Зараз в ефірі:

Стус — це наріжний камінь нашої сучасної ідентичності, — Вахтанг Кіпіані

21.10.2020
Стус — це наріжний камінь нашої сучасної ідентичності, — Вахтанг Кіпіані

У нашому спецефірі історик, головний редактор інтернет-видання Історична правда Вахтанг Кіпіані розповів про свою книгу про Василя Стуса, судовий процес навколо неї та про службу у лавах ЗСУ.

 

 

 

 

 

Андрій Давидов: Вахтанже, ви почувалися після вироку, мабуть, героєм?

Вахтанг Кіпіані: Героєм точно ні. Герої в нас виконують бойові завдання. Я почувався втомлено, бо понад рік до всіх справ долучився ще й суд, але водночас була й радість. Адже для багатьох людей Стус був дуже далеко (загинув поет 35 років тому, судили його 40 років тому), а виявилося, що Стус дуже близько. Стус — це місто Київ, Дарницький суд, і це іменем України винесене рішення, в якому написано, що є неправда в книжці про поета. Добре, коли відбувається розширення кола, коли люди постять фото, оголошують флешмоби, роблять публічні читання віршів Стуса або фрагментів книги. Найбільша насолода для автора — отримати відгук від того, від кого й не очікував.

Андрій Давидов: На вашу думку, наскільки широко інформація про поета вийшла за межі Фейсбуку?

Вахтанг Кіпіані: Набагато далі. Спершу великі олігархічні канали про справу проти книжки про Василя Стуса не повідомляли. А в день суду про це розказали топові канали, написали лідери церков. Це означає, що мільйони людей дізналися, що сучасний політик Віктор Медведчук подав до суду на книжку і цей суд виграв, а українське правосуддя перевищило свої повноваження. Кілька фрагментів з книги було визнано правдивими, але такими, що зачіпають право Медведчука на приватність і що він має право забороняти інформацію про себе без його згоди. Тобто я можу сказати про Трампа, Зеленського, про кого завгодно, але не міг би сказати в контексті справи Стуса, якби рішення набрало чинності, про Віктора Медведчука. Це абсурд. Ми подамо апеляцію і сподіваємось, що суд скасує це рішення. Розголос величезний, книжка розійшлась десятками тисяч примірників.

Андрій Давидов: То яким накладом розійшлася книжка?

Вахтанг Кіпіані: Для наукових книжок 500 примірників вважається за щастя навіть не продати, а роздати. Книжка про Стуса, на день суду, продана накладом майже 20 тисяч. А за два дні суду куплено ще кілька десятків тисяч примірників. Зброя — це не тільки те, що стріляє в ворога, але й донесення правдивої інформації через книгу. Бо війна йде не лише за шмат території, війна — за нашу свідомість, ідентичність. Стус — це наріжний камінь нашої сучасної ідентичності. Звичайно, для когось це Тарас Шевченко, для когось Іван Франко, для когось досягнення на спортивному полі і так далі. Але для молоді, особливо яка не жила в селі, минуле — це минуле, а Стус міг би бути їхнім сучасником. І вони переживають втрату близької по духу і часу людини, видатного поета і перекладача.

Андрій Давидов: Ви згадали за молодь. Наскільки зараз вона цікавиться постаттю Стуса і поезією шістдесятників та авторів незалежної України?

Вахтанг Кіпіані: Молодь може обирати на будь-який смак. Хочете революційну поезію — беріть Жадана, хочете ліричну — є сотні авторів. Але про багатьох із них українці не знають. І тому потрібні майданчики. На відміну від закордонних видань, у нас немає сторінки в популярних тижневиках чи спеціалізованого видання, які описували б літературний процес. Тому поезія не завжди може достукатись. В Україні є мільйони людей, яким поезія потрібна. І якщо вони цікавляться, то не пройдуть повз фігуру Стуса.

Андрій Давидов: З позиції історика, чи було важко збирати дані про поета, адже певний час він провів у Сибіру?

Вахтанг Кіпіані: У 1989 році вже змогла розповісти про нього родина, зокрема син і співв’язні. Для мене вікном у світ Стуса став філолог Василь Овсієнко, який сидів з ним і в Мордовії, і в Пермській області. З його розповідей я дуже багато всотав у себе. Але водночас я чекав на відкриття архівів КДБ. З 2015 року усі охочі мають право отримати доступ до цих архівів. Секретів у справі Стуса українська держава не має. Тому ми знаємо дуже багато, і на цих матеріалах 700-сторінковий том і створений.

Андрій Давидов: Чи дивилися ви фільм про Василя Стуса і наскільки він достовірний і якісний?

Вахтанг Кіпіані: Цей фільм, на мій погляд, корисний, але він недостовірний. Головна мета фільму досягнута,  а саме: показане протистояння великої людини кедебешній системі. Але хочеться, щоб автори при створені таких фільмів більше зважали на історичні факти. Бо люди, які глибоко знають цю тему, побачать там багато невідповідностей історичній правді. У фільмі Стус спить на подушці, якої в нього насправді не було. Йому дають баланду, а були лише вода і хліб. Зрештою творці фільму злякалися Медведчука і обійшли прізвище адвоката. Але я б радив цей фільм подивитися, щоб скласти власну думку, а потім почитати книги, мою та інші, адже про видатного поета достатньо написано.

Андрій Давидов: Розкажіть ще про свою службу в армії, адже ви проходили строкову в Центральній телерадіостудії, і про свої враження від перебування тут тоді й тепер?

Вахтанг Кіпіані: Я почав працювати вчителем в україномовній гімназії, а ще журналістом. Служити не хотів, але закон є закон. І коли таки пішов до військкомату, мене хотіли послати охороняти згубне місце — щойно звільнені ядерні шати,  бо я був активістом в Миколаєві, виступав проти місцевої комуністичної номенклатури. Тоді я зустрів Ярослава Тинченка, який співпрацював із журналом «Військо України». Він порекомендував мене редактору. Але там місць не було, тож мене викликали на Центральну телерадіостудію. Та перший мій виклик загубили, думаю, навмисно. Довелося просити ще один. І я з цим викликом-довідкою прийшов у військкомат. Рік я служив у Збройних Силах України, і не жалкую. У той час мені випала нагода здійснити поїздку і зафільмувати відкриття музею жертв політичних репресій і тоталітаризму на Уралі, саме в тому бараці, де загинув Василь Стус. Благодійна організація оплачувала поїздку, а тогочасний керівник ЦТРС Олександр Тереверко дав дозвіл. Я підготував сюжет про Василя Стуса, який вийшов на популярному каналі СТБ. Той рік був добрим. Зараз багато моїх тодішніх товаришів по службі перебувають в зоні бойових дій, мають бойові й державні нагороди. Я зберіг з ними хороші стосунки. І надалі, коли я щось розповідав про армію, то завжди ділив образ армії, який є у людей, на свій власний досвід. Я за те, щоб люди служили, і ця служба була наповнена суттю, а не формальностями. Людина в армії має здобути військову спеціальність. Бо коли почалась ця війна, я одразу пішов у військкомат, але попередив, що моя військово-облікова спеціальність не відповідає дійсності: я зовсім не розуміюсь на ремонті техніки. Думаю, що допомога армії чи службою, чи волонтерством, чи інформаційною підтримкою — це робота для кожного громадянина.

Покриття
Надсилайте повідомлення
+38 097 1991.8.24
Наші соцмережі
Завантажуйте додаток