Зараз в ефірі:

Спецпризначенець 3 полку ССО: «Повернення на службу для мене – це 100% моральна і психологічна реабілітація»

31.07.2019
Спецпризначенець 3 полку ССО: «Повернення на службу для мене – це 100% моральна і психологічна реабілітація»

Юрій Савєльєв, спецпризначенець 3 полку ССО в ефірі Армія фм розповів про те, чому не може жити без армії, про свій бойовий досвід і виживання з тяжкими травмами та про те, що є найголовнішим в реабілітаці.

 

 

 

Олена Кравченко: Розкажіть як ви потрапили в ССО?

Юрій Савєльєв: У дитинстві мій батько постійно говорив, що чоловік повинен бути сильним, хоробрим, сталевим. Він постійно готував мене до того, що потрібно буде йти в армію. Коли прийшов час служити, я був готовий до цього. Пішов шляхом свого діда – у прикордонні війська. Після закінчення строкової служби повернувся додому, але відпочивши, через деякий час почав сумувати за армією.  Але служити хотілося вдома, тому прийшов до 3 полку ССО і підписав контракт. Я зрозумів, що армія – це моє.

Олена Кравченко: Ви повернулися до війська у 2013 році, які тоді були настрої?

Юрій Савєльєв: Я потрапив в батальйон, де вже тоді були інтенсивні навчання. Місяців 4 нас навчали виконувати якісно свою справу. Коли інтенсив у нас закінчився, ми входили в спокійну стадію і мали нести службу як зазвичай, але розпочався Майдан. Нас не залучали, але ми були в готовності.

Олена Кравченко: Далі була війна?

Юрій Савєльєв: Так,  нас неодноразово піднімали по бойовій тривозі. Але одного разу вночі ми погрузилися в Урали, не розуміли, куди ми їдемо. Приїхали в Кривий Ріг, а звідти літаком нас доправили в донецький аеропорт.  Саме там в мене відбувся перший бій.

Олена Кравченко: Ви розуміли тоді хто наш ворог?

Юрій Савєльєв: Якщо чесно, я знаю. Мені було байдуже, я мав завдання. Але навіть не усвідомлював, що все так серйозно, що доведеться відкривати вогонь. А коли розпочалися бої, ми побачили з ким воюємо. Там були і російські прапори, і були цивільні люди, по поведінці яких було помітно, що навіть толком автомат тримати не вміють. А деякі дійсно виконували справу якісно.

Олена Кравченко: Розкажіть про бій, в якому ви отримали поранення?

Юрій Савєльєв: Коли ми полетіли з аеропорту, нам дали добу на відпочинок, потім направили в штаб для підготовки. Ми отримали нове бойове завдання – направитися в Красний Лиман, потрібно було перевірити пост. Ми десантувалися в лісі, йшли годинки 4 (я не розумів ні дату. Ні час тоді), потрапили на засідку. Спробували відстрілятися, але не розуміли звідки йшов вогонь. Коли я більш-менш прийшов до тями, дав вказівку хлопцям спускатися в яр, а сам прикривав їх. Коли вони спустилися і дали команду, що вони  мене прикривають, я мав спуститися до них, але не встиг, отримав поранення в спину. У мене відмовили ноги. Від цього пострілу в мене відкинуло автомат, поки я за ним повз, спіймав ще одну кулю в ліву руку. Але, все таки, дістав автомат. Але з нього я стріляти не міг, бо стояти не міг, одна права рука лишилася робоча. Дістав пістолет, але не міг його перезарядити. Навколо нікого не було. Але снайпер, який це все побачив, підбіг до мене, зробив мені знеболюючий укол, почав тягнути. Але по нам почали стріляти. Мій товариш отримав поранення в ноги. Він не хотів мене кидати. Ми з ним хвилинку посварилися, він мене послухав і поповз до наших товаришів. Метрів у 200 від мене була асфальтна дорога і  я побачив на ній невідому мені особу в чорному. Він теж мене побачив, навів зброю, але я прикинувся мертвим, а коли відкрив очі, його не було. В мене була лопатка, я вирив невеличку ямку, щоб лежати в прохолодному піску і щоб мене не так було видно, дістав 2 гранати, бо в полон я не збирався здаватися. Гранати були для них і для мене. Я лежав і чекав свого часу, але він не приходив. Я порушивши всі вказівки і інструктажі, зателефонував своєму командиру групи. Він теж був на завданні. Зателефонував до офіцера з моєї групи, а тому сказали, що я 200-ий і вони відійшли. Коли хлопці зрозуміли, що я живий, вони за мною повернулися, забрали. По-моєму, вертоліт літав над нами 2 години і не міг сісти. Зрештою, мене доправили до лікарні. Коли прийшов до тями, найперше, що я побачив, це як мене везуть на каталці і розрізають штани. Мене турбувало навіщо це, як я воюватиму. Минуло дня 3-4, була мікрокома, мене направили в Київський шпиталь, де я прийшов до тями в реанімації.

