Реальні люди роблять нереальні речі: як створювали документальний фільм "Омега"

Фільм «Омега» виходить у всеукраїнський кінопрокат до Дня захисників і захисниць України. Документальна стрічка розповідає про бійців 1-го окремого загону Центру спеціального призначення «Омега» Національної гвардії України. Режисерка Юлія Орленко та військовослужбовець із позивним «Художник», заступник командира загону, розповіли Армія FM, як виникла ідея фільму, чому в ньому немає постановочних сцен, як знімальна група працювала поруч із військовими та що глядач побачить про роботу «Омеги».

— Юліє, завтра фільм «Омега» виходить у всеукраїнський прокат, саме до Дня захисників і захисниць України. Як і у кого виникла ідея відзняти документальне кіно про один із підрозділів Сил оборони України?

Юлія Орленко: Насправді ця ідея виникла ще до повномасштабного вторгнення. Наш продюсер Михайло Ухман, який сам пройшов бойовий шлях, тимчасово мешкав в одному будинку разом з «Омегою» і дивився на них, спостерігав за їхньою діяльністю. І думав: як про таких крутих хлопців досі нічого немає, про них ніхто не знає. Бо дійсно був такий період, коли ніхто не знав, хто такий «Омега». І ми з ним розмовляли, думали, як це зробити. І для мене просто було дуже важливо, щоб це кіно було побудовано не на основі інтерв’ю, не на основі людей, які сидять перед камерою і щось розповідають, а власне на основі спостереження. Для того, щоб побачити їх не формально, не через якісь заготовлені фрази і так далі, а власне в їхньому побуті, в їхньому реальному житті.

— А це правда, що у фільмі немає жодної постановочної сцени?

Юлія Орленко: Постановочних не було. Тому, мабуть, «Художник» не актор у нас, а герой у першу чергу. Але були такі моменти, коли нам хлопці могли показати, як, наприклад, там «Вампір» запускали. Але це у фільмі йде як частина навчань, тобто не показується, як ми десь там на бойових. Це було, власне, в якихось таких більш безпечних умовах.

— А головна ідея була якою? Що саме ви хотіли показати?

Юлія Орленко: Я думаю, що там не тільки про бойові звитяги йдеться, там і про людей у першу чергу. У першу чергу ми хотіли показати, що нереальні речі роблять реальні люди цілком. І показати це хотілося власне через те, що ми були поруч із ними не тільки під час бойових завдань, не тільки під час виїздів. Бо, звісно, була точка, де ми мали залишитися. Але на щастя, в якийсь момент оце було переломлено: що ми чужі, ми стали якби серед групи. Втерлися, майже непомітні, майже. І ми мали таке щастя спостерігати за хлопцями в їхньому побуті, в їхній комунікації. І це показало, наскільки в них є оця злагодженість. І власне, мабуть, у цьому їхня сила: що повага один до одного, до думки іншої людини, попри те, командир ти чи ти підлеглий, враховується думка кожного. І чують один одного.

— А як довго ви працювали над фільмом?

Юлія Орленко: Тут же ж фільм — це такий тривалий процес: від задуму, від багатьох перемовин, яких спочатку я сама до хлопців теж приїжджала без камери.

— «Художнику», ви один із героїв стрічки. Як воно — бути на фронті й усвідомлювати, що вас знімає камера?

«Художник»: На фронті ми завжди робимо свою роботу. Ми не акцентували свою роботу і увагу на Юлю з командою, яка була поруч із нами 24/7, коли це було доступно для них як для команди. Понятно, що на виїздах ми їх не брали з собою з міркувань безпеки, то, що було проговорено раніше. Але ми не грали. Це не була ігрова сцена там. Вони просто спостерігали за нами. Ми певний час допустили їхню присутність у своїх колективах, ми на них там перестали певною мірою звертати увагу. І вони працювали, дивилися за нами, як, я не знаю, через екран телевізора. Ми просто працювали, вчилися, тренувалися і виконували бойові завдання.

— А наскільки взагалі ризиковано було знімальній групі перебувати там, у районі ведення бойових дій?

Юлія Орленко: До речі, стосовно того, де саме ми були. Я досі не знаю, на якій останній точці ми були.

«Художник»: Коли ми завозили їх у район, де можна було знімати, ми вдягали їм мішки на голову, довозили і випускали.

Юлія Орленко: Ми виключали геолокацію, тому це загадка іноді була для нас. Стосовно безпеки і так далі, я хочу сказати, що був дивний момент: я поруч із цими хлопцями там почувалася безпечніше, ніж нині в Києві. Але був такий момент, який, мабуть, зараз уже забавний звучить, але тоді він був не дуже забавний, коли ми з «Художником» поїхали відпрацьовувати маневрування на машині, якщо треба тікати від дрона або чогось, і це було так все дуже потужно. І буквально ми поверталися і потрапили власне в таку ситуацію, коли ці всі навички довелося застосовувати на практиці. Гнався за нами дрон.

«Художник»: Чуйка була, працювала.

— А загалом цікаво, які спеціальні операції «Омеги» може побачити глядач? Можливо, ми про них говорили в новинах у минулому році і так далі. Те, що вам вдалося відзняти.

«Художник»: Так, але про них не було озвучено на ефірах, ні на телебаченні, ніде, бо це входило певною мірою в оперативні задумки старшого начальника. Ми там не виокремлювалися, ми не позиціонували себе як окремий підрозділ, ми просто виконували загальну справу і в складі всіх Сил оборони.

— Фестивальний показ фільму «Омега» відбувся в червні. Чи задоволені ви побаченим? Чи зараз не виникає ідей чимось доповнити кінострічку?

«Художник»: Ні, навпаки. Завдяки їм і роботі команди, і взагалі Держкіно України, нам вдалося показати хоч якусь таку маленьку частинку буденної діяльності і виконання бойових завдань спеціальних — те, що ви побачите на екранах. Щось змінити — ні, щось додати — ні. Бо це не була якась задумка з нашої сторони. Ми хотіли просто показати, як воно все є насправді і чим ми керуємось, що ми робимо, як ми живемо, в принципі.

Юлія Орленко: Мені здається, що кіно — це така річ, яку, особливо документальну, неможливо завершити. От якщо є дедлайн, тоді ми змушені вже завершити кіно, а так все здається: «Ага, якщо ми продовжили, там ще те залишилось, те залишилось». Тому, звісно, що світ змінюється і завжди є що додати, але треба іноді поставити крапку.

— З якою роботою зараз ви стикаєтеся? Ваш 1-й окремий загін, на якому напрямі дієте?

«Художник»: Виконуємо задачі як наземного компоненту, працюємо піхотними групами, назвемо це так, так і до ураження сили ворога на дальній дистанції в оперативному просторі.

— Як долучитися до «Омеги»? І щоб тебе ще й у кіно знімали?

«Художник»: У кіно знімали — це така випадковість. На моїй долі, назвемо це так. А потрапити в «Омегу» дуже просто. У нас є дуже багато точок, де можна знайти інформацію, як починаючи від знайомих, так і в інтернет-просторі на різних платформах. Телефонуєте, приходите, здаєте психолога, проходите фізичний відбір, обов’язково здаєте поліграф, потім здаєте фізичну підготовку, спілкуєтеся з напрямківцями, командирами груп спеціального призначення, заступниками — і вам кажуть: «Так, ми раді вас бачити», або, як нам люблять казати: «Ми вам зателефонуємо».

— А загалом фізуха дуже важка зараз чи ні? Чи послабили трохи норми, щоб ширше коло людей залучити? Раніше було прямо жорстко.

«Художник»: Треба було готуватися, виділяти час. Зараз певною мірою не сильно, десь відсотків на 15, можливо, легше. Але тим не менше треба бути гарно фізично підготовленим, щоб вкластися в норми часових показників і, відповідно, виконати поставлені вправи, які будуть вказані інструктором. Це є альфа-тест, це є здача стометрівочки, здача соточки, підтягування і там гребля, загальні базові. Можна в інтернеті також подивитися, там є повністю розписані від А до Я.

— У мене побратим, він зараз у «Крилах Омеги» служить, і він каже, що немає різниці, чи ти там підполковник, чи ти солдат — усі разом ходять на виконання бойових задач. Немає такої градації, що хтось відсиджується в штабі, а хтось там повинен чорнову роботу виконувати.

«Художник»: Абсолютно. Ну, дивіться, у штабі відсиджуватися — таке зараз у теперішній час помилкове враження, тому що штаб у теперішніх реаліях, вони виконують левову частку роботи. Це починаючи зі збору інформації, яка потім подається безпосередньо виконавцям — це командирам груп спеціального призначення або групам, які займаються безпілотною темою. Але сам факт, що, да, в нас немає різниці між тим, що ти солдат чи ти підполковник. Якщо в нас є задача, ми її виконуємо обов’язково колективно і враховуючи кожну думку. У нас проводиться нормальний етап планування, виконання і завершення.