Росіяни ніколи не беруть на себе відповідальність за свої злочини

Росіяни ніколи не беруть на себе відповідальність за свої злочини

Про російський терор проти України в контексті жахливих знахідок в Бучі та інших містах України в ефірі Армія FM розповів історик Василь Павлов.

 

 

 

 


 
 

Андрій Давидов: Коли ми вперше побачили як жахливо ставляться росіяни до України та інших націй?  
  
Василь Павлов:
Фактично ми можемо зазначити, що така форма ведення війни, таке ставлення до цивільного населення була притаманна російським військам протягом усієї історії. Кожна країна з якою росіяни зіткнулися і на полі бою, і у вигляді окупації мала подібні до України історії. Якщо ми згадаємо вісімнадцяте сторіччя, то з одного боку буде український Батурин, а з іншого боку буде польська Варшава. Якщо ми згадаємо дев’ятнадцяте сторіччя, то це буде придушення національно-визвольних рухів, як на території російської імперії (Північний Кавказ), так і придушення польського повстання. Якщо ми будемо говорити про двадцяте сторіччя, то тут є криваві сторінки й російської імперії, і радянського союзу, і теперішньої російської федерації. Їх фактично безліч.  
  
Дуже багато земляків жахнулися від тієї ситуації, яка відбувалась у визволених містах, але дуже багато істориків, сказали, що немає чого жахатися. Бо це традиційна для росіян, для радянських військ поведінка на окупованих територіях. Ми можемо згадати те, що коїлось в Україні взимку 1918-го року. Це і терор у Харкові, терор у Києві, терор в Одесі, терор в Криму. Ми можемо згадати чисельні прояви, як червоного, так і білого терору в Україні, протягом 1919-1920 років. Ми можемо згадати те, що робила червона армія та підрозділи НКВД на території західної України упродовж 1939-1952 років. Фактично кожен цей період для нас має свої жахливі, трагічні сторінки. Можна провести паралелі з тим що сталося в Бучі. Вже весь світ облетіли кадри закатованих українців з пострілами у потилицю та зав’язаними руками. Цей спосіб знищення дуже добре знайомий полякам.


  
Зараз насувається чергова річниця трагічних сторінок для польської історії — страта польських офіцерів у Катині та інших радянських концентраційних таборах. За свідченнями радянських і українських дослідників, більша частина з них була знищенна п’ятихарьківським способом. Це постріл в потилицю, щоб не заприскати самих себе кров’ю. Всі жертви радянського терору, які були страчені в квітні 1940-го року, були страчені таким способом. Так само для західної України є жахливою сторінкою так звана західноукраїнська трагедія, події останнього тижня червня 1941-го року, коли у в’язницях західної України була знищена величезна кількість політичних в’язнів. Це так само відбувалося абсолютно в нелюдський спосіб.


  
Росіяни ніколи не беруть на себе відповідальність за свої злочини. Вони або стверджуються, що цього взагалі не було, або запевняють, що це все злочини українських нацистів, так званої Київської хунти. Знов таки, є повне повторення того, що робили представники радянської влади, представники росії протягом усієї історії.  
  
Серед тих злочинів, які зараз зафіксовані —
масові зґвалтування. Це така характерна риса радянських та російських визволителів, з якою Європа дуже добре знайома, але на теперішній момент вона намагається це не згадувати.  
  
Ще у 2011-ому році публічний простір Німеччини просто вибухнув, після того, як Габріела Кепп видала свою книгу, яка описує життя простих німкень у перші дні та місяць радянської окупації Німеччини. Така сама книга є і Угорською мовою, де описуються події, які відбувалися в Будапешті. Я навмисно наголошую на цих країнах, вони свого часу зазнали найбільше проявів радянської агресії. Але на теперішній момент вони намагаються все це приховати, абсолютно не згадувати про це. Хоча та сама Угорщина мала б пишатися тим опором, який чинили угорці у 1956-ому році, коли радянські війська намагалися поновити свій контроль над Угорщиною. Все, що відбувалося в угорських містах підпадає під категорію воєнних злочинів.  
  
Згадуючи про росію, ми не можемо не зачіпати тему кадирівців. Це проводить місток до того, що відбувалося у Чечні. Вчора описуючи події під Києвом, ЗМІ згадали трагедію у Чечні. 3 квітня 2000-го року російським ОМОНом знищено декілька селищ у Чечні. В такий самий спосіб що й у передмісті Києва. Це страта цивільного населення, в першу чергу чоловіків, це масові зґвалтування, це мародерство.  
  
Мародерство це теж характерна ознака росіян. У росії пишаються маршалом перемоги Георгієм Жуковим, хоча фактично це один з найбільших мародерів в історії людства. Те що він вивіз з Німеччини піддається обліку, є матеріали карної справи. Те що вивозилося звичайним радянськими солдатами юридично ніде не зафіксовано.  
  
