Рейди Української повстанської армії
Про мету та успіх рейдів Української повстанської армії в ефірі програми Історичний фронт розповів історик Іван Патриляк.
Андрій Давидов: Коли розпочалися рейди і якої мети намагалися досягти повстанці?
Іван Патриляк: Українська повстанська армія, на відміну від радянських партизанів у роки Другої світової війни, була повстансько-партизанська структура, побудована за територіальним принципом. Радянські партизани, діючи за екстериторіальним принципом, мали зовсім іншу систему постачання і комплектування особовим складом. УПА комплектувалося особовим складом за місцем проживання і забезпечувалося завдяки місцевому населенню та підпіллю. Переваги були в тому, що повстанці завжди повинні були підтримувати хороші відносини з місцевим населенням і мати його підтримку, на відміну від червоних партизанів, які не гребували грабувати населення, бо вони постійно переходили з місця на місце. Але така система формування УПА ускладнювала питання рейдів. Адже це відрив від своїх баз, а потрібна була налагоджена система постачання. Також слід зазначити, що рейди, які влаштовувала УПА, мали різні цілі: для пропаганди, розвідки, закріплення на певних територіях.
Рейдова практика українського збройного підпілля розпочалася весною 1943 року (перші рейди зафіксовані в період німецької окупації більшої території України), а закінчилася влітку 1953 року. Останні великі рейди були на території Білорусі в напрямку до Литви з метою налагодити відносини із литовськими повстанськими підрозділами. Але тоді рейдуюча група не змогла подолати території Білорусі та дійти до Литви. В Мінській області вже була дуже щільна система радянських спецслужб, які заблокували її пересування.
Перший великий рейд, який відбувся у травні 1943 року, очолював Федір Воробець, відомий під псевдонімом "Батько". Рейд рушив на розвідку з Рівненської області, щоб з'ясувати, де є німецькі гарнізони, совєцькі партизанські сили, які настрої населення та перспективи розгортання повстанської боротьби в Житомирській області. В червні відбулися ще два рейди Житомирщиною, і почали створюватися певні локальні повстанські структури. У липні 1943 року великий рейд цією областю здійснила сотня Гордія Вротновського, відомого під псевдонімом "Гордієнко". Вихід був вдалий, вони розгромили школу німецької жандармерії, мали численні сутички з поліцією, совєцькими партизанами. Наприкінці літа 1943 року відділи УПА були розгорнуті на території Житомирщини і було створено окрему групу УПА "Тютюнник". Також є інформація про низку рейдів, які відбулися восени 1943 на схід. Один з наймасштабніших — у жовтні 1943 року у Вінницьку область під командуванням ватажка під псевдонімом "Батько". Повстанцям вдалося захопити містечко Літин, але ця ж група в селі Бариші була розбита німецькими каральними військами. На Вінниччині повстанські підрозділи налічували до 400 осіб і діяли до літа 1944 року.
Весна 1944 року, коли Червона армія зайняла більшу територію України і фронт завмер на деякий час від Ковеля на півночі до Коломиї на півдні, поставила нові завдання перед повстанцями. Командування УПА мало стратегію передислокувати великі з’єднання з території Волині в район Холодного Яру для організації там тривалої повстанської боротьби. І оця дивізія УПА Холодний Яр концентрувалася на сучасному адміністративному перехресті Тернопільської, Рівненської та Хмельницької областей. Проте у квітні 1944 року війська НКВС за підтримки Червоної армії заблокували просування цього з’єднання, яке налічувало до 5 тис. осіб, і відбулася найбільша в історії УПА Гурбенська битва. З’єднання вирвалося з оточення, проте плани просунутися на Схід були зірвані.
.png)
Відомі також масштабні рейди у квітні 1944 року в Київську область з Рівненщини через Житомирщину, в Іванківський та Макарівський райони. З одного боку, командування УПА оцінило досвід цих рейдів як негативний, бо були ще сильні снігопади на той час. Це призводило до надмірних втрат і повстанцям не вдалося закріпитися на території Київської області. З іншого — є радянські документи про бої з повстанцями на межі Київщини та Житомирщини, які фіксують, що радянські підрозділи зазнали значних втрат. І було стягнуто декілька тисяч бійців, щоб групу повстанців із приблизно 300 осіб зупинити.
