Робота військового психолога — підтримувати базальний патріотизм, — Олександр Ткаченко
Про досвід роботи військовим психологом на фронті та книгу "Психолог на війні: синдром повернення" розповів автор видання Олександр Ткаченко в ефірі передачі "Ранкова кава".
Катерина Даценко: Як ви потрапили на війну?
Олександр Ткаченко: Це сталося після того, як я потрапив у ДТП на велосипеді. В той час у Кропивницький повернулися бійці, які пройшли Іловайськ і були в дуже важкому стані. Їх відправили на реабілітацію в Кропивницький психіатричний диспансер, але вони не підпускали до себе нікого з місцевих психологів і на питання "чому?" відповідали: "Ви там не були, ви нас не зрозумієте". Тому я пішов на війну і з другої спроби потрапив у бригаду як військовий психолог.
Катерина Даценко: Що найбільше турбувало бійців в Іловайську, Дебальцевому та інших гарячих точках?
Олександр Ткаченко: Турбувало одне — захистити Батьківщину. Мотив захисника був панівний. Фактично працювати довелося зовсім по-іншому, адже вся міжнародна психологія базується на мотиві напарника, тоді як українська — на мотиві захисника. Втім, українські цивільні психологи працюють на базових засадах мотивів напарника, що є проблемою. Військовики після повернення уникають таких психологів, адже не можуть знайти з ними спільну мову. Якщо говорити про мотив захисника — це вже більш етичний рівень психології.
Катерина Даценко: Над чим доводилося працювати військовому психологу?
Олександр Ткаченко: Робота військового психолога — підтримувати базальний патріотизм. Але це не завжди виходило, адже стандартна психологія цей патріотизм, навпаки, принижувала.
Катерина Даценко: Мабуть, було б добре, щоб армійці проходили базовий курс психології і могли підтримати побратимів?
Олександр Ткаченко: Мені рекомендували створити дисципліну, яка називається акме-психологія. Поки що цей курс у проєкті. Наша система підготовки професійних військових психологів не дуже охоче його сприймає. Разом з колегами та професорами ми готуємо проєкт на Генеральний штаб, щоб започаткувати не тільки курс, а певну магістратуру з цього напрямку. Це дасть нам можливість працювати в тандемі з капеланами, які на війні показали себе навіть краще, ніж психологи.
Катерина Даценко: Як можна охарактеризувати мотив захисника?
Олександр Ткаченко: Якщо говорити про психологію, то всі дивляться на мозок. Я вважаю, що мотив захисника не в мозку, а поза ним. Мозок є виконувачем мотиву, який реалізується, природа його етична. Українська армія стала сильнішою духом. Саме феномен аеропорту і сили духу, який був там показаний, а не зброя, стримує російську агресію.
Катерина Даценко: Чому бійці часто заперечують, що у них посттравматичний синдром?
Олександр Ткаченко: У когось посттравматичний синдром справді є. Хтось хоче цей діагноз отримати, щоб показати свою причетність до війни. Є прояви, які схожі на ПТСР, але я б назвав це синдромом повернення. Крім ПТСР, є ефект так званого посттравматичного зростання. Травма може по-різному впливати як на провал, так і на зростання, і кожен бій можна осмислити по-різному.
Катерина Даценко: Це схоже на те, що війну потрібно сприймати більше як роботу?
Олександр Ткаченко: Для американців воювати — це як закрутити гвинтик, а для нас — це захист Батьківщини. Багато армійців, які повернувся додому, не могли соціалізуватися і знову рвалися у бій.
Катерина Даценко: В чому різниця між посттравматичним і синдромом повернення?
Олександр Ткаченко: Посттравматичний синдром — це коли Ви починаєте плекати травму, жити в ній, ставите собі різні діагнози і отримуєте лікування, вигадуєте ситуації, які б виставили вас жертвою. Це повернення в минуле і життя тим, ким Ви були до війни. Синдром повернення — навпаки. Тут вже суспільство чинить натиск і пропонує лікування, навіть якщо з вами все добре.
Катерина Даценко: Як зрозуміти, який у вас із синдромів?
Олександр Ткаченко: Якщо армійця тягне до звичайного психолога і хочеться лікуватись, то це ПТСР. Якщо військовий дистанціюється від психологів і має бажання зростати, шукати нову справу - це синдром повернення. Часто у тих, хто хоче повернутись на війну, виникають конфлікти з оточенням. Потрібно докласти немало зусиль, щоб люди відчепились від тебе і дозволили спокійно жити своїм життям.
Катерина Даценко: Розкажіть про книгу "Психолог на війні: синдром повернення".
Олександр Ткаченко: Як військовий психолог я намагався бути там, де був потрібен. Людина хотіла мати поруч того, хто зможе вислухати і зрозуміти. Розповідали про різне, а не тільки про війну. Після почутого я також хотів комусь виговоритись. Тому всі думки згодом переходили в тексти. Я публікував їх в соціальних мережах і отримував зворотний зв'язок. Це був спосіб мого психологічного виживання. Після повернення з війни я створив навчальний посібник, де всі раніше створені нотатки розглядались як наративи. Це була моя перша книжка. В другу книгу були додані тексти до війни та після. В текстах акумульовано досвід роботи з людьми. В них є відповіді на докучливі питання. Я б назвав це самотерапією, або певним прикладом того, як виживати на війні та утримати стан базального патріотизму.
