Зараз в ефірі:

«Щоб закінчити цю війну, потрібно мати «сталеві яйця», - захисник України Павло

27.02.2020
«Щоб закінчити цю війну, потрібно мати «сталеві яйця», - захисник України Павло

Павло народився в Росії, згодом із сім’єю переїхав у Донецьк. Від початку війни захищав Україну в армійських лавах. У спільному проекті Армія фм та Міністерства у справах ветеранів «Вони обрали Україну» розповів про те, чому РФ не відчепиться від України та що нам роботи, щоб перемогти у війні.

 

 

 

 

Дар’я Бура: Як це, бути родом із Росії, яка окупувала частину Донеччини, Луганщини та Крим і веде агресивну війну проти нас?

Павло: В Росії є тільки надія. Я не вважаю Росію своєю Батьківщиною. Насправді, суттєва відмінність між країнами в тому, що в Україні після революції 2014 року ми стали вільні, ми без страху можемо вийти на мітинг зі зверненням до влади. А спробуйте так зробити в Росії… Багато хто по той бік не зважає на цей факт, але дуже важливо –  вільно висловити свою думку. Також в Україні усвідомлюють деякі проблеми і хочуть змінюватися, рухатися вперед.

Костянтин Богатирьов: Поділіться спогадами з дитинства. Як вам жилося до переїзду в Донецьк?

Павло: Я народився в Пітері, до 4 класу вчився там, а вже в 5 клас пішов в Україні. Всі нормально до мене ставилися, допомагали з вивченням мови. Вчителі нас часто возили у різні міста на екскурсії. Коли я в 7 класі приїхав зі Львова і розповів, що в кав’ярні, почувши російську, кажуть: «Посуньтеся, зараз ми гостям спершу продамо щось», то мені не вірили. Бо у свідомість вбили, що бандери на тій Західній Україні, але ж насправді все не так.

Дар’я Бура: Це добре, що вас возили по всій Україні, адже статистика свідчить, що до війни саме жителі Донбасу найменше виїжджали зі своєї області.

Павло: Так, чимало людей казали, що є інтернет, мовляв, «що я там не бачив». А до війни і зарплата була нормальна, і можливості. До 2011-2012 року не було в Донецьку навіть візових центрів, а як з’явилися, то вже не було потреби в Київ чи Харків їхати, адже молодь почала в Європу літати. Розповідали, змінювали свідомість старшому поколінню, яке навіть не уявляло, що у  «нацистській Німеччині», як вони називали, жити краще, ніж у нас.

Дар’я Бура: Буває, повертаючись із якоїсь країни, розказуєш про культуру поведінки, благоустрій, а тобі не вірять…

Павло: Зазвичай це люди, які там ніколи не були. От взяти Грузію. У 2012 році вона ж відстала була. А тепер їдеш по Батумі в пошуках готелю, до тебе під’їжджає поліція з пропозицією допомогти.  Одразу помічаєш різницю, адже вдома такого немає. Вдома тільки дядько з жезлом і хабар. І тільки в Донецьку, загальна ситуація була така, адже ми вважали, що заплатити комусь – це нормально.

Костянтин Богатирьов: А чим ви до війни займалися?

Павло: Працював кінологом. Завдяки цьому я об’їздив усю Європу. У 2009 році вчився на 4 курсі інституту. Почав їздити на змагання, тож міг порівняти тамтешнє життя з нашим. Наприклад, у Польщі виписують штраф, якщо ти їдеш увечері на велосипеді по велосипедній доріжці, але без жилета. Наступного дня ти вже в жилетці, але без ліхтарика – ще один штраф. І ці штрафи досить швидко привчають до культури. Метод батога та пряника ефективний. Моя сестра в Німеччині вже 10 років. Коли її донці 5 років не було, до них прийшли соціальні працівники. Дитині дали банан, пластикову пляшку та обгортку і попросили розкласти це сміття в правильні баки. Розсортувала неправильно –  штраф 180 євро. Тобто з дитинства привчають до культури навіть на такому рівні. Костянтин Богатирьов: Багато наших гостей з Донецька говорили, що за кілька років до Революції Гідності відчували, що щось насувається на Україну. У вас таке передчуття було?

Павло: Було така собі пані Вітренко зі своїми мітингами та промовами, що «величний Донбас годує всю Україну, а Західна Україна – це бандерівці». Я от не знаю, як можна визначити бандерівця. По тому, що він українською мовою розмовляє?  І це відбувалося задовго до війни.

Костянтин Богатирьов: Коли ви відчули, що все кардинально змінюється?

Павло: 2013 рік ми називаємо «час здивувань». У Києві -  Майдан. Вдома -  розмови про ці події, мовляв, ми тут працюємо, а вони в Києві «скачуть». За Януковича весь Донбас голосував, тому що він свій. Спілкуючись із власниками клубу, в якому я працював, досить заможними людьми, я усвідомив, що вони ненавиділи «Януковича з Донбасу». Йому потрібно було плати відсоток, або бізнес відбирали. Звичайні працівники цього не знали. У нас був такий стереотип: є джип, отже злочинець, нехай платить. У 2013-му починаються незрозумілі вуличні рухи молоді. Люди, які раніше жебракували та нічим не займалися у сепаратиській формі ходили по місту зі зброєю. У Макіївці, наприклад, ці ж «ополченці» в магазині могли «розрахуватись» бойовою гранатою. Крали джипи в заможних людей, але це тривало недовго. Далі почали забирати інші машини, і люди зрозуміли, що щось не так. Деякі були за Росію, але у них хибні уявлення про цю країну, адже там не все так добре,  як їм здається.

Дар’я Бура: Чи спілкуєшся зі своїми знайомими із Росії і як вони реагують на те, що ти воював за Україну?

Павло: У мене їх дуже багато. Вони знають, що я брав участь у бойових діях, але не засуджують мій вибір.

Дар’я Бура: Як думаєш, можливий процес примирення?

Павло: Мені здається, що цього не буде. У мене залишились знайомі на окупованих територіях із проукраїнською позицією, але більшості населення не важливо, хто господар, аби годували. Вони очікують, що отримають російські паспорти і все стане краще. Вони не усвідомлюють, що відбувається насправді, та й взагалі війну не визнають.

Дар’я Бура: Наскільки складно людям, які за Україну, проте вимушені залишатися з якихось причин на окупованій території?

Павло: Яскравий приклад: коли знайомі приїжджають сюди, одразу просять вийти на прогулянку ввечері, адже в них комендантська година.

Костянтин Богатирьов: Ви вірите в закінчення цієї війни?

Павло: Щоб закінчити цю війну, потрібно мати «сталеві яйця». У нас є боєздатна армія, також підтримка європейського суспільства. Я бачив війну від самого початку і дотепер. Як артилерист гарантую, що ми можемо чинити опір і вистояти. Добре, що ми визнаємо окупанта. Погано, що намагаємось із ними вести перемовини і думати про перемир’я. Хто гадки не має, що таке воювати, легко дає поради і вважає, що мирним способом усе вирішиться. Думаю, треба дослухатися до  людей, які бачили війну. У нас люди готові воювати а влада = ні. Переговори можливо вести, але з позиції господаря, до якого вдерлися, і диктувати свої правила.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток