Щоб історію не переписали: в Україні створюють 3D-архів артефактів російсько-української війни

29 серпня, у День пам’яті захисників України, особливо важливо говорити не лише про імена полеглих, а й про збереження матеріальних свідчень їхнього життя та боротьби. Національний військово-історичний музей України реалізує масштабний проєкт із 3D-музеєфікації та створення цифрового архіву воєнної спадщини — від подій 2014 року до сьогодення. Про те, як цифрові технології допомагають зберегти історичні артефакти, чому важлива особиста історія кожного предмета та як військові можуть передати до музею власні речі, в ефірі Армія FM розповів провідний військовий історик, кандидат історичних наук, заступник директора Національного військово-історичного музею України з наукової роботи Ярослав Тинченко.

— Чому цифровізація важлива для збереження історичної пам’яті?

— Цифровізація — надзвичайно важливий інструмент збереження історичної пам’яті та історичної справедливості. Ми пам’ятаємо, як радянська влада могла фактично переписувати історію. Подібні маніпуляції відбувалися і раніше. Артефакти є своєрідним якорем, який дозволяє побачити історію безпосередньо, доторкнутися до неї, почути реальні, невигадані розповіді про учасників подій. А цифровізація дає можливість масштабувати цю історію. Людина в будь-якій точці світу зможе побачити збережені в музеї артефакти, фотографії, відео та почути свідчення очевидців.

Хто б у майбутньому не намагався запропонувати іншу версію чи трактування подій, цифровий музей залишиться своєрідним маяком в історичних трактуваннях.

— Які артефакти першими отримали цифрове життя?

— Почати ми вирішили з 2014 року — від подій Майдану та одного з епізодів Революції Гідності. Наш музей перебував в епіцентрі цих подій, тому у нас зберігаються, зокрема, закривавлені речі учасників протестів, яким безпосередньо допомагали наші працівники. Окремий акцент зробили на подіях Іловайська, адже проєкт був приурочений до 29 серпня. Ми перебрали всі коробки з речами, які були привезені з району Іловайська, оскільки вони зберігалися в різних місцях — у філіях та інших локаціях музею. Тож зараз наше завдання — звести цю колекцію докупи та систематизувати її.

— Що таке 3D-музеєфікація і як вона працює?

— У класичному музеї людина бачить предмет у вітрині. А поруч із ним може бути QR-код, за яким можна через телефон перейти на сайт музею та розглянути цей предмет у 3D — повернути його в різні боки, подивитися під різними кутами.

Для Іловайської колекції це особливо важливо, адже значну частину артефактів збирали пошуковці місії «Евакуація 200» безпосередньо в районі Іловайська під час пошуку та евакуації тіл загиблих українських захисників.

Серед них є речі не лише загиблих, а й військовослужбовців та добровольців, які досі вважаються зниклими безвісти. Деякі предмети обгоріли або мають сліди ураження. У звичайній вітрині ми бачимо фактично плоске зображення. 3D-модель дає можливість розглянути предмет з усіх боків і навіть побачити його внутрішню частину.

Це дозволяє краще зрозуміти, що пережила людина, яка мала цей предмет при собі.

— Чому важливо оцифровувати артефакти, якщо вони вже зберігаються у музеї?

— Ми знаходимося в урядовому кварталі. Наша експозиція працює, але під час війни немає жодної гарантії, що завтра чи впродовж війни частина експонатів не буде знищена. Цифрова копія дозволяє зберегти інформацію про предмет навіть у разі його фізичної втрати. Цифровий музей залишиться.

— Як історик визначає, який саме предмет має довгострокову історичну цінність?

— Предмет має бути зі своєю власною історією. Це не просто картинка з коротким підписом. За кожним предметом має стояти історія на кілька хвилин, а за нею — доля людей, конкретна подія або подвиг.

Яскравий приклад — Іловайський прапор.

Його знайшли пошуковці в одній із вантажівок розбитої української колони — під кріслом водія. Згодом цей понівечений прапор став відомим символом. Українська делегація в ООН розгорнула його під час виступу Путіна, після чого українських дипломатів позбавили права бути присутніми в ООН на багато років.

