Скоро 4 роки, як я не маю з ним звʼязку: щемлива історія мами безвісти зниклого захисника
День матері в Україні — це день тепла, вдячності та обіймів. Але для багатьох українських матерів це також день болю, тривоги та нескінченного очікування. Особливо для тих, чиї сини та доньки стали на захист України й досі не повернулися додому. В ефірі Армія FM побувала Інна Вознюк — мама безвісти зниклого добровольця Сил територіальної оборони Сергія Вознюка. Це розмова про материнську любов, яка не згасає, про силу, яка допомагає триматися, і про віру, яка не дозволяє втратити надію.
Пані Інна починає розповідь не лише про сина, а й про свою родину, яка поколіннями була пов’язана з військовою службою.
— Я донька військового. І, по суті, історія моєї родини показує історію нашої України. Мій прадід захищав Україну, був Георгіївським кавалером. Дід пройшов кілька воєн. Батько був кадровим військовим, викладачем артилерії. Йому було дуже важко усвідомлювати, що його колишні студенти сьогодні можуть стріляти один в одного. Він пішов із життя у 2022 році, і я знаю, як сильно йому це боліло.
Попри військову традицію родини, її син Сергій ніколи не мріяв про армію.
— Він був абсолютно мирною людиною. У мене є ще донька, між ними менше двох років різниці. І за все життя вони жодного разу не посварилися й не побилися. Сергій теж ніколи не був забіякою. Навіть у школі я не пам’ятаю, щоб Сергій із кимось конфліктував. Закінчив Київський коледж міського господарства, навчався в академії, але пішов працювати. Дуже добре розбирався в комп’ютерах. Для мене, звісно, він найкращий.
Після початку повномасштабного вторгнення Сергій зробив усе, щоб убезпечити рідних.
— Я навіть не пам’ятаю всіх деталей тих днів. Пам’ятаю тільки, що Сергій дуже швидко організував нас усіх: мене, чоловіка, мого батька, свою дружину. Вивіз у безпечніше місце. Потім свою кохану дружину відвіз на Закарпаття, до Ужгорода. Він дуже її любить і хотів захистити.
Саме там він ухвалив рішення вступити до війська.
— Я знаю, наскільки він не був військовою людиною, наскільки був мирний. Але він не міг стояти осторонь. Як і тисячі наших захисників і захисниць, він пішов захищати Україну.
Зв’язок із сином підтримували переважно через повідомлення.
— Ми переписувалися. Я навіть пам’ятаю, як писала йому про слова своєї вчительки зі школи в Алчевську на Донбасі. Вона казала: «У найтяжчі моменти людину рятує сміх». Хотілося якось його підтримати.
Останнє на сьогодні повідомлення від Сергія було коротким.
— Він написав: «Ми не можемо говорити. Я піду на завдання. Декілька днів не буде зв’язку».
Після цього зв’язок обірвався.
— Потім приїхала донька й сказала, що прийшло повідомлення: «Сергій зник безвісти». 16 травня буде вже 4 роки, як я не можу з ним зв’язатися.
Головне, що допомагає пані Інні триматися, — це віра.
— По-перше, віра, що він живий. Я не хочу вірити в погане. Найстрашніше для матері — коли починають приходити погані думки. Кажу собі: «Поганих новин немає — значить, будуть добрі. Дуже допомагає спілкування з іншими жінками, які переживають те саме. Ми зустрічаємося, підтримуємо одна одну. Це дуже важливо. І, мабуть, віра в Бога теж підтримує. Я не можу сказати, що дуже релігійна, але без цієї внутрішньої опори було б набагато важче.
Важливою стала і підтримка інших родин, які переживають подібний біль.
— Позавчора ми були на заході, де зібралися жінки, чиї близькі зникли безвісти. Це взаєморозуміння дуже підтримує. Коли ти серед тих, хто відчуває те саме, стає трохи легше.
Пані Інна каже, що часто найбільше болю переживають мовчки саме чоловіки.
— Мені здається, чоловікам навіть важче. Ми з чоловіком уже 4 роки майже не говоримо про сина. Просто мовчимо. У свята можемо підняти келих за те, щоб він повернувся — і все.
Саме тому так важливі спільноти підтримки.
— Я в багатьох організаціях, коли спілкуєшся з цими людьми, стає легше. Ті, хто замикаються в собі, переживають це набагато важче.
Допомагає і волонтерство.
— Я доначу, де можу. У нашому будинку збирають бляшанки, пластикові кришечки. Багато хто плете маскувальні сітки. Коли щось робиш руками, це теж лікує.
Вона розповідає про знайомих жінок, які підтримують одна одну через творчість.
— У Дрогобичі познайомилася з неймовірними жінками. Одна з них пережила страшну втрату, замкнулася в собі. А подруги буквально витягують її, приходять із ночівлею, разом роблять прикраси з бісеру, донатять. І це теж спосіб вижити.
На запитання, що найважливіше для родин зниклих безвісти, пані Інна відповідає прямо:
— Психологічна підтримка. Людям треба говорити, треба бути поруч. Іноді достатньо просто зупинитися, постояти поряд, сказати добре слово.
Вона згадує, як побачила на Майдані дівчину, яка змінювала фото на меморіалі.
— Ми просто зупинилися біля неї. І мені здається, ми вже чимось їй допомогли — своєю присутністю, тим, що для нас це теж важливо.
Разом із тим вона зізнається, що родинам хотілося б більше інформації.
— Дуже хотілося б хоча б знати, скільки разів на рік подають людей на обміни. Я розумію, що не все можна говорити, але очікування дуже важке.
У День матері серце пані Інни говорить просто й щиро.
— Я хочу побажати всім мамам сил, здоров’я, терпіння, дочекатися перемоги й повернення своїх дітей. Особливо хочу побажати терпіння мамам, які чекають ще з 2014 року. Вони для нас приклад. Вони підтримують нас.
І ще одне побажання — для молодих матерів.
— Хочу привітати тих мам, які зараз народжують і виховують немовлят, чиї батьки ще не бачили своїх дітей. Нехай батьки повернуться й обіймуть і дітей, і своїх дружин.
Своє головне бажання вона формулює без вагань.
— Я знаю одне, коли він повернеться, я не знаю, що я зроблю. Але я точно дочекаюся. Нехай кожна мама дочекається. Нехай додому повернуться всі, кого чекають.