Андрій Давидов: Перші рейди в Центральну та Східну України та до Криму були здебільшого пропагандистськими?
Іван Патриляк: Якщо казати за 1941 рік, то йдеться про похідні групи ОУН, які доходили до Криму, Донбасу, Слобожанщини, навіть заходили на територію Кубані. Вони поділялися на невеликі підрозділи, рої. Їхнім основним завданням було за лінією фронту створювати структуру ОУН і за можливості українські адміністрації, а коли німці почали переслідування, вони намагалися інфільтрувати адміністрації своїм підпіллям. І звичайно, агітація щодо боротьби за незалежність України. На зламі 1942 та 1943 року постають озброєні частини, що діють стаціонарно і врешті отримують назву Українська повстанська армія. Рейди УПА вже мали три мети: пропагандистську, бойову та організаційну. І можна сказати, що в межах Житомирської, Київської, Хмельницької та Вінницької областей це завдання було виконане. В деяких областях це підпілля проіснувало до початку 1950-х років. Є інформація про підпільні групи, які мали зв’язки з ОУН та УПА на Сумщині та Чернігівщині. Технічні можливості українського повстанського руху та українського національно-визвольного підпілля були дуже скромними, бо вони не отримували жодної допомоги зовні.
Андрій Давидов: Як відбувалися рейди наприкінці 1940-1950 років?
Іван Патриляк: Найперше слід згадати рейд всіх з’єднань УПА на Закерзоння через лінію фронту. Він тривав від вересня по листопад 1944 року і був надзвичайно вдалий. З’єднання УПА, які підійшли майже під Краків, а потім майже без втрат пробилися через лінію фронту та вийшли на територію України, а потім знову повернулися на Закерзоння.
У вересні 1944 року були підписані угоди про так званий обмін населення, а фактично депортацію українців із Польщі. Тож вже до початку 1947 року більшість українського населення було з Польщі виселено, а далі проведена акція "Вісла". І коли майже все українське населення було винищене, вивезене з регіону, то командування УПА ставило питання, що з’єднання повинні покинути цю територію, бо вже не було на кого спиратися. Тому десь до півтори тисячі бійців пробилися на територію радянської частини України. А близько 500 повстанців вирушили в пропагандистський рейд на територію Чехословаччини з кінцевою метою вийти в Баварію, тобто на територію американської окупаційної зони в Німеччині. Вони прагнули показати всьому світові, що на територіях, зайнятих Радянським Союзом, є потужний партизанський рух опору, адже на Заході вважали, що це неможливо. Совєти намагалися ретранслювати свою позицію, що всі підтримують батька Сталіна і так далі. І тут восени 1947 року з’являються сотні озброєних людей, які пройшли рейдом через всю Чехословаччину, частину Польщі та Німеччину і постали перед американськими військами. Різною була доля цих рейдуючих груп, але загалом 280 осіб змогли пройти тисячі кілометрів із суцільними боями. Це була неймовірна операція з точки зору переміщення повстанських сил.
У 1947 році були рейди й на Схід. Совєцькі документи фіксують появу повстанських підрозділів на території сучасної Кіровоградської області. Останні великі рейди були у 1949 році до Румунії і в 1950-му — на територію Білорусі. На територію Румунії вийшла кадрована сотня УПА, яка пройшлася територіями Південної Буковини, Мармарощини, де мешкало чимало українського населення. Мета рейду насамперед була пропагандистська. Сподівалися активізувати антикомуністичну боротьбу в Румунію, намагалися знайти контакти з можливим румунським антикомуністичним рухом.
Рейд у Білорусь мав бути по суті рейдом у Литву, бо повстанці отримували інформацію через західні радіостанції, що в Балтійських державах є рух опору, проте чітких контактів з цим рухом не було. Тож була спроба Ковельського надрайонного проводу ці контакти встановити з литовцями, але в околицях Мінська вони змушені були повернутися. Бо кругом стояли засідки і було складно пересуватися лісовою територію. Тож оцей останній рейд не досягнув мети, але загалом близько 1000 км туди і назад ця група Сментуха пройшла.
