"Припинення вогню корисне, якщо в цей час ми готуємось до чогось більшого", — Роман Бочкала

"Припинення вогню корисне, якщо в цей час ми готуємось до чогось більшого", — Роман Бочкала

Роман Бочкала український журналіст, військовий кореспондент, громадський діяч. Висвітлював військові та громадянські конфлікти в Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Д. Р. Конго, Косово, Лівані, Руанді, Ліберії, Єгипті, Південній Осетії, гірській Абхазії, Йорданії, Туреччині. З 2014-го — війну на Донбасі.

 

 

 

 

Як почалась Ваша історія військової журналістики?

Роман Бочкала: Мене завжди тягнуло в якісь adventure. Завжди хотілось якихось пригод. Як журналіст, багато подорожував. Була колись програма на каналі К-1 «Там, де нас нема». І я знімав фактично такі travel-проєкти. Це було у 2009 році. З часом відчув якусь порожнечу цих історій, що я щось цікаве показую, щось цікаве бачу, але це неважливо. І мене стало якось тягнути спершу не у військові конфлікти, а в країни з проблемами. Тобто в країни Близького Сходу, Африки, де можна було побачити геть інше життя, зовсім іншу проблематику. Тож спочатку це було висвітлення громадянських конфліктів.

Пам’ятаєте, "Арабська весна". 2011 рік. Площа Тахрір в Каїрі. Здійнялась протестна хвиля і в інших країнах...

Мабуть, це був початок. Мабуть, дійсно в арабських країнах громадянські конфлікти поступово переросли в конфлікти військові. Я став у це заглиблюватись, в проблематику: чому взагалі люди воюють? Що відбувається у світі? Що породжує конфлікти? І власне, це дійсно стало моїм професійним спостереженням, моєю професійною експертизою.

Чи місце військовим конфліктам як явищу у 21 сторіччі?

Роман Бочкала: Колись я був переконаний, що військові конфлікти це пережиток минулого, що війна як явище, як інституція має лишитись вже позаду. Зараз я впевнений, що війна це супутник людства, це частина природи людства. Люди між собою постійно воюють, ставлять собі якість завдання. Ці завдання перетинаються з інтересами інших людей, інших країн і так далі. Я сьогодні абсолютно впевнений, що війни, на жаль, не закінчаться ніколи. Можливо, буде змінюватись природа конфліктів; можливо, буде вже війна в кабінетах і просто натискання якихось кнопок; можливо, перейде в якусь форму кібервійни але війна як явище залишиться і в ХХІ столітті, і в ХХІІ,  і буде завжди!

Які військові конфлікти вразили Вас найбільше?

Роман Бочкала: Мабуть, скажу про Сирію. В Сирії я був багато разів від початку цього конфлікту у 2011 році. І потім приїжджав щороку. Бувало, що по кілька разів. Мені вдалось побувати майже в усіх куточках бойових, але відбувалась гостра фаза конфлікту і в місті Хомс, і Хама і, звичайно, Дамаск. Побачив, як поступово ця країна знищується, як вона втрачає своє історичне обличчя, як руйнуються основи цієї держави внаслідок військового конфлікту.

На друге місце у власній картотеці спогадів я б поставив Афганістан. Насправді там процеси не менш руйнівні, просто я бачив вже інші наслідки  і коли вперше там побував у 2012 році, і після того. І хочу сказати, що досвід Афганістану, де конфлікт триває 40 років, свідчить, що війну треба вчасно зупиняти і швидко завершувати. Тому що потім країна стає вже заручницею, коли всі сили кидаються лише на війну. Цей досвід має бути корисним і для України. Ми маємо, звичайно, повернути свої окуповані території, зокрема анексовану,  і за допомогою військового елементу, але важливо не розтягувати це на десятиріччя. Як ми це побачили нещодавно на прикладі Азербайджану, який повернув втрачені території, гостра фаза військової операції, яку зараз всі називають Другою Карабаською війною, тривала 44 дні. Так, вона готувалась кілька років, але тривала досить короткий час. І це ще раз демонструє, що не можна ці речі розтягувати надовго, бо потім тяжко завершувати.

Чи маєте особисту зброю і чи вмієте стріляти?

Роман Бочкала: Так, зареєстровану. Є травматичний пістолет, є мисливський карабін, є помповик. Мені його дарували розвідники. Теж офіційно все оформлено. Люблю і всім раджу.  Це корисно для здоров’я, для зору, для фокусування уваги, а також допомагає розвантажитись від думок. Мені подобаються певні клуби. Кому цікаво які, можете написати в повідомленні.

Чи доводилось застосовувати зброю під час виконання завдань?

Роман Бочкала: Коли я журналіст, моя зброя мікрофон і ті медіа, які можуть дозволити передати інформацію, або моя власна сторінка у Фейсбуку. Зі зброєю я ніколи на завдання не виїжджав і нікому не раджу. Якщо візьмуть у полон чи буде якесь затримання, важко буде довести, що ти — журналіст. В такому випадку можуть вже поводитись із тобою як з військовополоненим, а це вже інший статус. 

Як для Вас розпочалась війна на Сході України та чи відрізнялась робота там від висвітлення конфліктів в інших країнах?

