Самотужки зупинив і знищив російський танк: історія героя України Дмитра Тодорова

З дитячої мрії — одразу в епіцентр боїв, після поранення і коми — назад у стрій, а звання Героя України — «просто бойова нагорода». Командир роти вогневої підтримки 25-ї окремої повітряно-десантної Січеславської бригади Дмитро Тодоров в інтерв’ю Армія FM розповів про шлях у військо, сучасну війну дронів і піхоти, знищений танк Т-72 та чому кожен має бути готовим до війни.

— Пане Дмитре, ви мріяли стати десантником ще з дитинства. Звідки з’явилося це бажання?
— Десь із шести років. Колись по телебаченню крутили фільм «В зоні особого внимания». Подивився — і все, загорівся.

— Ви двічі намагалися вступити до військового вишу. Перший раз не вийшло. Як не опустили руки?
— Щоб не втрачати рік, пішов у військове професійне училище. А потім сам підготувався до ЗНО і вступив у 2015-му. Якби вдруге не вийшло — пішов би на контракт і пробував би далі.

— Як рідні реагували на ваше рішення йти в десантники у час початку війни?
— Це був початок АТО, десантники першими приймали бої. Але я казав: якщо вже йти на війну — то краще бути в епіцентрі.

— Що, на вашу думку, має змінитися в суспільстві щодо мобілізації?
— Будь-яку війну починає професійна армія, а закінчують — вчителі, програмісти, будівельники. Професійних військових завжди не вистачить. Треба бути готовими всім.

— У 21 рік ви стали командиром взводу. Як будували авторитет серед старших бійців?
— У мене були досвідчені сержанти. Я прислухався до них, але рішення завжди було за мною. Авторитет треба підтверджувати знаннями.

— Сучасний офіцер — це більше менеджер чи боєць?
— І те, і те. Командир має бути готовий у будь-який момент вступити в бій.

— Попри технологічність війни, наскільки важливою залишається піхота?
— Вирішальною. Територія — наша тільки тоді, коли там стоїть наш піхотинець.

— Наскільки змінилася війна за останні роки?
— Кардинально. Якщо раніше були більше «чоловічі бої», то зараз — війна технологій і дронів. Але це все для того, щоб полегшити роботу піхоти.

— Ви особисто знищили російський танк Т-72. Як це було?
— Тримали оборону. Я був у резерві. Бігав за танком десь пів години, поки не зупинив. Екіпаж частково втік, механік-водій не здався.

— Ви отримали важке поранення і провели кілька днів у комі. Що пам’ятаєте?
— Пам’ятаю, як курив у коридорі. А потім прокинувся через п’ять днів — і не розумію, що сталося. Виявилося — приліт 152-го снаряда.

— Чи були сумніви повертатися у стрій?
— Ні. Це моя професія. Я себе на цивільному житті не бачу.

— Як дізналися про присвоєння звання Героя України?
— Після операції прокинувся — багато пропущених. Командир каже: подивись звернення президента. Було здивування.

— Чи змінило це ваше життя?
— Ні. Для мене це просто бойова нагорода. Не люблю афішувати.

— Які «бонуси» від звання вважаєте найважливішими?
— Отримав квартиру. Це головне — забезпечити житлом дитину.

— Де зараз виконуєте бойові завдання?
— Покровський напрямок. Ситуація стабільна, тримаємо фронт.

— Як досягти переваги над ворогом?
— Підготовка піхоти, ефективна розвідка і робота БПЛА. Треба вражати скупчення противника, а не поодинокі цілі.

— Чи змінилося ставлення до вас після отримання звання?
— Ні. Усе за статутом — кожен виконує свою роботу.

— Ви казали, що вип’єте в центрі звільненого Донецька…
— Так. А потім звільнимо Крим, зайдемо в Москву з парадом перемоги — і все відсвяткуємо в нашому Криму.

— Що хочете сказати побратимам і посестрам?
— Кожен має виконувати свою роботу.