Як згадують люди, які вижили під час окупації, рашисти знімали навіть унітази, вивозили пральні машини, велосипеди, дит
ячий та жіночий одяг. Відбувається повторення того, що відбувалося в окупованій Європі. Так само відбувалося в 1945-му році, коли радянські війська вивозили з України багато технічних трофеїв, щоб посилити свою технічну спроможність. Зараз, на щастя, відбувається все навпаки. Російські збройні сили стали добровільним спонсором техніки для української армії, в особливості тих зразків озброєння, яких ми не маємо.  
  
Андрій Давидов: Скажи, будь ласка, з чим пов’язано бажання мародерствувати, вбивати, гвалтувати? Чи це в них в генетичному коді закладено?  
  
Василь Павлов:
Я в принципі не прихильник расових теорій, але якщо брати всю писемну історію, яка є в нас з давньої Русі до сьогодення, ми знайдемо епізоди знищення Києва у дванадцятому столітті, ми знайдемо епізоди знищення українських міст часів козаччини, ми знайдемо навіть те, що московське князівство і його союзники робили проти республіки Новгорода. Навіть саме об’єднання навколо москви супроводжувалося геноцидним явищем. Так само, "видатний полководець" Олександр Суворов, вся його не військова біографія пов’язана з геноцидами на території Криму, Північного Кавказу.  
  
Вчора Борис Акунін в черговий раз виліз в ефір, щоб розказати, що не всі росіяни погані, що є велика російська культура. Я вирішив пригадати людей, імена та прізвища яких в нас найчастіше за все використовується в топоніміці. Пушкінські, лермонтовські, Льва Товстого, Буніна. Якщо ми візьмемо Олександра Пушкіна, то фактично вся його громадська політична лірика просякнута політичним шовінізмом. Це людина, яка прославляла російські злочини на Кавказі та російські злочини у Польщі. Якраз його творчість підпадає на період розбудови імперії кумиром путіна царем Миколою I. Якщо ми візьмемо Лермонтова і Товстого, то вся їх література побудована на кавказьких сюжетах, сюжетах придушення і боротьби з незалежністю кавказьких народів. Найвідоміші твори Буніна пов’язані з подіями 1917-2021 років.  
  
Михайло Шолохов, Тихий Дон, по-перше, присвячений одній з найтрагічніших сторінок російської історії розкозачування і винищення цілої етнічної соціальної спільноти більшовиками. Публікація і творчість Шолохова припадає на період голодомору, тобто вся велика російська література вибудувана на крові інших народів.  
  
Всі мають зрозуміти, що те що коїли російські війська коїлося не тільки в Бучі чи Ірпені. Це відбувалося всюди. По всій Україні. На території Криму це відбувається з 2014 року. В тимчасово окупованих містах теж відбувається терор. Терор за проти активного населення, терор за національною ознакою. Зараз вони вже опублікували одну з їх програмних статей, де вони навіть не приховують, що України й українців немає існувати в будь-якому прояві.  
  
Андрій Давидов: Чи варто змінити росіян? Чи можемо ми їх змінити?  
  
Василь Павлов:
Для того, щоб їх змінити, російська імперія, радянський союз, російська федерація мають зникнути у будь-якому вигляді. Так само як колись мав зникнути другий і третій рейх.  
  
Процес виправлення росіян, цієї нації буде дуже довготривалим. По-перше, треба буде поновити історичну пам’ять тих народів, яка просто знищенна, втрачена в "русском мире". Величезна кількість злочинів під гаслом "русского мира" створюють люди, які не підпадають під критерії "русского мира". Створюють вихідці з Кавказу, створюють вихідці з сибірських народів, тобто, вони стали найбільшими манкуртами своєї нації, вони доводять свою вірність імперії, тим, що нищать інші народи, що намагаються стати вільними. Фактично чеченці, які були зразком опору імперії на цей час, зараз одні з найбільших палачів. 


  
Я не хочу ображати ічкерійців, тих, які борються за свою незалежність, борються за незалежність України, які є нашими побратимами. І той самий лідер чеченського народу Джохар Дудаєв мав найбільші зв’язки з Україною, він проходив військову службу в Україні. Коли ми говоримо про національні меншини в росії, ми маємо чітко розуміти через що пройшли ці народи, це їх абсолютно не виправдовує. Треба було захищати свою незалежність, свої цінності, свою ідентичність. Але з іншого боку ми можемо говорити, що процес знищення цих народів відбувався сотні років. І українці як ніхто це знають. Ми боремося з цією силою майже чотириста років. А деякі народи були знищені ними ще до того, як Україна сформувалася як нація. Це зовсім інша сторінка, зовсім інше питання. Але в процесі деімперіалізації росії це питання постане. У нас є дуже багато дослідників та політологів, які вважають, що необхідно використати і фактор Кавказу, і фактор Сибіру. І спробувати достукатися до цих людей, щоб вони почали розшматувати цього монстра з середини.