Роман Бочкала: Дуже відрізняється. Коли їдеш в Конго чи Ліберію, почуваєшся, як то кажуть, «гелікоптер вью»: дивишся на ситуацію збоку, не з суб’єктивної позиції,  а якщо вона навіть і є, то не превалює в матеріалах,  які готуєш. А коли війна в твоїй країні, то для тебе є своя сторона і є ворог. Власне кажучи, всі ми стали трішки військовими журналістами, бо це та війна, в якій займаєш чітку позицію. І це для мене головна відмінність. Я вважаю, це природно, бо ти не можеш про війну в своїй країні розповідати відсторонено  це стосується тебе, твоєї родини і твоєї країни. Для мене війна почалась із захоплення Криму. Пам’ятаю, поїхав туди у відрядження шукати Януковича. Була тоді інформація, що він тікав через Качу, через якісь інші кримські населені пункти. До речі, я впевнений, що він через Крим і тікав. Коли відбувся так званий референдум, війна для мене почалась у моїй країні. І чимдалі більше я певен, що все в Криму тоді б і завершилось, бо Росія не була готова до відкритого військового протистояння з суверенною державою Україною. Я бачив військових, які були готові протистояти російській агресії. Я чудово пам’ятаю, як хлопці були налаштовані в Феодосії, окремі батальйони морської піхоти під командуванням Дмитра Делятицького, хлопців з Керчі, теж морпіхів, пам’ятаю Перевальне, власне кажучи, Головашенка, командира 2-го батальйону, як вони були налаштовані, і багато-багато інших. Тоді українські військовослужбовці стали заручниками браку відповідальності й сміливості політичних керманичів.

Чи заборонено Вам в’їздити у Крим?

Роман Бочкала: Думаю, що так, я не перевіряв. Насправді я сам родом із Криму і перші 25 років свого життя провів там. Після того, як відбувся акт анексії з боку Росії, буквально наступного дня ми поїхали в Феодосію до наших морпіхів, які, до речі, не зняли український прапор навіть після цих всіх подій. І, здається, наступного, 21 березня ми виїхали останнім потягом, який йшов із Криму. Більше я там не був. Навіть якщо мені б сказали "та їдь, ніяких в тебе проблем не буде", не можу уявити, як навколо мене всі ці російські військові, російські прапори. Я не хочу цього всього бачити, я за себе не відповідаю в такі моменти.

Чи було страшно на війні?

Роман Бочкала: Це абсолютно нормально, я цього не соромлюся. Страх є запобіжником. Знаєте, як у технічному пристрої: якщо запобіжник згорає, то механізм не працює. Якщо у людини не буде страху, то вона може стрибнути з 10 поверху. Мозок просто дає імпульс про небезпеку. Тому боятись не страшно, страшно, коли страх тобою керує. От цього допускати не можна. Завжди треба думати головою, не дозволяти емоціям і страху керувати свідомістю.

Які під час роботи були емоційно важкі моменти?

Роман Бочкала: Після поранення нас евакуювали на військово-транспортному вертольоті в Харківський шпиталь (тоді багато двохсотих було на борту), і його почали обстрілювати. Це був червень 2014 року, коли гелікоптери, на жаль, часто потрапляли під ворожі обстріли. От тоді було дійсно дуже страшно: ти сидиш у вертольоті й нічого не можеш зробити. Всі сподівання були на пілота, який вимальовував такі піруети, що я навіть у кіно не бачив. А ще кулеметник просто у хвості вдало спрацював і ми долетіли. Оце дійсно був момент емоційно важкий.

Ваша думка щодо режиму припинення вогню в зоні ООС?

Роман Бочкала: Це короткотривалий захід. Я вважаю, це  непогано, бо насправді у нас зараз позиційна війна. Тобто кожна сторона конфлікту тримає свої позиції: не рухається ні вперед, ні назад. Тому, власне кажучи, припинення вогню принаймні зменшує жертви, які можуть щодня бути, але при цьому ми не просуваємось вперед. І питання: заради чого ці жертви, якщо немає просування вперед? Тому припинення вогню корисне, якщо в цей час ми готуємось до чогось більшого і таким чином виграємо час, щоб фіналізувати конфлікт. У військовій площині, у дипломатичній,  у політичній чи ще в якійсь, але я маю на увазі, що ми не можемо припиняти діяти. Ми будемо затягувати час і не розв'язувати питання. Тому припиняємо, але не зупиняємось.

Якими бачите відносини України і Росії через десятиріччя?

Роман Бочкала: Я впевнений, що вони не будуть набагато кращі, адже такі рани на покоління. Поки в нас лишатимуться питання Донбасу, Криму, ці відносини не будуть суттєво переглянуті. По-перше, цього не хоче народ України. По-друге, кожен політик, який приходитиме до влади, буде розуміти, що йти на зближення з Росією без розв'язання територіальних питань  це політичне самогубство. А уряд Росії, звичайно, намагатиметься якраз йти на зближення і потроху забувати питання Криму і Донбасу, мовляв, живімо дружно. Дружно вже не вийде. Віддайте нам спочатку наше, а потім будемо розмовляти.

Фото: Роман Бочкала