Олена Кравченко: Скільки тривав ваш період реабілітації?

Юрій Савєльєв: Вона і досі не завершилася, я двічі на рік їжджу на реабілітацію. Інтенсивна почалася в 2015 році, коли я був прикований до ліжка. Руку мали ампутувати… Майже рік я просто лежав і чекав, коли все зростеться. Мене підтримувала дружина, яка сама знайшла, де я і приїхала до мене.

Олена Кравченко: Ви повернулися на службу через 5 років реабілітації, що вас мотивує?

Юрій Савєльєв: Я зрозумів, що армія – це моє, це моя сім’я. Був час, коли я хотів знайти роботу у цивільному житті, але це не моє. Коли з’явилася можливість повернутися, я це зробив. Повернення на службу для мене – це 100% моральна, психологічна реабілітація. Я відчув себе фізично значно краще, коли повернувся до 3 полку. І морально – спілкування з товаришами, відчуття того, що ти несеш відповідальність, виконуєш обов’язки – це теж важливо.

Олена Кравченко: Що ви можете сказати хлопцям, які реабілітуються від військових дій?

Юрій Савєльєв: Порадив би зачинитися самому в кімнаті і подумати, що насправді потрібно. Якщо потрібно, що їх жаліли, то хай жаліють, якщо потрібно щось інше, - стати на ноги… - потрібно робити все. Слухати лікарів, реабілітологів, а не вважати, що самі все знають. На 40% лікар допоможе, на 20% фізично собі можна допомогти, а решта 40% - це лише робота над собою, моральна.

Юрій Савєльєв, спецпризначенець 3 полку ССО в ефірі Армія фм розповів про те, чому не може жити без армії, про свій бойовий досвід і виживання з тяжкими травмами та про те, що є найголовнішим в реабілітаці.

Олена Кравченко: Розкажіть як ви потрапили в ССО?

Юрій Савєльєв: У дитинстві мій батько постійно говорив, що чоловік повинен бути сильним, хоробрим, сталевим. Він постійно готував мене до того, що потрібно буде йти в армію. Коли прийшов час служити, я був готовий до цього. Пішов шляхом свого діда – у прикордонні війська. Після закінчення строкової служби повернувся додому, але відпочивши, через деякий час почав сумувати за армією.  Але служити хотілося вдома, тому прийшов до 3 полку ССО і підписав контракт. Я зрозумів, що армія – це моє.

Олена Кравченко: Ви повернулися до війська у 2013 році, які тоді були настрої?

Юрій Савєльєв: Я потрапив в батальйон, де вже тоді були інтенсивні навчання. Місяців 4 нас навчали виконувати якісно свою справу. Коли інтенсив у нас закінчився, ми входили в спокійну стадію і мали нести службу як зазвичай, але розпочався Майдан. Нас не залучали, але ми були в готовності.

Олена Кравченко: Далі була війна?

Юрій Савєльєв: Так,  нас неодноразово піднімали по бойовій тривозі. Але одного разу вночі ми погрузилися в Урали, не розуміли, куди ми їдемо. Приїхали в Кривий Ріг, а звідти літаком нас доправили в донецький аеропорт.  Саме там в мене відбувся перший бій.

Олена Кравченко: Ви розуміли тоді хто наш ворог?

Юрій Савєльєв: Якщо чесно, я знаю. Мені було байдуже, я мав завдання. Але навіть не усвідомлював, що все так серйозно, що доведеться відкривати вогонь. А коли розпочалися бої, ми побачили з ким воюємо. Там були і російські прапори, і були цивільні люди, по поведінці яких було помітно, що навіть толком автомат тримати не вміють. А деякі дійсно виконували справу якісно.