Нам вдалося встановити людей, які перебували в цій машині. Двоє зенітників 93-ї механізованої бригади загинули, а водій залишився живим. Ми отримали фотографії та історії цих людей.

Таким чином, навколо одного прапора вибудувалася велика історія — від долі конкретних військовослужбовців до дипломатичної історії України.

— Як цифровий архів поєднуватиметься з величезним масивом фото та відео з війни?

— Поки що ми працюємо з 2014–2015 роками. Свого часу ми зібрали всю можливу відеохроніку того періоду — записи військовослужбовців і добровольців на мобільні телефони, а пізніше матеріали з екшн-камер.

Завдяки цифровізації ми можемо поєднати предмети з цією відеохронікою та створювати цілісні сюжети.

Наприклад, у музеї є крило від автомобіля добровольчого батальйону патрульної служби поліції «Дніпро-1». Водночас існує відео, на якому ця машина ще ціла і проїжджає повз. Запис зробили приблизно за 15–20 хвилин до того, як автомобіль був уражений російськими військовими.

Такі поєднання дозволяють показати історію не лише через предмет, а й через момент, у якому цей предмет існував.

— Чи зможуть люди з інших міст і країн користуватися цифровим архівом?

— Саме це і закладено в проєкті. Ми хочемо, щоб перебіг подій 2014–2015 років можна було досліджувати через 3D-моделі, відео, фотографії та аудіогіди.

Початок війни 2014 року і події до Дебальцевого включно ми розділили на 35 історій. До кожної з них прив’язані відповідні 3D-моделі предметів.

Будь-яка людина у світі зможе відкрити цю історію, побачити артефакти, переглянути фото та відео, послухати аудіогід і отримати цілісне уявлення про те, що відбувалося в Україні у той період.

— Чи можуть військовослужбовці передати власні артефакти для цифрового архіву?

— Так. Я хотів би звернутися до військовослужбовців та військових спільнот.

У військових часто є власна, неофіційна символіка: нарукавні знаки, прапорці, нашивки, прапори. Це не обов’язково офіційна символіка бригади чи батальйону. Часто це речі, які військові самі придумують, замовляють або виготовляють невеликими накладами.

Саме історії таких маленьких військових спільнот надзвичайно важливі. Адже ця ідентичність створюється самими військовими, вона має власний сенс та ідею, про які зможуть розповісти лише вони.

Проблема в тому, що військовослужбовців може вже не бути, а разом із ними може зникнути й історія такого предмета.

— Які саме речі можуть бути цікавими для музею?

— Це може бути навіть звичайний шеврон або прапорець з автографами військовослужбовців певної частини, взводу, відділення чи групи.

Це може бути пробитий кулею шолом, якщо людина, яка його носила, вижила або була поранена. Дуже промовистим артефактом може бути пластина бронежилета зі слідами від осколків.

Це також може бути пам’ятна річ, яка брала участь у бойовому зіткненні разом із військовослужбовцем і про яку він може розповісти власну історію.

— Куди звертатися тим, хто хоче передати такий артефакт або його історію?

— До Національного військово-історичного музею України. На сайті музею є адреса, телефон та електронна пошта.

Можна звертатися будь-яким способом. У музеї готові спілкуватися та співпрацювати з тими, хто хоче допомогти зберегти ці історії.

— Що для вас особисто означає гідне вшанування пам’яті загиблих?

— Це не залежить від того, про яке століття ми говоримо. Гідне вшанування в усі часи мало один важливий критерій — пам’ятати ім’я загиблого.

Якщо до імені додається фотографія — це чудово. Якщо є артефакт, який розповідає про цю людину, — це надзвичайно важливо для музею.

Але найважливіше — запам’ятати, назвати й закарбувати ім’я кожного загиблого.

Саме над збереженням цієї пам’яті й працює музей — щоб імена, історії та подвиги українських захисників залишалися доступними не лише сьогодні, а й для майбутніх поколінь.