Сучасний митець повинен бути на передовій, щоб підтримувати бойовий дух армійців, — співачка Оксана Білозір

Як в Афганістані, попри спротив командира, вдалося заспівати для бійців українською мовою та як під час одного з концертів на Сході України зустріла Ромео — в ефірі Армія FM розповіла громадська і політична діячка та народна артистка України Оксана Білозір.

 

 

 

 

Нікіта Гросс: Як розпочалася Ваша творча кар’єра та чим запам'ятався перший концерт?

Оксана Білозір: Мій перший концерт у складі вокально-інструментального ансамблю Ватра відбувся в передмісті Львова — селі Солонка. Там посеред великої площі була клумба з розкішними айстрами, і під час репетиції діти приносили до сцени квіти. Їх чимраз ставало все більше й більше, несли навіть квіти з корінням та землею, — для мене та команди це було знаком, що концерт пройде вдало. Але як тільки репетиція завершилася і люди розійшлися, до нас підбіг розгніваний депутат сільської ради. Як виявилось, квіти вдячні слухачі несли саме з клумби. Поратися в землі довелося до опівночі, але айстри ми пересадили.

Нікіта Гросс: Наскільки мені відомо, Ви вже тривалий час відвідуєте з концертами місця активних бойових дій. Розкажіть про ці виступи?

Оксана Білозір: Крім гастролей та волонтерської діяльності в межах України, я також брала участь у двох операціях під час війни в Афганістані: в 1986 та 1988 роках. За це отримала чотири нагороди. Їхала туди із концертом, який розпочався з суперечки з командиром підрозділу. Мені забороняли виступати з україномовною програмою, адже командир сказав, що всі учасники бойових дій — воїни-інтернаціоналісти, тому мова має бути російською. А слід зазначити, що в 40-й армії було дуже багато українців, і я приїхала туди з конкретною метою: підтримати дух наших воїнів, донести їм рідне слово та пісню, передати послання від матерів та мотивувати на перемогу. І попри спротив, я змогла наполягти на своєму.

Нікіта Гросс: Тож перша поїзда в Афганістан відбулася з вашої ініціативи?

Оксана Білозір: За часів Радянського Союзу в Москві діяв орган ЦДСА (Центральный дом советской армии) — дещо схоже на сучасний Будинок офіцерів в Києві. Окремий штат цього органу займався плануванням гастролей та турне для артистів в усі місця перебування радянських військ. А нині українські війська беруть участь у миротворчих операціях в інших країнах світу, також точиться війна на Сході України. А наших бійці відвідують тільки волонтери та артисти за власної ініціативи, адже немає сформованого відомства, яке б опікувалося духовною реабілітацією військовослужбовців. Чесно кажучи, я вже сама готова взятись за його створення, адже необхідні навички для цього маю. Сучасний митець повинен бути на передовій, щоб підтримувати бойовий дух армійців. Воїни потребують духовної їжі, і артисти за допомогою мистецтва повинні їм у цьому допомагати. Поїздки на передову запам'яталися саме відвагою та впевненістю, яка світилася в очах бійців. На початку війни молоді дівчата та хлопці, не маючи форми та сучасної зброї, без роздумів йшли захищати свою Батьківщину. Цей незламний дух українських воїнів протягом багатьох років змушує мене їхати і підтримувати наших бійців.

Нікіта Гросс: Оксано, Ви дуже позитивна та оптимістична людина, тому мені цікаво, як налаштовуєте себе на виконання серйозних та навіть трагічних пісень?

Оксана Білозір: У пісні можна описати тільки мізерну частину тих емоцій та переживань, які мене переповнюють зсередини. Перш ніж почати роботу над піснею “Чорна квітка”, я декілька днів налаштовувалась. Як тільки починала співати, стискалося горло. Але я розуміла, що повинна розповісти історію через цю пісню.

Нікіта Гросс: Яким є Ваш найяскравіший спогад або який концерт з передової запам'ятався найбільше?

Оксана Білозір: У 2014 році я їхала з концертом в село Піски, в 93-тю ОМБр «Холодний Яр». Отримала запрошення пастора, який був у відчаї: через надзвичайно великі втрати в підрозділі бійці були зневірені та спустошені. На щастя, мені було що їм розповісти. Перед концертом я дуже нервувалася, адже на мене там ніхто не чекав і прийшли всього близько десяти армійців. Та як тільки мікрофон потрапив до моїх рук, я почала говорити про Афганістан, про батька — в'язня сталінських таборів та про те, як визволила з полону сімох бійців 93-ї ОМБр «Холодний Яр» через “дорогу життя”. Переплітала ці історії між собою, щоб привернути їхню увагу. А потім почала співати. У розпал концерту в кімнату увійшов молодий красивий чоловік в ідеально чистій білій сорочці та військовій формі. Після виступу він подякував і подарував мені букет польових квітів. А потім і каже: «А взагалі-то я — Ромео». Щоб підіграти йому: «Ну, тоді я буду Джульєттою». А він у відповідь: «А в мене вже є «Джульєтта». Я трохи розгубилася, адже на нас дивиться весь зал і всі усміхаються, а він продовжує: «Джульєтта» — це моя санітарна машина». Говорили з ним довго — кепкували та багато сміялись. Як виявилось, цей чоловік був лікарем. Колись на мінному полі в Пісках підірвалися троє дітей. Вони б померли, якби «Ромео» не зшив за допомогою підручних матеріалів просто там, на полі. А через декілька років я зустріла його на концерті в м. Хмільник. Поранений та виснажений, він піднявся на сцену зовсім на себе не схожий. Ця зустріч була однією з найбільш емоційних у моєму житті. Його прізвище Щербаков, він пише вірші і ми й досі спілкуємося.