підготовлена, командування ЗСУ ухвалило рішення про формування 81-ї десантної бригади, до складу якої ми увійшли. Так, в складі нашої роти, ми вирушили в Донецький аеропорт. Я дістав важке порання, після якого довго лікувався. Коли трохи відновився, знову поїхав у свій рідний 131-й розвідбат. А коли зовсім погано стало зі здоров’ям звільнився, підлікувався і знову повернувся в армію, бо не можна в такий час сидіти вдома.

Катерина Даценко: Якщо говорити про національно-патріотичне виховання, які зміни відбулися з 2010 року?

Олег Сільницький: Патріотів стало більше, а патріотичного виховання як не було, так і немає. Все тримається на ентузіастах. Дітей не треба, звісно, готувати до війни, але буде дуже добре, якщо діти знатимуть, де ховатися під час обстрілу, а старшачки вмітимуть користуватися зброєю. А патріотичне виховання – це знати історію своєї батьківщини не в російській конотації.

Андрій Грищук: Мета у нас одна – виховати патріотів, яким небайдужа держава. І питання не лише в умінні стріляти, а й в змозі надати першу медичну допомогу непритомному, розкласти багаття, врятувати людину, яка тоне. Звичайно, в школах є ОБЗЖ, але в більшості шкіл цей предмет навіть не викладається. І розповідь про такі вміння може бути одним із методів вивчення історії. Звісно, є громадські організації, той самий «Пласт», які займаються військово-патріотичним вихованням, але потрібне активне їх просування. Але оцей симбіоз необхідності, обов’язковості і бажання треба якимось чином заохочувати. Особливо через мистецтво, зокрема через кіно. Але це має бути повноцінна державна програма.