«Щоб відчути, що тебе знову пре, треба вилізти зі своєї мушлі», - психотерапевт Тарас Ковалик
Психотерапевт Тарас Ковалик під час «Ранкової кави» порадив, як реабілітуватися за допомогою спорту, що допомагає у складні моменти рухатись вперед та як відшукати внутрішні ресурси для подолання вершин.
Дар’я Бура: Поговоримо про силу духу. Тарасе, Ви працюєте з командою «Інвіктус геймс», бачите хлопців із неймовірною силою духу…
Тарас Ковалик: Спілкуюсь, допомагаю, щоб вони виходили на ці проєкти, проявляли ініціативу, готуватися в команді.
Дар’я Бура: Дайте професійне визначення, що таке сила духу і яка вона в наших військових?
Тарас Ковалик: Думаю, це набір певних рис характеру людини, які допомагають у складні моменти рухатись вперед. Не потрібно багато сили духу в повсякденній діяльності, але дуже треба, коли трапляються якісь труднощі в житті.
Дар’я Бура: Силу духу виховують чи з нею народжуються?
Тарас Ковалик: Думаю, її можна виховати. Тренують як тіло, так і дух. У кожного — свої виклики. Для когось виклик — встати вранці з ліжка, а для когось — звернутись за підтримкою, а для когось — зробити крок назад, коли хочеться багато, а треба відступити. Це теж вимагає дисципліни. Сила волі — це певний комплекс, здатність ухвалювати рішення на свою користь, коли складно.
Дар’я Бура: А як силу волі можна натренувати?
Тарас Ковалик: Я керуюсь принципом маленьких кроків. Це значить, що великий пиріг треба їсти маленькими шматочками. Щодня робити маленькі кроки, себе в чомусь пересилюючи. Встати на 10 хвилин раніше і зробити руханку — це вже подвиг. Дисципліна формує внутрішній стрижень, який допоможе під час спаду йти далі. Адже коли все пішло під укіс, важливо не зупинятись.
Дар’я Бура: Багато моїх знайомих серед військових кажуть, що після того, як почали проходити реабілітацію, відчули в собі ще більшу силу…
Тарас Ковалик: Лише із силою духу буде складно. Потрібно звертатись за підтримкою, залучати оточення. Коли ви проходите реабілітацію і ще не все зажило, вже треба думати про наступний крок. Бо вдома ви будете один на один із цим світом і собою. Тож важливо звертатись за підтримкою до інших, сформувати собі середовище.
Дар’я Бура: Якщо людина звертається за підтримкою, як правильно її надати?
Тарас Ковалик: Допомагати ненав’язливо. Можна телефонувати і питати, як справи, навіть якщо вас просять не турбувати. Бути в полі зору, коли людина відчує в собі сили звернутися за порадою. Треба розуміти оточенню, що певний час у людини, яка зазнала травми, тривають внутрішні процеси. Я це пройшов на практиці. Втратив професію, ставши у 24 роки обмежено дієздатним, і шукав відповіді, що з цим робити і як жити далі. Багато хто мене не розумів. Але коли я заспокоївся, почав запитувати, хто знає як бути далі? Тож не віддаляйтеся, пропонуйте підтримку. І коли людина буде готова, вона звернеться за допомогою.
Дар’я Бура: Чи можна самостійно знайти внутрішні ресурси?
Тарас Ковалик: Сила має підкріплюватись якоюсь пристрастю, прагненням. Одна з проблем після повернення, після поранення — це втрата пристрасті до того, що ти робив раніше, або неможливість через поранення займатись своєю справою. Потрібно шукати, що тебе надихає. Цей період може тривати два місяці, пів року — у кожного по-різному. Крутий інструмент — спорт. Повертаючись до «Інвіктусу», в спорті чітка мета, чіткі результати. Тому ставте досяжну мету і йдіть до неї крок за кроком. Я знаю людей, які в 50 років змінювали життя. Потрібен час — шукати, вчитися, думати, подорожувати, соціалізуватися. Тому що наодинці можна пройти якусь дистанцію, але там дуже самотньо. Закликаю хлопців: не будьте на самоті, тому що так вилазять наші найстрашніші думки. Тому тримайте баланс: залишайтесь у просторі людини, але не нав’язуйтесь, якщо хтось хоче побути наодинці.
Дар’я Бура: А коли люди не визнають, що в них є проблема, як допомогти?
Тарас Ковалик: Має бути ставлення як до малюка. Дитина наб’є чимало гуль, перш ніж навчиться обережності, але без цього не стане самостійною. Процес становлення — це складно. Таке ж ставлення має бути до дорослих бородатих чоловіків, бо по суті, вони творять нових людей із себе.
Дар’я Бура: А що, крім спорту, може стимулювати?
Тарас Ковалик: Малювання, програмування — все, що завгодно. Якщо ви любите комп’ютерні ігри, грайте в компанії. Мозок не вироблятиме гормонів щастя, якщо ми не будемо в контакті з іншими людьми. Самоізоляція — це дорога в депресію.
Дар’я Бура: Можливо, у Вас є мотивуюча історія, якою можете поділитися?
Тарас Ковалик: Я прочитав у Фейсбуку пост знайомого, з якого було зрозуміло, що той тільки демобілізувався. Я написав, чи не хоче він стріляти з лука чи бігати на візку, вийшов на контакт і дав контакти тренера. Далі людина сама по собі. Наприклад, дядько зі складним пораненням приходив у ветеранське середовище, щоб поспілкуватись. Я запропонував йому стрільбу з лука. Ветерани, які мають контузії, травми й захворювання, якщо не будуть займатися спортом, житимуть менше. Мені 29, через інвалідність я маю постійно тренуватись, інакше почуваюсь погано. Щоб відчути, що тебе знову пре, треба вилізти на зовні зі своєї мушлі. В маленькому містечку з цим складніше, але можливо. Якщо не вірите, пишіть. Я готовий разом відпрацювати кроки. За вас цього все одно ніхто не зробить, але зможуть підтримати.
Дар’я Бура: Який приклад надихає саме Вас?
Тарас Ковалик: Коли приїжджаю в команду «Інвіктусу», там цього року аж 20 прикладів. Бачу, як важко і боляче їм себе переборювати. Люди, які долають дуже складні обставини, мотивують.
Дар’я Бура: Чи все людина може здолати, гартуючи силу волі?
Тарас Ковалик: Для мене також є викликом фраза «можна все». Я вперше не взяв гору місяць тому. До того мусив взяти кожну вершину. Це про ліміти й обмеження. У мене частково не працює права нога, через що я часом необґрунтовано наражався на небезпеку. Я справді вірю, що можливо майже все. Питання в дистанції, яку потрібно пройти до точки, щоб могти це зробити. Люди часом загоряються, але перед першою перепоною відступають. Тож виклик, на мою думку, для хлопців та дівчат, які мають поранення, захворювання внаслідок війни, — дослідити свої ліміти й виробити свій темп. Якщо себе не знищувати по дорозі до цього «можливо все», то все вийде.
Дар’я Бура: А формулювання «я просто хочу» працює?
Тарас Ковалик: Розуміння, для чого все було, приходить часом наприкінці дороги. Але відчуття має бути. Хочу — це круто насправді, тому що треба — це гірше. Зовсім різні мотивації. От є дорога довжиною 800 км. Пройшовши 30 км, бажання може зменшитись, але якщо я розумію для чого це все, пройду ще шматочок, а потім ще.