Олена Кравченко: Розкажіть про бій, в якому ви отримали поранення?

Юрій Савєльєв: Коли ми полетіли з аеропорту, нам дали добу на відпочинок, потім направили в штаб для підготовки. Ми отримали нове бойове завдання – направитися в Красний Лиман, потрібно було перевірити пост. Ми десантувалися в лісі, йшли годинки 4 (я не розумів ні дату. Ні час тоді), потрапили на засідку. Спробували відстрілятися, але не розуміли звідки йшов вогонь. Коли я більш-менш прийшов до тями, дав вказівку хлопцям спускатися в яр, а сам прикривав їх. Коли вони спустилися і дали команду, що вони  мене прикривають, я мав спуститися до них, але не встиг, отримав поранення в спину. У мене відмовили ноги. Від цього пострілу в мене відкинуло автомат, поки я за ним повз, спіймав ще одну кулю в ліву руку. Але, все таки, дістав автомат. Але з нього я стріляти не міг, бо стояти не міг, одна права рука лишилася робоча. Дістав пістолет, але не міг його перезарядити. Навколо нікого не було. Але снайпер, який це все побачив, підбіг до мене, зробив мені знеболюючий укол, почав тягнути. Але по нам почали стріляти. Мій товариш отримав поранення в ноги. Він не хотів мене кидати. Ми з ним хвилинку посварилися, він мене послухав і поповз до наших товаришів. Метрів у 200 від мене була асфальтна дорога і  я побачив на ній невідому мені особу в чорному. Він теж мене побачив, навів зброю, але я прикинувся мертвим, а коли відкрив очі, його не було. В мене була лопатка, я вирив невеличку ямку, щоб лежати в прохолодному піску і щоб мене не так було видно, дістав 2 гранати, бо в полон я не збирався здаватися. Гранати були для них і для мене. Я лежав і чекав свого часу, але він не приходив. Я порушивши всі вказівки і інструктажі, зателефонував своєму командиру групи. Він теж був на завданні. Зателефонував до офіцера з моєї групи, а тому сказали, що я 200-ий і вони відійшли. Коли хлопці зрозуміли, що я живий, вони за мною повернулися, забрали. По-моєму, вертоліт літав над нами 2 години і не міг сісти. Зрештою, мене доправили до лікарні. Коли прийшов до тями, найперше, що я побачив, це як мене везуть на каталці і розрізають штани. Мене турбувало навіщо це, як я воюватиму. Минуло дня 3-4, була мікрокома, мене направили в Київський шпиталь, де я прийшов до тями в реанімації.

Олена Кравченко: Скільки тривав ваш період реабілітації?

Юрій Савєльєв: Вона і досі не завершилася, я двічі на рік їжджу на реабілітацію. Інтенсивна почалася в 2015 році, коли я був прикований до ліжка. Руку мали ампутувати… Майже рік я просто лежав і чекав, коли все зростеться. Мене підтримувала дружина, яка сама знайшла, де я і приїхала до мене.

Олена Кравченко: Ви повернулися на службу через 5 років реабілітації, що вас мотивує?

Юрій Савєльєв: Я зрозумів, що армія – це моє, це моя сім’я. Був час, коли я хотів знайти роботу у цивільному житті, але це не моє. Коли з’явилася можливість повернутися, я це зробив. Повернення на службу для мене – це 100% моральна, психологічна реабілітація. Я відчув себе фізично значно краще, коли повернувся до 3 полку. І морально – спілкування з товаришами, відчуття того, що ти несеш відповідальність, виконуєш обов’язки – це теж важливо.

Олена Кравченко: Що ви можете сказати хлопцям, які реабілітуються від військових дій?

Юрій Савєльєв: Порадив би зачинитися самому в кімнаті і подумати, що насправді потрібно. Якщо потрібно, що їх жаліли, то хай жаліють, якщо потрібно щось інше, - стати на ноги… - потрібно робити все. Слухати лікарів, реабілітологів, а не вважати, що самі все знають. На 40% лікар допоможе, на 20% фізично собі можна допомогти, а решта 40% - це лише робота над собою, моральна.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток